Безручка

Українська народна казка Буковини

Було в батька двоє дітей — хлопець і дівчина. Сам він був мисливцем. Коли йшов на полювання, то кожного разу прощався з жінкою й дітьми. Діти виросли, а батькови приходиться вже вмерти. І перед смертю каже він дітям:

— Як будете куди йти з дому, то все прощайтеся, як я прощався з вами. Бо не знаєте, чи побачитеся більше з родиною.

Померли батьки, син оженився, а дочка жила коло брата. Коли брат ішов на полювання, то прощався з дружиною і з сестрою.

Найшлася в них дитинка, хлопчик... Як іде батько на роботу, то тепер уже не лиш з жінкою й сестрою прощався, а й з дитиною... Цілував її, обіймав.

А жені не подобалося, що чоловік так любить сестру свою. Розсердилася вона на неї. Взяла і вбила корову. Чоловік прийшов з полювання, а вона каже:

— Сестра твоя вбила корову.

Брат зачав сварити сестру. А вона йому:

— Брате мій рідний, я не вбила корову і нічого за це не знаю.

Пішов брат знов на полювання. Як ішов, то з усією родиною попрощався. А жінка його вбила кобилу. Прийшов брат з полювання, а жінка знов на сестру сказала. Брат зачав сваритися, а вона плакала і казала, що нічого за це не знає. Він їй попрощав. А як пішов на полювання знов, жена задушила дитину. Приходи він, а вона й каже:

— Твоя сестра задушила нашого сина. Зачав він її сварити, а тоді каже:

— Ходім, сестро, поле оглядати. Впрягай кобилу і поїдем. А вона йому:

— Маєш жінку, їдь з нею. А я чого поїду?

Брат крикнув на ню, і вона поїхала з ним. Об’їхали вони поле і поїхали в ліс. В лісі найшли поляну, і на тій поляні відрубав брат сестрі шаблею обидві руки. А сам обернув кобилу та й поїхав.

Лишилася вона в лісі. Настав вечір. Вийшла сестра з лісу, дивиться: десь далеко світло горить. І пішла на то світло. Прийшла, а там дворець, а кругом дворця — сад, і все то обгороджене сіткою. Упала вона до землі і ногами прогорнула землю попід огорожею. Залізла в той сад і почала їсти яблука. Котре хороше, з’їла, а котре гірше — лиш надкусила. А на другий день хазяїн увидів надкушені яблука. Пішли сторожі садом і найшли ту дівчину. Завели вони її в дворець, обмили, зробили їй перев’язку.

А в того пана був синок. Став той синок проходжуватися з тою безрукою дівчиною по саду. Сподобалася вона йому, і захотів він на ній женитися. Пан йому не дозволяв.

— Сину, вона ж безрука, як же ти будеш з нею жити?

— Батьку мій рідний, най вона буде без рук, а я на ній женюся. Та й оженився.

Забирають його в армію. Пише він до неї з армії. А вона диктує листа до него: «Я маю два сини з золотими головами». Той лист потрапив у руки братовій жінці, бо вона була поштаркою. Забрала вона того листа, а від себе написала: «Твоя жона має два хлопці з собачими головами». А він пише батькови: «Нехай будуть діти, які є, поки я не повернуся». А братова забрала того листа і написала батькови: «Я, твій син, пишу тобі: прожени мою жінку з тими дітьми». І батько прогнав її. Дав їй торби, щоб вона перекинула їх через плечі і носила свої діти.

Ходила вона села від села. Одного разу захотілося їй води і побачила вона нору. А коло нори сидів старий дідок.

— Дайте мені напитися, дідусю, — попросила жінка.

— Нагнися та й пий, — сказав дід.

— Але ж діти мої попадають у воду.

— Не бійся, не попадають. Нагинайся й пий.

Вона нагнулася, а торби зіскочили з плеча і полетіли в воду. Вона хотіла їх підхопити своїми киктями, ткнулася ними у воду — і тут їй виросли руки. Поклала вона свої діти в бесаги і пішла в село — стала в селі прачкою, щоб заробити для себе й дітей. Поробила вона там зо п’ять-шість років, діти підросли, вона сама файно вбралася. Кинула роботу прачки і захотіла стати кучером. Перебралася вона на хлопця і пішла найматися за кучера. А якраз треба було кучера її братови. Брат підходи до неї.

— Ви в мене не будете за кучера?

— Можу. Але я тілко хочу окрему кімнату для спання.

— Добре.

Приїхали вони додому. Розпрягли коней, і пішла вона спати. А брат її тримав ган. Заїхали до него ночувати чужі люди. Захотіли з кимось побалакати. А хазяїн каже:

— У мене є новий кучер, дуже до розмови справний, я його покличу. Покликав він «кучера». І зачала вона тим людям розказувати за своє життя.

— Батько мій ходив на полювання. І все прощався з сім’єю...

І розказала вона, як прощався з сім’єю її брат і що зробила його жінка. І як брат завів її в ліс та відтяв їй руки.

Коли вона то все розказала, то її брата з жінкою забрали і розстріляли, а вона залишилася жити на тому господарстві.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Гвоздівці, Сокирянського району, Чернівецької області
11 лютого 1979 року
Оповідач: Барчук Василь Парфенійович (1906 року народження)

Безручка

Українська народна казка Буковини

БЕЗРУКА ЖІНКА — Українська Народна Казка Буковини
БЕЗРУКА ЖІНКА — Українська Народна Казка Буковини

Було в батька двоє дітей, хлопець і дівчина. Сам він був мисливцем. Коли йшов на полювання, кожного разу прощався з жінкою й дітьми.

Діти виросли, а батько був уже старий. Він сказав дітям перед смертю: «Як буде хтось із вас іти кудись з дому, то все прощайтеся, як я прощався з вами. Бо не знаєте, чи ще побачитесь».

Помер батько, а син оженився. Коли він ішов на полювання, то прощався з жоною й сестрою. Знайшлася в них дитина, хлопчик. Як іде батько на полювання, то тепер уже не лиш з жоною й сестрою прощається, а й з дитиною. Цілує її, обіймає.

А жона його не любила сестру і хотіла її збутися. Коли чоловік пішов, вона взяла та задушила корову. Чоловік з полювання, а вона каже:

— Сестра твоя задушила корову.

Брат зачав сварити сестру. А вона каже:

— Брате мій рідний, я не душила корову, я нічого за це не знаю.

Пішов брат знову на полювання. І як ішов, то з усією родиною попрощався. А жінка його задушила кобилу. Прийшов чоловік з полювання, а вона знов на сестру сказала. Брат зачав сваритися, а сестра плаче і каже, що нічого за це не знає. Він їй простив. А як пішов знов на полювання, жона задушила дитину. Приходить він, а жона каже:

— Твоя сестра задушила нашого сина. Почув це брат і сказав сестрі:

— Ходімо, сестро, поле оглядати. Впрягай коня і поїдемо.

— Маєш жінку, то їдь з нею. А я чого поїду? — каже сестра. Але брат крикнув на неї, І вона поїхала з ним.

Об’їхали вони поле і заїхали в ліс. Зійшли з візка на поляні, і відрубав брат сестрі шаблею обидві руки.

— Більше Нічого не будеш душити, — сказав їй, обернув коня і поїхав.

Лишилася дівчина в лісі. Пройшла трохи, дивиться, десь далеко світло горить. І пішла на те світло. Прийшла, а там палац, кругом палацу сад, і все те обгороджене сіткою. Упала вона і прогорнула ногами землю попід огорожею. Та залізла в сад і почала їсти яблука. Котре хороше, з’їла, а котре погане, лиш надкусила.

На другий день побачив хазяїн саду надкушені яблука. Пішли сторожі садом і знайшли там дівчину. Завели її в палац, перев’язали, обмили.

А в того пана був молодий син. Почав той син проходжуватися з безрукою дівчиною по саду. І захотів він на тій дівчині женитися. Пан йому не дозволяв. «Сину, вона ж безрука, як же ти будеш з нею жити?» — «Батьку мій рідний, хай вона буде без рук, а я на ній женюся». І оженився.

Забирають його у військо. І пише він звідти до жінки. А вона диктує листа до нього: «Я маю два сини з золотими головами». Той лист потрапив до рук братовій жінці, бо вона була поштаркою. Забрала вона того листа, а від себе написала: «Твоя жона має два хлопці з собачими головами».

Прочитав це чоловік та й пише батькові: «Нехай будуть діти, які є, поки я не повернуся». А братова забрала того листа і написала батькові: «Я, твій син, пишу тобі: прожени мою жінку з тими дітьми». І той прогнав невістку. І дав їй торби, щоб вона перекинула їх через плечі і носила свої діти.

Ходила вона від села до села. Одного разу захотілося їй води, і побачила вона нору. А коло нори сидів старий дідок.

— Дайте мені напитися, дідусю, — попросила жінка.

— Нагнися та й пий, — каже дід.

— Але ж діти мої попадають у воду.

— Не бійся, не попадають. Нагинайся й пий.

Вона нагнулася, а торби зіскочили з плеча і попадали у воду. Вона хотіла їх підхопити своїми киктями... і раптом їй виросли руки.

Поклала вона дітей у бесаги і пішла в село. Та й лишилася в тім селі прачкою, щоб заробляти для себе й дітей. Поробила вона п’ять-шість років, файно вбралася і покинула роботу прачки. Перебралася вона на хлопця і пішла найматися кучером. А її братові якраз треба було кучера. Підходить брат до неї та й питає, чи не буде у нього за кучера.

— Добре, тільки я хочу мати окрему кімнатку. Погодився він дати окрему кімнатку. Приїхали вони на місце. Розпрягли коні, і пішла вона спати.

А брат її тримав ган. Заїхали ночувати чужі люди. Захотіли вони з кимось побалакати, а хазяїн каже:

— У мене є новий кучер, дуже справний до розмови. Я його покличу.

Покликав він «кучера». І зачала вона тим людям розказувати про своє життя.

«...Батько мій ходив на охоту. І все прощався з сім’єю. А як помер батько, на охоту ходив брат...» І розказала вона, як братова жінка задушила корову, потому кобилу, а відтак дитину. І як брат завіз її в ліс і відрубав руки.

І коли вона все розказала, її брата з жінкою забрали і розстріляли. А вона лишилася жити з дітьми на тому господарстві.

Походження та примітки

Безрука жінка. Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка. Составитель Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979 706. Записано 11 лютого 1979 року в селі Гвіздівцях Сокирянського району Чернівецької області від Василя Парфенійовича Барчука (1905 року народження, колгоспний пенсіонер). Варіанти запису 29 серпня 1975 року в селі Рукшині Хотинського району Чернівецької області від Іллі Васильовича Білівського (1898 року народження, колишній емігрант у Канаду і США, учасник двох світових воєн і Хотинського повстання, пенсіонер); 28 січня 1979 року, від Д. П. Лазаренка; 15 квітня 1979 року в селі Романківцях Сокирянського району Чернівецької області від В. Н. Савки (1925 року народження, освіта — 3 класи). Казку почув у Румунії, в Банаті.

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.

Безручка

Українська народна казка Гуцульщини

Були собі жінка та й чоловік, і в них була дуже файна дівчина. Мама цеї дівчини заслабла і вмерла. А тато оженився з другою. І мачуха не любила дівчинку. Чоловік робив у лісі. Прийде в суботу з роботи, та все мачуха йому наговорює на його дочку:

— Твоя дочка краде муку та й комусь віддає. Він сказав дочці:

— Як будеш красти, я тобі руки відрубаю.

Одного разу чоловік з жінкою пішли на весілля. А мачуха вифасувала дівчині мисчину муки, аби мала що їсти. А комору замкнула. Вони поїхали, а прийшов старець та й почав просити:

— Дай мені, дівчинко, або муки, або хліба. А вона каже:

— Я би вам, дідику, дала, але мені самій мачуха трошки лишила. Але пожалувала дівчина діда та й дала йому ту муку. А він ніс її та й трохи розтрусив на подвір’ї.

Приїхали ввечір мачуха з татом з весілля, і зразу побачила мачуха надворі розсипану муку. Та й бігом до комори. Комора замкнена, а вона таки каже чоловікови:

— Твоя донька всю муку викрала.

А чоловік улютився та й урубав дівчині руки. Та й нагнали її від хати.

— Нам злодійки не треба.

Бідна дівчина без рук, нічого не годна. Ні хату ні в кого відкрити та й нічого. Та й пішла до дідича в сад. А в дідича в саду падали на землю яблука, а дівчина падала на коліна й гризла. Дідич щорання вийде в сад, дивиться — яблука гризені. І не знає, хто гриз. Та й сказав свому синови:

— Іди ввечір сокотити, хто це у нас в саду яблука гризе.

Та й пішов хлопець увечір сокотити. Дивиться, а то хтось іде під яблінку. Схиляється до землі й гризе яблука. Хлопець підійшов помаленьку ближче. А дівчина це вчула і напудилася, що хтось іде. Та й каже:

— Не вбивайте мене.

— Ні, я тебе не буду вбивати. Ходи до хати. Привів дівчину до хати та й каже татови та й мамі:

— Зловив злодія.

Подивився на неї хлопець та й каже:

— Мені ця дівчина вдалася. Я хочу ся з нею женити. Дивіться, яка вона файна.

А мама каже:

— Як же ти будеш з нею женитися, як вона без рук? Вона ж не годна буде робити. А ще якби була дитина, хто буде її бавити та жмакати з дитини?

— Поможете ви. І сказала мама:

— Ну, най буде.

Оженився він, все за неї робив дома. І закликали його в армію служити. А жінка його була вже груба. Він сказав мамі:

— Я йду в армію, а ви поможіть дитину вибавити, що би то не було. Та й пише він з армії до жінки:

— Чи є вже дитина? Чи не слаба ти? Тато з мамою відписують:

— Маєш уже сина.

А мачуха її про це взнала і перехопила в листоноші того листа. Сказала, що вона сама понесе. І сама по тій адресі відписує лист у армію: «Твоя жінка вродила замість дитини песя. Що ми маємо з тим песям робити?» Він дістав того листа і відписав: «Най буде песя, але моє». А мачуха знов перестріла листоношу і забрала листа. І написала другого, ніби пише чоловік до жінки додому: «Як прийду з армії, би я тебе дома не застав, мені такої жінки не треба».

Мама та й тато прочитали невістці того листа. Та й кажуть:

— Таки, небого, мусиш іти світ за очі. Прив’язали їй до шиї дитину, і пішла вона.

Прийшла вона до озера та й стоїть. І думає: «Кину вперед дитину, а тоді сама штрикну». І тут надійшов якийсь дідо старий. Та й каже:

— Аби ти не робила це, що ти думаєш. Бог тобі поможе, вижиєш з цею дитиною. Мочи в воді праве плече.

Вона послухала діда, вмочила в воду праве плече — зробилася їй рука!

— Вмочи ліве плече, — каже дідо.

Вона вмочила ліве плече — зробилася ліва рука! Та й каже вона:

— Богу дякувати, що я маю руки. Я вигодую цю дитину. Та й каже їй дідо:

— Іди в ліс, там є хата. Будеш там жити. Ти знаєш вишивати. Будеш людям вишивати рушники, сорочки. Вони будуть тобі за це платити і меш так жити.

Вона пішла з дитиною лісом і зайшла до тої хатки. У хатці нікого не було. А на столі — хліб і молоко. І вона втішилася цим, і люди стали до неї носити шити.

Пройшли роки, хлопчик підростав. Вернувся з армії її чоловік та й питає тата й мами:

— Де моя жінка? А мама й каже:

— Та як «де»? Ти написав, аби ми її нагнали. І ми нагнали її з дитиною.

Він сказав:

— Я такого вам не писав. Я йду шукати її. Як найду, вернуся, а як не найду, то не треба й мені жити.

Покликав він свого друга, взяли вони рушниці і пішли на полювання. І так вони полювали, що захопила їх у лісі ніч. Дивляться — в лісі хата, а в хаті світло. Ідуть проситися на ніч. І жінка їх приймила. Каже:

— Переночуєте.

Його товариш ліг на лавицю, а він ліг на постіль, але напоперек. Та й не роззувався, бо був дуже змучений. А жінка цілу ніч шила людям та й не спала. Вони оба трудні були і заснули, а вона каже хлопчикови:

— Івасько, закинь татови ноги на лужко, би не затерпли. А його друг ті її слова вчув.

Переночували вони, а рано пішли далі на польовання. Друг питає:

— Ти чув, як жінка казала хлопчикови, щоби закинув татови ноги, би не затерпли?

А він каже:

— Я не чув, бо заснув. Якщо таке діло, то підемо туди й на другу ніч ночувати і будемо чути.

І пішли вони знов до тої жінки ночувати. Та й він знов так само ліг напоперек на постіль. А жінка знов каже:

— Івасику, закинь таткови ноги, би не затерпли.

А він уже не спав і це чув. І почав ніби пробуджуватися. І каже жінці:

— Який я тато цій дитині? І вона сказала:

— Ти кімуєш, як я, твоя жінка, була без рук? Це я, твоя жінка. А це твій син. Мене твої прогнали з дому.

А він каже:

— Я то кімую, але ти була без рук, а тепер з руками. Як то ся стало?

Вона йому розказала, як їй дідо сказав мочити в озері плечі і як їй виросли руки.

— З тих пір я з руками і живу тут з дитиною.

— То збирайся і ходім додому. І з тих пір вони живуть разом.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Текуча, Косівського району, Івано-Франківської області
13 березня 1983 року
Оповідач: Матійчук Олена Дмитрівна (1911 року народження)

Безручка

Українська народна казка Гуцульщини

В одному селі жив багатий чоловік. Він мав двоє дітей, сина й доньку. У него був склеп, і донька торгувала в склепі, а він з сином возив до склепу товари. Він уже був старий чоловік, уже слабий був. Закликав він своїх дітей до себе і говорить:

— Я вже старий, не годен уже робити, мушу вмирати. Прошу я вас, аби після мої смерти ти не віддавалася, а ти не женився.

Старий помер, похоронили його, а брат і сестра працюють далі, як працювали. Сестра продає в склепі, а брат привозить товари. Брат мав великі знайомства. Як їздив за товарами, то його не було по два, по три дни. Сестра його не питалася, де він так довго буває. А брат познайомився з дівчиною. Дівчина хоче, аби він женився з нею. Він говорить дівчині, що хоче женитися з нею. Але чи дасть йому дозвіл сестра? Дівчина йому говорить:

— Що ти за хлопець, що тобі сестра має дозволяти, аби ти женився?

І він сказав їй:

— Як тато помирав, то нам сказав, аби я не женився, а сестра не віддавалася. Ми дали татови клятву, що це виконаємо. А тепер я мушу попросити сестру, аби дозволила мені женитися.

Приїздить він додому задуманий. Сестра його питає:

— Слухай, тобі щось погано пішло на торгу чи що? Чого ти невеселий?

А він каже:

— Нічого поганого мені не було. Але, — каже, — я хочу тебе щось попросити. Хочу, щоби ти мені дозволила женитися.

Сестра йому говорить:

— Я тобі не дозволю женитися, бо ми татови заприсяглися, що я не буду віддаватися, а ти не будеш женитися.

Він сестри послухав, але ще дужче посумнів. Далі їздить по товари, привозить їх, але сумний. Сестра це видить і дуже їй жаль брата. Він був завше такий веселий, а тепер сумний. Та й каже йому сестра:

— Брате, я тобі дозволяю женитися, але ти робиш гріх, бо ти ломиш свою присягу. Ти дав татови слово не женитися. Тобі женитися дозволю, а віддаватися я не буду.

Брат повеселів, поїхав по товари і оженився. Приїхав додому уже з жінкою. І в них ніби нічого не змінилося, сестра собі продавала в склепі, а він привозив товари. Але жінка братова не любила сестру. Зачала вона говорити чоловікови:

— Слухай, чоловіче, сестра продає в склепі, стоїть собі за прилавком, а я мушу обходити хазяйство.

Вони були маючі люди. І брат сестру любив, а сестра любила брата. Та й каже він жінці:

— Жінко, я й так перед нею винен. Вона не віддавалася, а мені таки дозволила оженитися, і я оженився. Я не можу ставити її, аби обходила господарку, а тебе покласти крамаркою. Вона добра крамарка, має велику практику в своїй роботі, від її роботи нам великий прибуток. Я цего не зроблю.

Він собі далі привозить товари, а сестра продає, і добре вони жиють, і любов між братом і сестрою. А жінка зачала ще більше ненавидіти чоловікову сестру. І видить, що вона чоловіка не годна уговорити. Та й пішла вона до одної бабки на пораду. А бабка її питає:

— Що в него є найлюбиміше на господарстві? Що він з дитинства найбільше любить?

Вона бабці говорить:

— Він дуже любить заходити в склеп до свої сестри, дивитися, як іде торг.

Бабка її радить:

— Зайди вночі до склепу, побий вікна, побий посуд дорогий — таку шкоду зроби.

Вона вночі заходить, повибивала вікна, побила прилавки, понищила дорогі товари. А сестра нічого про це не знає. Приходить рано до склепу — вікна вибиті, товари понищені, поруйновані. Вертається вона до хати й голосить:

— Хто такої шкоди наробив?!

Брат пішов подивився та й усю ту шкоду направив. Та й далі вона собі продає, а він возить товар. А жінка каже чоловікови:

— Слухай, чоловіче, то сестра все побила й понищила. Вона зла, що ти женився зо мною. Тато заперечував, а ти вженився. Це вона зробила.

А він не брав це собі під увагу.

Жінка хоче далі зле робити та й іде знов до бабки. І розказує бабці:

— Я наробила шкоди, а він нічого собі з цего не робить. Сказав, що його крамниця і його сестра. І далі вона робить у склепі, як робила.

А баба каже:

— Що в твого чоловіка ще найлюбиміше є? Що він ще дуже любить?

А жінка говорить:

— Він любить зайти в стайню, подивитися на коні, на корови — на господарку.

А баба каже:

— Зайди і порубай йому сокирою коні й корови.

Жінка порубала коні, корови — наробила пакости в стайні. Та й сама вийшла рано то все обходити, а тоді забігає до хати й голосить.

І каже йому:

— Твоя сестра знищила коні, корови — геть усе понищила. Чоловік вийшов, заходить у стайню — дійсно коні й корови порубані.

Жінка до него:

— Чого ти їй нічого не кажеш? А чоловік каже:

— Мої коні, мої корови і моя сестра.

І далі товари привозить, сестра торгує, і нічого не змінилося, і любляться межи собою, як перше любилися.

Жінка видить, що нічого зробити не може. А в них уже найшлася дитина. Маленьке в колисці лежало. А жінка далі бабі говорить, що він нічого не бере до уваги і нічого з цего не робить. Баба їй далі говорить:

— Скажи мені, що він найбільше любить? А жінка подумала та й каже:

— У нас є синок, дитина маленька. Як чоловік приїздить з товарами, то перший раз заглядає в колиску.

Тоді баба їй каже:

— Як хочеш, щоби сестрі твого чоловіка пішло на зле, ти мусиш знищити свого любимого сина.

Вона прийшла додому, подумала, бере сокиру, приступає до колиски і намірюється зарубати дитину. Дитина спала. І на той раз пробудилася вона і сказала: «Мама». І вона відступилася від колиски. А далі набрала злости і приступила до колиски знову. І зарубала свою рідну дитину. Приїздить чоловік з товарами, а жінка кричить і пищить:

— Твоя сестра зарубала нашу дитину!

Чоловік постояв, подумав і нічого на то не відповів. Приходить з крамниці сестра, а він їй каже:

— Сестро, збирайся та проїдемось трохи на возі.

А вони дуже навиділися * з братом. Сестра збирається, сідає з братом і їдуть на прогулянку. І заїхав брат із сестрою в ліс. І сказав брат сестрі:

— Сестро, ти нам знищила крамницю, ти знищила корови, коні — я тобі все дарував. А що ти знищила мого любимого сина, це я тобі простити не можу.

Сестра зачала плакати і каже йому:

— Брате, як я тобі знищила крамницю, як я тобі знищила коні, корови, рубай мені ліву руку, якщо ти мені не віриш. А я тобі присягаюся, що я того не робила. А як я тобі знищила твого любимого сина і ти не віриш, що це неправда, то рубай мені праву руку.

І він відрубав їй ліву руку і відрубав праву руку. Та сів на воза і поїхав додому. А її в лісі лишив. І лишилася вона там без рук, кривава і голодна. Її дуже боліло і хотілося їсти, і вона стала вибиратися з того лісу. Уже робилася ніч. І побачила вона густий сад, зайшла в той сад і хотіла хоть ротом зірвати яблуко, бо рук не мала.

А то був сад якогось великого пана. І в тому саду хтось заходив і крав яблука. Пан поклав там слуг, щоби вони ловили злодія, що краде яблука. Слуги, щоби ймити злодія, викопали в саду під яблунею яму. Вийшли слуги рано в сад, подивились у яму і вздріли там людину. Жінку. Зайшли до пана й сказали, що в ямі є якась жінка. Пан сказав вибрати її з ями і привести до него. Слуги витягнули її з ями, дивляться, а це нещасна безрука каліка. Завели її до пана. І пан уздрів каліку. Дуже совісний був той пан і сказав їй лишитися у него.

А в того пана був син. Він подивився на дівчину-каліку, а вона була дуже вродлива. І панський син влюбився в ню. Пан виділив їй окрему квартиру, давав їй там харчі, і там вона жила. Вона виходила на панське подвір’я прогулюватися. А панський синок собі виходив. І так він у ню влюбився, що зачав свого батька просити, аби дозволив йому з нею женитися. А пан сказав:

— Я тобі дозволяю женитися, але вона безрука каліка. Щоби ти її відтак не кинув.

І син взяв її за жінку. І дуже він її любив, і файно вони жили. Але прийшла йому повістка іти в армію. Як молодий пан ішов у армію, лишив жінку у тяготі *. Вона йому обіцяла, що вродить два сини з золотими кучерями. А на чолі в одного буде місяць, а в другого — сонце. Син дуже тата просив, щоби не кривдили його жінку. Старий пан так само любив її і уважав і ніц * її не кривдив.

І народила вона тих двох синів із золотими кучерями. І був в одного на чолі місяць, а в другого — сонце. Тато йому до війська написав: «Твоя жінка вродила тобі двох синів, Місяця і Сонце».

А її брата жінка робила в крамниці крамаркою. І крамниця збанкрутувала, і найшов їй чоловік роботу на пошті. Як тато синови написав, що його жінка вродила двох дуже гарних синів, той лист попав у руки братовій жінці. Вона перечитала його і знищила, а написала до молодого пана таке: «Твоя жінка мала народити тобі Місяць і Сонце, а вона народила двох песят». І підписала татову фамілію *, що ніби це тато післав.

Син прочитав того листа і написав: «Дозирайте жінку і ті песята. Я скоро приїду додому». А лист попадає знов на пошту до братової жінки. І вона перечитала, що панський син просить батька не кривдити жінку. І того листа вона знищила і пише до тата: «Щоби ви мою жінку і ті песята забрали, заки я верну. Щоби її знищили і дітей».

Пан дуже здивувався. Син дуже любив жінку, і такі вона йому гарні діти народила. І як вчинити те, що пише син? Жалує він невістку свою.

І сказав він їй:

— Мій син тебе зрікся і сказав тебе знищити, але я тебе нищити не буду, лиш тебе відправляю. Іди собі в світ і шукай собі долі.

І вона з тими дітьми пішла в дорогу. Ішла вона, ішла і дійшла аж до берега моря. І дістала вона велику спрагу і дуже захотіла пити. Нагнулася вона до джерела, що текло в море, і хотіла напитися води. Зачала пити тої води, а одна дитина випала з сакви і впала у воду. Вона зачала дуже плакати. Не могла витягти дитину з води, бо вона без рук. Зачала вона пригинатися й нахилятися. І друга дитина випала з бесаги і впала у воду. Вона дуже щиро плакала. А берегом моря іде дідо. Питає він її:

— Чого ти так плачеш?

Вона йому говорить, що хотіла напитися води і випали у воду діти.

Дідо їй каже:

— Ти не плач, сягай у воду і тягни дитину.

А вона показала йому, що вона без рук. А він сказав.

— Сягай у воду тим, що маєш.

Вона посягнула у воду витягнути хлопчика, і їй виросла рука. Дідо каже:

— Сягай другою.

Посягнула вона за другим хлопчиком, і виросла її друга рука. І витягла другого хлопчика. Вона дуже врадувалася і дуже подякувала дідови. І пішла понад берег моря, і прийшла до якогось шинку. І наймилась там прачкою. А дітям позав’язувала хустинами голови, щоби не блищали Місяць і Сонце. Працювала прачкою і виховувала своїх дітей.

А її чоловік звільняється з війська і їде додому. І захапує його ніч, і попадає він у той шинок. Повернув у шинок переночувати. А це був шинок його жінки брата. І сестра наймилася в брата прачкою. Він її не пізнав, бо його сестра була без рук, а ця з руками.

Молодий пан повернув туди, аби переночувати, і зачав говорити з хазяїном шинку. Говорили, які є новини. Тут і жінка була. Пан зачав розповідати, як жилося при війську. А хазяїн розповідав, як у него на господарці. І не мають вони вже що такого говорити. А хочуть поговорити щось довше. Тоді ґазда каже:

— Слухайте, в мене є наймичка-прачка з двома дітьми. Вона живе у мене в комірчині. Я би її покликав. Може би, вона щось нам нового сказала, аби нам веселіше ніч переходила.

Каже пан:

— Ведіть її сюди, най розказує.

Закликали її в хату і попросили її розказати щось про своє життя або що.

А як вона наймилася прачкою, то вона знала, що вона в брата, а брат не знав, що то його сестра. І жінка його не знала, що то зовиця. Вона сказала:

— Я розкажу, але під такою умовою: хто буде перечити, того штрафувати. Десять карбованців штрафу, а як буде далі перечити, то штраф буде дубельтовий *.

І почала вона розказувати:

— В одному селі жив файний, заможний ґазда. Він мав двоє дітей, сина й доньку. Той ґазда був розумний і мав крамницю. Донька його працювала в крамниці, а батько з сином привозили товари. Той ґазда постарівся, по него приходила вже смерть, він закликав своїх дітей і сказав: «Я, діти, помираю, а ви щоби не одружувалися. Щоби ти не віддавалася, а ти, сину, не женився». І діти дали татови присягу, що донька не буде віддаватися, а син не буде женитися. І файно працювали діти, як тато їх навчив. Донька працювала в крамниці, а син привозив товари. І дуже любилися брат і сестра.

А син познайомився з дівчиною і захотів женитися. Але просив у сестри дозволу женитися, а сестра йому не дозволила. Він був дуже сумний, і сестрі було його жаль. І вона дозволила йому женитися. А сама не віддавалася. Він повеселів і оженився. Привіз жінку, і жінка робила на хазяйстві, а сестра далі продавала в крамниці.

Жінка зачала думати, як вона має вигнати зовицю з крамниці, щоби чоловік її саму крамаркою поклав. Братова жінка знала, що її чоловік дуже любить крамницю, і вона наробила в тій крамниця шкоди: понищила дорогий посуд, повибивала вікна...

А братова жінка, як це вчула, то крикнула, що це неправда. Тоді пан сказав:

— Заплати десять рублів штрафу. Якщо будеш далі перебивати, будеш платити дубельтово.

—...Сестра пішла в крамницю, подивилася, що там все поруйновано, і зачала плакати. А братова жінка сказала, що «це все поробила твоя сестра...»

— Це неправда, — сказала знов братова жінка. А пан сказав:

— Плати двадцять рублів штрафу.

—...А брат сказав: «Моя крамниця і моя сестра». І сестрі нічого лихого не сказав. Тоді його жінка пішла й порубала в стайні коні й корови. Та й убігає рано до хати та й каже: «Іди подивися, що твоя сестра наробила. Корови, коні порубала». А брат знов сказав сестрі: «Мої коні, мої корови й моя сестра». І нічого лихого їй не сказав.

І надумала вона зарубати рідну дитину. І взяла сокиру і зарубала...

— Це неправда, — знов сказала жінка. А пан сказав:

— Заплати сорок рублів штрафу!

—...Приїхав чоловік додому, а жінка голосить: «Ади, знищила крамницю, порубала коні й корови, а тепер знищила нам любимого сина». І брат уже не хотів поблажити свої сестрі. Сказав, аби їхала з ним на прогулянку. Сестра поїхала з ним, а він завіз її в ліс і сказав: «Скільки ти мені шкоди зробила! Я тобі все прощав, а за сина я тобі не прощу». І відрубав їй обі руки та й лишив її в лісі, а сам поїхав додому... Тепер вже брат сказав:

— Це неправда.

А пан сказав йому:

— Десять рублів штрафу заплати.

—...А сестра віддалася за панського сина. Чоловіка закликали до війська, а жінка народила два хлопчики-близнюки: Місяць і Сонце. Старий пан дуже любив тих онуків і любив невістку, хоть вона була каліка. Написав пан до сина листа: «Твоя жінка уродила два дуже файні хлопці — Місяць і Сонце». А від сина прийшов лист, і син писав, щоби знищити тих дітей і жінку. Але то не він писав. То могла лиш братова жінка написати...

А жінка знов крикнула:

— Це неправда!

— Вісімдесять рублів штрафу, — сказав пан.

—...А старому панови жаль було невістку й дітей нищити. І він сказав слугам, щоби поскладали ті діти в сакви, і відправив жінку з дітьми. Ішла жінка, захотіла пити води, нагнулася, і діти попадали в воду. Вона плакала і не могла підняти дітей, бо не мала рук. А берегом ішов дідо і запитався, чого вона плаче. Вона сказала, що діти попадали в воду. «Сягай у воду», — сказав дідо. Жінка посягнула в воду, щоб витягти дитину, і виросла їй рука. А дідо говорить: «Сягай другою рукою». Жінка посягла другою рукою, витягла другу дитину, і виросла їй друга рука.

І наймилася жінка в свого брата прачкою. Брат їй добре платив. І виховувала вона своїх дітей. А чоловік її вертався додому з війська та й зайшов до її брата на ніч...

І тоді вона розвиває своїм дітям голови, а то заблистіли місяць і сонце. І сказала вона панови:

— Це твої діти, а я твоя жінка. А це мій брат.

І пан братову жінку розстрілив, а брата пожалував. І забрав жінку з дітьми додому. І дуже вони гарно жили. Та сів я на столець, та й байці конець.

Походження та примітки

* На́видіти — любити.

* Тягота́ — тут: вагітність.

* Ніц — тут: цілком, зовсім.

* Фамі́лія — тут: прізвище.

* Дубельтовий — подвійний.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Село Микитинці, Косівського району, Івано-Франківської області
26 березня 1987 року
Оповідач: Юзевич Михайло Олексійович (1920 року народження)

Безручка

Українська народна казка Полтавщини

Жив собі мельник із жінкою і дочкою. Дочка була така красива, що ні в казці розказати, ні пером описати. На лобі місяць сяє, під косою зоря блищить. Жили вони в добрі і злагоді, дуже щасливо. Та не довгим було їх щастя — рано померла дружина в мельника.

Та не довго тужив мельник за жінкою. Взяв та й одружився вдруге. Та жінка виявилася дуже злою і сердитою. Вона відразу незлюбила його дочку. І стало життя дівчинки не життя, а пекло. Що не зробить — не так.

Ось надумала зла мачуха звести дівчину з життя. Взяла борошна в миску та й посипала по дорозі. А мельник іде додому і побачив, що по дорозі борошно розсипане. Розсердився, прийшов додому, та й ну кричати:

— Що це борошно по всій дорозі? Ви мене старцем зробите!

А зла мачуха тут як тут:

— То твоя любима доця всім старцям борошно роздає.

І давай сяк і так гудити дівчину. Розсердився мельник і відрубав дівчині руки. Та ще й з дому прогнав.

Пішла небога, слізьми обливаючись. Іде вона день, іде другий. Вже й їсти їй хочеться. І забрела в царський сад. Яблук в саду багато. Але ж зірвати не може. Підійшла до яблуні, дістала ротом і надкусила. Потім друге яблуко, третє…

Наступного дня прийшов сторож в сад. Бачить, яблука понадкушувано. Повернувся в палац та й розповів цареві. А в царя був син. Визвався він посторожити сад.

Заховалися вони з сторожем в саду і побачили диво: дуже красива дівчина без рук ротом дістає яблука.

— Не лякайся нас, дівчино, — підійшовши, спитав царевич, — ти хто така? Звідки ти?

І дівчина розповіла про своє горе. Царевичу ж вона дуже сподобалась. Він і забрав її в своє царство. Привів додому і сказав батькам, що вона буде йому за дружину. Дівчина відразу сподобалась і батькам. От і стали вони жити-поживати.

Та трапилася нова біда в дівчини. Почалася війна і царевич зібрав військо і пішов на війну. Молода дружина залишилася з батьками. Через деякий час вона народила сина — здорового малюка. Цар і цариця тішилися внуком. Написали про це синові листа і шлють з ним гінця. Несе гонець листа, вже й надворі стемніло. Бачить він стоїть хата. Попросився він переночувати. А це була хата мельника.

Мельничиха дала гінцю вечеряти і розпитала куди він путь держить. Він їм і розповів про свого царевича та його безруку дружину. Зла мачуха зрозуміла про кого йде мова. Коли в домі всі поснули, вона витягла листа, прочитала і спалила. А сама написала іншого. «Твоя дружина народила не то звіра, не то людину. Що нам робити?»

Вранці гонець подякував господарям і пішов собі далі. Царевич прочитав того листа, засмутився, але у відповідь написав: «Що б там не було, хай живуть з вами». І послав гінця назад. Повертаючись назад, він знову заночував у мельника. Жінка прочитала листа, спалила, а відповідь написала свою: «Поки я повернуся, щоб їх у королівстві не було. Виженіть її з цією дитиною».

Цар і цариця, прочитавши листа, гірко заплакали, але приказ сина не могли не виконати. Загорнули дитину в одіяло, прив’язали до матері. А ще прив’язали грошей трохи, може, за допомогу треба заплатити буде. І пішла вона, слізьми обливаючись.

Іде та й іде. На дворі дуже жарко і їй захотілося пити, а ось і озеречко. Нахилилася жінка над озером попити, а дитина випала в воду. Бігає небога кругом озера, плаче, побивається, а витягти не може. Почала пригортати до берега ногою. До берега пригорнула, а на берег витягти не може. От вона культями рук і давай його на берег викидати. І так вона старалася, що в неї виросли руки, бо в тому озері вода була живильна. Жінка зраділа, перехрестилася, взяла дитину і пішла собі далі. День ішла чи місяць, ніхто цього не знає. Та в глухому лісі натрапила вона на покинуту хатину і стала з сином в ній жити.

Скоро казка кажеться, та не скоро діло робиться. Пройшли роки, закінчилася війна. І повернувся царевич додому із війни. Та й питає батьків:

— Де ж моя дружина?

Ті розповіли йому всю історію. Вони самі були в розпачі. Показують йому листи.

— Це не мої листи! Я такого не писав! — заплакав царевич.

Осідлав коня і разом із слугою поїхали шукати його дружину, їхали день, їхали другий. Заїхали в темний ліс. Вже й ніч їх застала в дорозі. Дивляться горить вогник, під’їхали ближче, а то хатина. Постукали вони в віконечко, їм відкрила молода жінка.

Царевич із слугою попросився в неї переночувати. Жінка і впустила їх, а жила вона з хлопчиком.

Повечерявши, подорожні лягли спати. Царевич заснув відразу, а слуга лежав із закритими очима. Коли в царевича звисла рука, то жінка сказала хлопчикові:

— Іди, підніми татові руку.

Слуга все це чув. А на другий день розповів царевичу. Царевич повернувся до хатини і зняв із жінки платок. Він побачив, що на лобі місяць, а під косою зорю. Обняв свою дружину і сина та й заплакали обоє з радості.

Повернулися вони додому і організували пир на весь мир. Я на тому пиру була, мед-вино пила, по вустах текло, а в роті не було. Стали вони жить-поживать і добро наживать. А злу мачуху прив’язали до хвоста коневі і пустили в поле.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

249 (4921). Безручка. СУС 706. Записала Гарячун Яна 2008 року. Гарячун Валентина Іванівна (1950). Полтавська область, Шишацький район, Харенки

Безручка

Українська народна казка Поділля

Жив собі купець, мав сина і дочку. Привозив він на продаж закордонні товари.

Як мав вмирати, покликав сина і сказав:

— Бери, сину, все, що вторгуєш і ділись з сестрою.

Та й помер. А брат так і робив, ділився.

Але прийшов час женитися. Оженився він. Жінка не захотіла, щоб чоловік з сестрою добром ділився, та той не слухав жінки. А вона потай від нього, вибрала найкращий костюм і порізала на клапті та й каже:

— Бач, що твоя сестра зробила?

Брат не зважає. Жінка вибрала у стайні найулюбленішого чоловікового жеребця і заколола, а все склала на сестру. А брат на це не звертає уваги. Тоді жінка бачить, що нічого не виходить, взяла зарізала свою дитину. Сіла і плаче.

— Бач, — каже, — твоя сестра і костюм порізала, і жеребця заколола, і вже нашого синочка зарізала!

Аж тепер брат опам’ятався: не може ж мати свою дитину згубити.

— Пішли, сестро, зо мною.

Взяв сокиру, приводить її в ліс і каже:

— Бери цього дубочка, обнімай.

Вона обняла, він її руки зв’язав і по лікті повідрубував, а сам пішов додому.

Сестра кричала страшно, почула її крик стара баба, що в землянці жила. Стала зіллями лічити руки і вилічила. Так і жили вони вдвох у лісі. Але почалась війна. Через ліс проходило царське військо. Собаки знайшли землянку.

Вояки кричать:

— Виходь! Хто тут є!

Вийшла баба і каже:

— Тут є ще одна дівчина, але вона без рук і нагая, бо нема в що вдягнутися.

Царенко дав їй вдягнутись і побачив, що це дівчина неписаної красоти. Забрав з собою, привіз додому, закрив в палаті. А сам зажурився. Батько й питає:

— Може, женитися хочеш?

— Хочу, у мене є кохана, тільки без рук.

— Ну що ж, як ти її хочеш, то сватай.

Зіграли весілля. Царенко знов поїхав на війну. А в жінки народився син. На боках зірки, на потилиці — місяць.

Написала жінка царенку, щоб порадувати наступником. Лист повіз солдат. Стомився, зайшов переночувати, попав до брата та його жінки. Заснув, а жінка вийняла в солдата з кишені лист і прочитала. Сама його сховала, а написала другий. Що родилось в нього, невідомо що, не то миша, не то жаба, не то каліка, не похоже на людину.

Солдат рано встав і повіз листа. Вручив царенкові, той прочитав і дав відповідь: «До мого приїзду хай буде, яке є, то все моє».

Солдат по дорозі назад знов заїхав до цього брата з жінкою. І жінка знов підмінила листа, написала: «Поки я приїду, виберись з хати».

Цар дав золота, няньок дитині і випровадив жінку з дитиною.

Але у лісі нянька побігла дровець зібрати, а жінка захотіла води напитись. Нахилилась до криниці, а дитина у воду впала. Чує, щось кричить:

— Кігтем, кігтем, спасай!

Вона раз... і витягнула дитину. Глядь, а в неї руки виросли. От і йдуть вони з дитиною далі. Зайшли на ніч якраз до брата з братовою.

А тут де не візьмись і військо, а серед них царенко. Просять їсти зготувати. Зготували. На стіл подає жінка дуже гарна, а коло неї хлопчик: по боках зірки, а на потилиці — місяць. Задивився царенко і каже:

— Ти така, як моя жінка, тільки моя жінка без рук.

— То це ж я, — каже жінка.

Розказала вона про все, що трапилося. Зрозумів брат, що ця жінка — його сестра. А царевич каже, щоб вона вибирала кару для свого брата і братової. Та жінка відказала:

— Я їм прощаю.

Забрав царенко свою жінку з дитиною і поїхали до палацу.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

75 (6029). Безручка. СУС 706. Записала Семенюк Зоя Степанівна 2008 року. Мотозюк Степан Павлович (1922). Хмельницька область, Красилівський район, Попівці