Береза і вітер
Українська народна казка Полтавщини
На лісовій галявині стояла стара, але досить гарна білокора, пишноволоса береза. Сонце вже сховалось за обрій, потемніло небо, засіяли одна за одною зірки, із-за хмар виглянув місяць. Заснули ліс, річка, трава. Довкола тиша, і тільки стара береза все про щось думала. Але раптом, де не візьмись прилетів до неї вітер і запитав:
— Чому не спиш, красуне?
— Не спиться чогось. А ти звідки?
— Я? З річки. Рибалка додому поспішав, я допоміг йому підігнати хвилями човен до берега.
— А чим ти ще займався?
— Жінка білизну прала, розвісила її, а я, пролітаючи, висушив.
— А потім?
— Дорогу замів, сміття у купу зібрав.
— І сюди прилетів?
— Почув я, що в будинку дитина плаче, просить маму, щоб заспівала пісеньку, а ненька заснула. Тоді я залетів у комин, заспівав пісню, дитя заснуло, а я полетів далі.
— І все?
— Ні! Мельнику із сивою бородою допоміг намолоти багато борошна.
— Добрий ти, багато хороших справ зробив. А чим займався вчора?
Вітер задумався, зніяковів.
— То давно було, не пам’ятаю.
— То, може, тобі нагадати?
— Ні, спасибі, не потрібно.
— Чому не потрібно? Про вчорашнє не можна забувати. Бачиш молоду осику? Висока була, струнка, а тепер зігнулася, як старенька бабуся, верхівка зламана. А он біля крайнього будинку, покрівля зірвана. Далі, в полі, пшениця, овес, гречка зім’яті. Розкажи, як сердився, бушував, спокою не давав молодим деревцям, крутив, гнув у різні боки так, що весь ліс прокинувся, застогнав, заплакав.
Слухав вітер, слухав, соромно йому стало. Зовсім замовк, тихо прошепотів до берези:
— Пробач, пробач мені, старенька. Полечу звідси тихо і спокійно, нікого зачіпати не буду.
І полетів.... Заспокоївся і заснув.