Українські народні казки

Батьківський заповіт
Українська народна казка Покуття

Був чоловік, мав три сини. І коли він був слабий, чувся, що вже має вмирати, покликав він їх до себе. І зачав їм казати: — Я чуюся, що буду вмирати. Хочу вам наповісти, би ви знали, як маєте жити. Аби ви знали, що голого треба одягти, голодного нагодувати, а спраглого напоїти. А вони сказали:

— Добре, ми ваш заповіт виконаємо.

І вмер їх тато. Поховали вони його. Тоді найстарший їм каже:

— Ходім у світ шукати щастя.

Та й ідуть усі три. Ідуть, ідуть і заходять у ліс. І здибають у лісі старенького дідика. Він питає, куди вони йдуть. А вони кажуть:

— Йдемо в світ шукати щастя. А він каже:

— Добре, і я йду з вами.

Ідуть вони всі штири разом. Виходять з лісу і заходять в одно село. Ідуть, а коло одної хати дівчина замітає подвір’я. Вони повертають до тої хати. Старший брат, Юра, каже тому дідикови:

— Я би хотів цеї дівчини. Вона мені ся сподобала. Хочу женитися. А дідик каже:

— Треба її запитати, чи схоче вона. Запитав її дідик, а вона каже:

— Чого ні? Я хочу за него піти.

І Юра там лишився. Він там уже вженився, а вони йдуть далі втрьох. Минули те село і заходять у друге. Ідуть, а в тім селі є млин. Під млином лежить дерево, а на тім дереві сидить дівчина і вишиває. Середущий брат, Михайло, каже:

— Дідику, я би з нею оженився. Скажіть їй. А дідик каже:

— Треба її запитати, чи вона схоче тебе.

— Запитайте.

Дідик запитав, а вона каже, що хоче його, що піде за него. І вже Михайло лишається в неї.

Ідуть вони з дідиком удвох і заходять у третє село. Ідуть вони тим селом, а там стоїть хата, така маленька. А перед хатою дівчина струже барабулю. Вони обидва прийшли до неї, і каже Василь, найменший брат:

— Дідику, я так би хотів з цею дівчиною оженитися. Ану питайте, чи піде за мене.

Дідик її питає, а вона каже, що хоче його і піде за него. І вони погодилися, хлопець лишився там, а дідик уже самий іде. І каже дідик Василеви й тій дівчині:

— Я колись ще до вас прийду.

Рівно через десять рік дідик повертає в то село, де оженився Юра. І повертає до Юри. А Юра вже так розжився, уже великий багач. Питає Юра дідика:

— Що хочете, діду? А він каже:

— Хочу, би-сте дали мені окраєць хліба, бо я дуже голоден. І би-м у вас переночував, бо не маю де переночувати.

— Нема у нас де ночувати і нема в нас хліба.

І дідо обернувся й пішов. Але ще не вийшов він з села, як у Юри все займилося вогнем, все його обійстя, все його добро.

Іде дідик далі. І заходить у то село, де Михайло. Приходить до того млина. А Михайло питає:

— Чого хочете, діду?

— Дайте окраєць хліба, бо я дуже голоден. І би я у вас переночував, бо не маю де переночувати.

А він каже:

— Нема в нас хліба. Я сам сьогодні ще не їв. І нема в нас де ночувати. Дід ще з села не вийшов, і надійшла страшна вода і забрала млин, і забрала все, лиш вони двоє лишилися живі.

А дід заходить у то село, де Василь. І повертає до Василя, а Василь щось теше перед хатою. Та й питає:

— Що хочете, дідику?

— Я би хотів, би дали окраєць хліба, бо я дуже голоден. І хотів би-м, би я у вас переночував.

А він каже:

— Добре. У нас є що їсти, є де спати. Жінко, давай вечеряти. Повечеряли вони, злагодили дідикови постіль, він переспав у них файно. Рано встає і вмивається, а Василева жінка зливає йому на руки. І вздріла в него дві великі рани на грудях. І питає:

— Дідику, що це у вас за рани такі? А він каже:

— Це я від двох синів маю дві рані. Їх нічим не мож згоїти. Хіба, — каже, — якби запалили свою хату.

А вона каже:

— Добре, я скажу зараз чоловікови. Чоловік сказав:

— Добре, най буде, і запалю хату, лиш би ці рани вам згоїлися.

Запалили хату, і вона згоріла допослідку. І вони тим попелом посипали дідикови рани, і дідик їм подякував і пішов. Але ще не вийшов він з села, як там, де була та маленька хатка, виросла велика нова хата, а в ті хаті повно добра.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Снятин, Снятинського району, Івано-Франківської області
13 серпня 1987 року
Оповідач: Буждиган Марія Василівна (1912)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.