Українські народні казки

Безрука жінка

Українська народна казка Бойківщини

Жив господар, господарював собі з жінкою і мав двоє дітей, дівочку й хлопця. І йому померла жінка, лишився він з дітьми. Ходив він на польовання і польова, і з того живив і себе, й тих двоє дітей, хлопця й дівку.

Але захворів той чоловік і помер. І як помирав, то сказав синови:

— Сину, який я кусок хліба їв, такий і тобі оставляю. І наказую, — мовить, — коли будеш відходити у ліси на далеке польовання, аби-сь усе просив благословенства у свої сестри. То я тобі наказую.

І старий помер. І як ішов син на польовання, все просив, аби сестра поблагословила його в щасливу дорогу. І він ходив на польовання, і мав дорогоцінного пса. І коня мав.

І так він ходив і ходив і зробився нарешті старшим каваліром. Став старшим каваліром і мовить:

— Знаєш що, сестро? Ти віддавайся, бо ти вже доходуча.

А вона мовить:

— Я віддаватися не буду. А ти, — мовить, — як маєш десь дівку, та женися.

І він ся оженив і далі ходив на польовання, і все в свої сестри просив благословенства на щасливу дорогу в ліс. А його жону тото взлостило. Чого він не просить благословення у жони, а просить у сестри? Роззлостилася вона сильно і взяла йому отруїла пса. Струїла пса, він приходить, а вона плаче.

— Чо’ ти плачеш?

— Ади, — мовить, — як тя сестра благословить. Мав-ись пса дорогоцінного і тобі струїла пса.

А він нич не мовив. Пса закопав і спокій голові. І далі ходить на польовання. А вони вже вали й хлопчика. А жона ще більше роззлостилася, що він далі в неї благословення не просить, а просить у сестри. І тоді вона струїла й коня. Він приходить, а вона:

— Диви, як тя сестра благословить. Мав-ись пса, струїла тобі пса, мав-ись коня, струїла тобі коня.

А він знов нічого не каже. Взяв закопав коня і далі ходить на польовання.

Ходив на польовання, а в сестри далі просив благословення. А жона так роззлостилася за тото все, що струїла свого хлопчика. Струїла дитину, а він приходить, а вона йойкає й руки ломить:

— Що тут такого?

— Йо-йой, — мовить, видиш, як тя сестра благословить?! Мав-ись пса, струїла тобі пса, мав-ись коня, струїла тобі коня, мали-сьмо хлопчика, струїла й хлопчика.

Він нич не каже. А по похороні хлопця збирається знов іти в ліс на польовання. І каже:

— Сестро, я ходив усе на польовання сам, а теперка, мовить, — іти ходи зо мною.

Вона нич не казала, зібралася й пішла з ним у глибокі, далекі ліси. Зайшли вони далеко в ліс, і він мовить так:

— Струїла-сь пса — я тобі нічого не казав. Струїла-сь коня — я тобі нічого не казав. А чо’ж ти струїла мого хлопця?

Вона каже:

— Брате, брате! Не труїла я ні твого пса, ні твого коня, ані твого хлопчика!

Але де ж він повірить, щоби мати свою дитину струїла?

— Це не правда, я тобі не повірю.

І тоді мовить так:

— Я тобі відтинаю по лікті руки. І йди собі. Не хочу тебе знати за свою сестру, а ти щоби не знала мене за брата. Іди, куди тебе очі ведуть, і все.

І відтяв їй по лікті руки, і вона так пішла.

І блукала вона по лісі, блукала, і якось ягодами живилася. І нарешті тоти кикті їй трошки заструпилися, і їй вже зробилося легше. І пройшла вона лісами далеку дорогу, ліси були дуже великі. Іде далі, дивиться, далеко світло світить, уже конець лісу. Виходить з лісу, а там забудови. Якийсь пан там побудувався, має великі доми, сад, все має.

А то ще було тоді, як турки й татари нападали, та люди по лісах будувалися і по лісах ховалися.

І вона зайшла в той сад і нічого не може досягнути, бо рук не має. Досягне ротом та й вкусить. А воно падає, та й недоїдки там, у саду, були.

А той пан мав три сини. І кожний ходив назирати за тим садом. Пішов найстарший, ходив, ходив, надворі розвидняється, і він пішов додому. Прийшов пан, дивиться, є сліди по садови.

— Хтось, — мовить, — у наш сад ходить.

Мовить середущий:

— Піду я вже в сад. Я допильную.

Пішов, пильнував, пильнував — нема нікого. Та й пішов. Він пішов, а вона пішла собі в сад, подивилася і знов пішла в корчики, сховалася там і сидить.

Та й мовить наймолодший син:

— Ну я вже піду пильнувати.

Пішов пильнувати того саду, ходить тамка, ходить — нема нікого. Він пішов у єдну сторону, і вона виділа то з корчів. А він обійшов сад і зайшов із зворотного боку. Дивиться, а то дівиця. Така красна дівиця що годі.

Приходить він і мовить її:

— Що ти тут робиш?

А вона мовить:

— Я каліка. Хотіла тут трошки поживитися яблуками та й грушками.

— Знаєш що? — мовить він. — Ти мені дуже сподобалася. Ти дай мені слово, що будеш віддаватися за мене.

— Е, — мовить вона, — та як ти мене возьмеш, як я каліка, я не маю рук?

— Я найду няньку, і нянька буде тебе обходии, лиш дай слово, що ти будеш за мене віддаватися.

І вона дала йому слово.

Прийшов він додому, та й упало йому в голову: як мовити батькови й матері, що він хоче женитися, як є ще старший і середущий брати, а він наймолодший? А мати подивилася на нього та й мовить:

— Слухай, сину, що тобі є? Ти не їш, кілько-сь їв, спати не спиш, ані нічого. Що з тобою є?

А він мовить:

— Мамо, кажіть вітцю, щоби мене женили. Я хочу женитися.

— Та, мовить, женися, у нас маєтку тілько є, що стане на вас усіх трьох. Женися.

Стала вона казати пану, а пан каже:

— Най жениться, але де та дівка?

— Ну та я , — мовить, — не знаю.

— Він має дівку.

Ну та й позволили вони йому женитися. І він її забрав до себе і женився. І наяв до неї дівочку, дівочка коло не ї ходить. І мали вони вже єдного хлопчика. І він її мусів лишити, бо прийшло йому до війська йти. А ще єдну дитину вона вже мала за поясом, в тяжі була.

Він пішов до війська і єдночасно пішов до війська і його шваґер, його жінки брат. І вони оба в єдній батареї були. І розмовилися:

— Ти відки?

— Ба я відтам і відтам. А ти відки?

— Я відтам і відтам.

— А ти жонатий?

— Так, — мовить, — я жонатий. Але я взяв дівку-каліку, без рук.

А тої дівки брат відразу догадався.

— То буде, — мовить, — моя сестра, бо я її сам за таке й за таке руки відтяв.

— То ми теперка швагри оба.

І далі вони там служили. А тота братова її що робить? Перебрала на себе поштук, і що чоловік до тої каліки, до свої жони пише, вона розпечатує. Чоловік пише файні листи, а вона їх забирає, а замість них свої підкладає, у яких всякі паскудства пише. Нарешті чоловік написав, що того й того числа має вже виходити з війська і їхати додому. А та братова той лист вибрала і поклала свій, де було написано: «Я того й того числа виїжджаю з війська додому. І не хочу тебе більше видіти в своїм домі, бо ти каліка. А я собі найшов файну дівку і буду брати. Забирай свої діти і йди геть, би мої очі тебе не виділи, як я прийду». Отаке братова її написала.

Та й прочитала вона бідна тото, та й зібралася, взяла собі малу дитину у верету на плечі та й пішла. А той більший хлопчик ішов коло неї і тримався ручкою за спідницю. Іде вона, іде, іде-іде, каліка, і так їй у роті висохло, що вже не може й слова мовити. «Коби, — думає, — десь керничка була, хоть би води попила трошки». Дивиться, а тамка багно. Вона підходить д’тому багну, а там така файна керниця, така глибока. А вода здорова чиста. Схилилася вона пити води, а дитина вислизнула з верети і шуп! — у тоту керницю впала. Вона йойкає, порятувати дитину не може, бо рук не має. І з’явився старий чоловік і мовить:

— Жіночко, не гойкай, не йойкай. Не бійся, хлопчик твій не втопився!

— Йо-йой, — мовить, — дідуню, вже втопився, вже втопився!

— Ні, не втопиться, не бійся нич.

Прийшов дідо. Витягнув хлопчика з води. Сонце гріє, вона притулила ід’собі дитинку. А той дідо мовить:

— Видиш, я беру болото і змішую його з моєю слиною. Ану вложи в то болото свій кикоть.

Вона вложила кикоть у болото, і їй зразу виросла рука. А дідо мовить:

— А тепер вложи у болото другий кикоть.

Вона вложила другий кикоть, і виросла їй друга рука. Вона стала дякувати дідови, а він їй мовить так:

— На тобі ці дві флящини води. Одна флящина малейка. Як ти водою з тої флящини змочиш лице й руки, то будеш така баба стара, же такої на світі не видів ніхто й не буде видіти. А якщо намочиш лице й руки водою з тої більшої флящини, то будеш така красуня, же такої дійсно ніхто не видів.

І дідо зник. А вона думає: «Куди йти?» І вирішила вона йти до брата.

А вони вже поприходили з війська додому. Шваґер швагра закликав у гості. І вони там гостяться. А вона приходить. І на брамі стоїть дідо і нікого не пущає, бо там гостяться.

А вона змочила лице й руки з тої малейкої флящинки і зробилася така стара, що йой. Той дідо на брамі подивився, подивився на бабу, що вона така стара, а звідкись має два хлопчики. Чи не закрала вона їх? Та й пішов дідо до хати та й мовить:

— Слухайте, гості, тут коло брами є жона. Вона така стара, що ви ще такої не виділи. І відкись вона має коло себе два хлопці.

— Ану пустіть її сюди.

Пустив її той дідо, вона прийшла до хати.

— Добрий день!

— Добрий день.

Положила того малого хлопчика тамка на ліжко. А брат її мовить:

— Бабуню, чиї то діти?

— Мої.

— Та як ваші, як ви такі старі?

— Но, най я буду стара, — мовить, — а тото мої діти.

Вона дивиться, за столом сидять її брат і її чоловік. І ще люди сидять. І мовлять вони тихо:

— Слухайте, не треба пускати бабу в хату. Бо може нам лишити діти, а що ми з дітьми зробим?

А вона поговорила з ними та й мовить:

— Я йду надвір.

Брат мовить:

— А ви йдіть за нею, би не втікнула.

Вона вийшла надвір, ввілляла в жменю води з тої більшої флящинки, намочила лице й руки та й зробилася така красуня! І волос красний, і вся вона на вроду красна — перша кляса!

І вертається вона до хати. А вони мовлять:

— А баба де?

— Баба? Я тота баба.

— Та як? Та ти була стара?

— Та стара була, а тепер я красуня молода. Я не знаю, — мовить, — як я переробилася.

— Браво, — крикнув її чоловік, — браво!

А вона мовить:

— Здоров, мій чоловіче!

І дає свому чоловікови руку. А він мовить.

— Ба, а який же я твій чоловік, а ти моя жона?

— Та я твоя жона, а ти мій чоловік. Здоров, брате мій!

Дає брату руку, привиталася і так далі.

І мовлять вони до неї:

— Слухайте, ви би щось за совє життя розказали.

Мовить вона:

— Розказала би-м.

І почала вона розказувати: як брат ходив на польовання, а братова струїла пса, струїла коня, як хлопця струїла і так далі. А та з печі мовить:

— Брешеш, стара суко!

І тоді вона розказала всю правду до кінця. І брат сказв слузі взяти коня і тоту його жону, тоту братову, прив’язати коневи до ноги, і най він волічкує її по дорозі й по корчах, поки кістка на кісточку не буде стукати.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

113 (2332). Безрука жінка. СУС 706. 26 серпня 1990 р. Драч Антон Григорович (1909). Львівська область, Турківський район, село Ісаї