Українські народні казки

Бая

Українська народна казка Покуття

Були пан і пані. Дітей у них не було. Поїхав той пан на війну. Був він на тій війні три роки. Прийшов з війни, а в жінки його уродилися два хлопці-близнюки. Почали ті хлопці підростати, і неоднакові вони були. Молодший був хоробрий, бойовий, а той, що вперед уродився, був розцяцьканий, лиш коло маминої спідниці тримався. Молодший вийде надвір, бавиться, чимось займається, а той коло мами сидить. Молодший виведе з колешні коника, сідає на него і по подвір’ю їздить. Тато більше любив молодшого, як старшого. Повиростали вони великі. Тоді молодший каже: — Тату, я би хотів поїхати трохи в світ, щось десь видіти. Тато пускає його, а мама не хоче. Врешті, якось вговорили й маму, вона погодилася і пустила. Дали йому на дорогу грошей, їди дали всілякої.

А в колешні було в того пана багато коней. А один кінь був невеличкий, і сей хлопець любив того коника, бо він усе на нім їздив по подвір’ю. Хлопець зайшов з татом до колешні, а тато й каже йому:

— Вибирай собі коня, якого сам хочеш. Аби не йшов пішки. А він каже:

— Я беру собі осего маленького, на котрім їздив.

— Та бери.

Тато пішов до хати, а хлопець зостався з коником. А сей коник був віщун. І такі були хвилі, що він і говорив. Каже коник хлопцеви:

— Скажи татови, най дасть ту капестру на мене, що в него в хаті висить.

Хлопець пішов до хати і каже татови:

— Тату, дайте мені на мого коника капестру, що ви в хаті її тримаєте.

Тато спочатку не хотів дати, а відтак подумав та й дав. Хлопець вийшов надвір, одяг капестру на коника та й поїхав. Їздить собі скрізь світом, дивиться.

Їде він одним містом, а то щось люди в місті купками стоять і балакають. Прислухається до тої бесіди, а вони говорять та й плачуть. Підходить до людей та й питає:

— Чого ви плачете? А люди кажуть йому:

— У нас за містом є така велика печера. В тій печері жиє така сильна змія, що на день пожирає одну людину. Цісар сказав: «Якби хто тоту змію зарубав, то я би дав за него доньку».

Послухав він тої бесіди та й поїхав. Ляг у лісі спочивати, а коник ляг коло него та й говорить:

— Ти їдь до цісаря і наймися в него служити. Але переміни себе на німого, аби ти ні до кого не говорив.

Приїхав він до цісаря і показує там на минтах, щоби взяв його служити. Він би в цісаря щось робив. А був він дуже файний, той хлопець. Та нічого не говорив, лиш «бая-бая, бая-бая». Така бесіда була в него, як у німого. Цісар не хотів його приймити, але цісареві доньки упросили:

— Тату, прийміть його, се гарний хлопець. Прийміть.

Цісар послухав своїх дочок, приймив. І зачав він у цісаря служити. Що йому скажуть зробити, він послухає та й зробить. Але не говорить нічого, лиш «бая-бая». Що скажуть зробити, він то поробить і забігає д’цим дівчатам, цісаревим донькам. І дівчата вже так з ним звиклися, як з рідним. Прийде до них, вони всі три плетуть светри, а він помагає їм мотати нитки. Щось їм показує на минтах, а вони сміються. Каже він: «Бая-бая». І сказали дівчата:

— Се наш Бая.

Нарешті наймолодша донька його собі вподобала, але нікому не признається. І думає вона: «От якби він не слуга і не німий, я би взяла його за чоловіка». І він її собі сподобав, ту дівчину. Інших нє, а її сподобав.

Але одного разу прийшло до цісаря, аби давав змії на жертву старшу дочку. Тоді що? Все зачинає плакати. Він зайшов до покою, а се все плаче. Киває він на них, показує, як німий: «Чого ви плачете?» А вони йому показали на минтах. Подивився він, махнув рукою та й пішов до роботи.

Завтра вже виряжае цісар старшу доньку на страту. І дає оголошення, щоби з’їздилися люди дивитися, як буде змій пожирати його доньку.

А Бая кожного вечора ходить до свого коника. Дає йому їсти й пити і з ним радиться, що робити. Пішов і того вечора до него. Та й каже коникови, що завтра йде на страту цісарева старша донька. А коник йому:

— Я знаю про се. Завтра, як вона піде на страту, ти би зайшов до мене.

На другий день цісар закликав своїх близьких, знайомих, аби з нею погостилися, попрощалися. Але ще нім гості зійшлися, Бая забіг до покою та й видить, що всі три доньки убрані в чорне і плачуть. А як зачали сходитися гості, хлопець побіг до стайні д’тому коникови. У цісаря всі сіли за столи, а Бая — коло коника. Він каже йому:

— Іди в той кут. Там є великий камінь, а під каменем залізна пака стоїть у земли. У тій паці є різне убрання. Бери на голову сиву шапку, вбирайся в червоний жупан і бери золоту шаблю. Ту меншу шаблю, що там є.

Він се зробив. Убрав сиву шапку, червоний жупан, сині шаровари.

— ...Закладай на мене золоту капестру, що є в тій паці. Одяг він на коника золоту капестру.

Як уже всі пішли під ту печеру, де змія мала цісареву доньку з’їсти, тоді малий коник перемінився на сивого коня з золотою гривою. Вони скоро виїхали зі стайні, щоби ніхто не вздрів, відки вони. Приїздять під ту печеру. А там народу, як трави та й листу. Став хлопець на боці.

Нарешті виходить з печери змія. А дівчина стоїть перед печерою і молиться. Тут наскакує на ту змію сивий кінь! А лицар раз шаблею махнув — і змію зарубав. І сказав цісарівні:

— Ти свобідна, вертайся додому.

Люди зачали кричати, плескати, а він вискочив з межи людей і зник. Але там, у тій печері, жило ще дві змії, не лиш ся. Приходить приказ, аби сей цісар давав змії середущу доньку. І знов плачуть усі, бо середуща має йти. Знов цісар скликає людей і робить такий самий обід, бо відпроваджує на страту середущу доньку. І знов іде хлопець до свого коника. А коник каже:

— Нічо’, най ідуть з дому, і ми поїдемо знов.

Прийшов хлопець до стайні, сей Бая, а коник йому говорить:

— Бери вбирай біле вбрання, а чорну шапку. А шаблю бери ту більшу, бо сей змій буде мати шість голів. З ним буде гірше боротися.

Він убрався так, як коник сказав, а той перемінюється на чорного коня з білою гривою.

Приїздять під ту печеру, а там уже середуща донька чекає на змія. Змій вийшов з печери. Шість голів! Як скочив на него чорний кінь з білою гривою! А лицар рубає шаблею тих шість голів. А кінь копитами ще й толочить ті голови. Зарубав хлопець змія і каже до середущої доньки:

— Ти свобідна. Іди додому. А сам з гурту зник.

Приїхали вони до стайні, коник перемінився на такого, як був, а хлопець перебрався в домашнє вбрання і пішов до цісаря. Та й далі робить своє, а дівчата цісарські плетуть светри, щось роблять собі. Дуже веселі, що дві визволилися.

Пройшло пару день. Знов повідомили цісаря, що треба давати доньку на жертву. Наймолодшу. Все плаче дома, бо не знають, чи ще хтось такий знайдеться, аби й сю визволив, наймолодшу. І знов цісар скликає людей. Дав людям перекуску, бо вже зараз ідуть виряджати наймолодшу доньку. Цісар запросив і музику, аби грала їй на прощання.

А Бая пішов знов до свого коника. Донька подивилася скрізь помежи люди, що його нема, та й каже:

— А де наш Бая? Я хочу з ним попрощатися.

Зачали за ним шукати, а його нема. Та й уже йдуть усі разом до тої печери.

А коник каже хлопцеви, Баї тому:

— Убирай усе чорне вбрання. Би все було чорне. Бо сей змій має дванадцять голів, і кров з него буде далеко летіти. І чорну шапку на голову бери, аби не видко було крови.

Бая убрався у все чорне, кінь перемінився на червоного. Червоний темний кінь, як вишні.

— Їдем туди.

Приїхали під печеру, а там наймолодша цісарева донька так плаче. І питає людей:

— Чи нема тут нашого Баї, аби я його побачила послідній раз і попрощалася з ним?

І дивиться вона, що ніхто не приїздить їй на поміч, аби її обрятував. Нарешті прилітає кінь здоровенний, а на кони — лицар. І каже той лицар до людей:

— Ідіть далеко в сторону, аби ні на кого не бризнула зі змія кров, бо ся кров палить шкіру.

Все відійшло, всі люди. Вилазить змій, дванадцять голів має. Лицар махнув шаблею, шість голів стяв і зімлів. А змій конає і не може сконати. Доки лицар відпочивав, кінь топтав змія. Лицар відпочив і зрубав других шість голів. І потому сказав до людей:

— Люди, розходіться по своїх домах і будьте спокійні. А ти, цісарівно, іди щаслива додому.

І зник з гурту. Цісар сказав:

— Шукайте сего лицаря, аби я йому віддячився за все.

Народ розійшовся по домах, і цісар пішов з своїми дітьми додому. А хлопець Бая вернувся до стайні, розібрався скоро і пішов до цісаря на своє місце. У цісаря балакають. Каже цісар:

— Було три лицарі, що обрятували мої доньки. Треба писати по всім світі, аби ті лицарі приїхали до мене. То я віддам за них доньки, за тих трьох. Котрий котру обрятував.

І цісар розписав скрізь такі оголошення: «Котрі лицарі обрятували мої доньки, я буду за них ті доньки віддавати». Люди скрізь поперечитували ті оголошення. І писалося в них також, на котрий день мають приїздити лицарі. І він собі вибере серед них зятів.

І поприїжджало багато цісарських синів, котрі хотіли би женитися в цісаря. Та й каже тоді цісар:

— Я буду давати вам завдання. Котрий виконає моє завдання, за того буду давати доньку.

Одні лицарі приїхали бричками, другі на конях. Цісар сказав:

— Ставайте на подвір’ю всі в ряд.

Всі повставали, такі повбирані, в такім дорогоціннім усім, що аж очима не мож дивитися. А цісарські доньки стали на балконі. Усі три. А тих женихів не три, а багато. Цісар каже:

— То се всі ті, що визволили мої доньки?

Цісар видить: тут виступають не ті, що визволили його доньок. Але дає їм свої завдання. Поза подвір’ям була велика толока, а на тій толоці закопані два високі слупи. А до тих слупів на п’ятиметровій висоті був присилений дріт. Цісар каже:

— Котрий сей дріт перескочить конем, той жениться з моєю старшою донькою.

Найшовся один такий, що перескочив.

— Добре, — каже йому цісар, — озмеш старшу доньку. Тепер будете змагатися за середущу. Вона буде кидати з балкона межи вас перстень. Хто перстень зловить, той ся з нею оженить.

Середуща донька кинула перстень, і один той перстень зловив. Цісар сказав:

— Відходь набік. Той відійшов.

— Тепер, — каже цісар, — моя найменша донька кидає золоте яблучко. Хто то яблучко зловить, за того вона піде.

А збоку стоїть у дрантивім вбранню німий наймит Бая. Наймолодша донька кидає межи гурт золоте яблучко. Усі хочуть злапати його, а яблучко котиться й котиться від усіх людей набік і докочується до ніг наймита Баї. І Бая ловить то яблучко в руки. Відбігає з яблучком набік і кричить:

— Бая-бая! Бая-бая!

Тішиться Бая. А цісар і його наймолодша дочка дуже задумалися.

Хоч і файний на лице Бая, але се таки німий наймит. Молодша донька його любила, але їй устид.

Цісар оголосив, на який день мають приїздити женихи і має бути весілля. Та й Бая має бути там. Як сказав цісар, що дасть доньку, то дає й за Баю. І любила його, навиділа, але їй устид.

Та й прийшов той день, що має бути весілля. З’їхалися женихи і всі гості. Всі є, а Бая десь подівся. Уже всі позасідали за столи. Старша й середуща доньки тішаться, а молодша так плаче, що аж запухла, бо як має сідати за стіл з німим наймитом? Наймит та ще й німий!

Уже всі позасідали, шукають Баю, аби сідав коло молодої. А його нема, він пішов до коника. Прийшов, а коник уже все знає. І каже:

— Іди втворяй ту паку, що з убранням, і вбирай вбрання щонайдорожче. Бери золоту шаблю, що нею ти змії рубав, а на голову золотий шолом.

Він так і зробив, так убрався. А сам коник перемінюється на сивого коня з золотою гривою. На такого, на якому Бая їхав, коли старшу дочку обрятовував.

Тоді приїздить Бая на подвір’я до цісаря. Цісар вийшов, а Бая каже:

— Покличте мені свої доньки.

Цісар викликав дві, старшу й середущу, а молодша дуже плаче і не хоче вийти. У окремім покою вона плакала. Вийшли надвір гості і дивляться на сего лицаря. А він питає всіх:

— Чи такий, як я, визволив цісареві доньки?

Усі кажуть, що такий. І сі дві доньки кажуть, що такий визволив. А кінь його ходить по подвір’ю і так копитами рве землю, що аж пил летить угору. А він каже:

— А де ваша молодша донька? Цісар:

— Лежить хвора і плаче. Він питає:

— А чого плаче? А цісар йому:

— Їй припав за жениха наш німий наймит Бая. Бая каже:

— Покличте її.

Цісар пішов і вивів її надвір, аби подивилася на сего лицаря. А він подивився на ню та й каже їй:

— Не плач, дорога моя. Я — се той німий Бая, що у вас служив. Допомагав вам нитки мотати, як ви светри плели. Се той Бая, котрий вас визволив від зміїв і дав вам життя.

Дівчина дуже втішилася, кинулася йому на шию, і він заніс її до палати — там, де сиділи гості. Разом сіли за стіл. У той же день вони і повінчалися.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Торговиця, Городенківського району, Івано-Франківської області
5 вересня 1987 року
Оповідач: Гринюк Євдокія Михайлівна (1917 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.