Українські народні казки

Бесяги
Українська народна казка Закарпаття

Був, де не був, був за червоним морем один худобний ґазда *, котрий мав трьох синів; а жили вони найбільше з риб, яких ліскою ловили.

Но пішов раз отець в ранній час до ліски і видить, що риб там нема. Зачудувався * він і пішов додому, розповів своїм синам, яке чудо сталося. Пішов отець і другого дня в ранній час, а риб уже знову не було. Ще більше зачудувався він і видів, що риби хтось краде. Тому розсудили, що на ніч мусить хтось із них піти стерегти. Післали вони найстаршого брата; винесли йому постіль, на котру він собі сів. І сидить аж до півночі, як ось задув на нього гарячий вітер, та він і далі сидить; тоді задув на нього студений вітер, а він все сидить; тоді задув на нього вітрик тепленький, і заснув він. Рано встав, а рибам ні хиру.

Післали вони тепер середущого брата стерегти. І сидить він собі на постелі аж до півночі; як ось задув на нього вітер гарячий, та він і далі сидить; тоді задув на нього вітер студений, а він все сидить; тоді задув на нього вітрик тепленький — і заснув і середущий брат. Встав рано, а риб знову нема.

Зачав тепер їх наймолодший брат Іван проситися — він піймає злодія. Та браття ані слухати не хотіли.

— Що ти, шалена бідо, собі думаєш? Ми не могли, а ти би міг. Лиш ти собі сиди на припічку!

І так — рад не рад — Іван дома остався. Пішов тепер сам отець стерегти. Вийшов він, сів собі на постіль і сидить аж до півночі, як ось задув на нього вітер гарячий, та він і далі сидить; тоді задув на нього вітер студений, а він все сидить; тоді задув на нього вітрик тепленький, заснув і сам отець. Устав рано, а риб знову нема.

Зачав Іван знову їх просити, аби його пустили. Що мали робити? Виділи, що ані вони, ані отець не можуть піймати злодія, і таки пустили вони Івана. Но не треба було йому постелі, тому просив братів, аби її взяли додому. А він взяв собі сокиру, пішов нарубав терня і притяг його до води, і обгородився, сидячи так, що хоч куди повернувся, закололо його. І так сидів до півночі: як ось задув на нього вітер гарячий, та він і далі сидить; тоді задув на нього вітер студений, а він все сидить; тоді задув на нього вітрик тепленький, і зачав його сліпий обходити — зшиваються очі, та лиш задрімає, а вже його коле. І так не міг він ніяк заснути...

Зачало вже розсвітати. Іван уже хоче піти вибрати із ліски риби, як ось видить, що хтось спустився з неба і просто до ліски. Акурат хоче вже риби вибрати, як Іван вискочив із терня і лап злодія! Поглянув на нього ліпше — видить, що то одна прекрасна дівка, і полюбилася вона Іванові. Вона його просить, аби її пустив, а Іван ані вухом не веде, а ще ліпше її обняв і зачав її вивідувати, що вона за одна, звідки тут взялася.

Як вона увиділа, що наш Іван її ніяким способом не пустить, рада-не-рада, оповіла, що вона була дочкою одного великого царя, звідсіля за триста миль землі. Та одна гінджибаба *, котрої дівку отець насильно взяв за жону своєму сину, погнівалася на вітця-царя і за те її раз вечором вхопила із саду на повітря і понесла на кочерзі з собою аж на хмари. Там її охабила * і прокляла, аби не могла вернутися до вітця; а як зголодніла, спустилася на землю, де доти блукала, поки не прийшла к тій воді, де вони ліскою рибу ловили; вибрала звідти риби, а як когути * перший раз заспівали, полетіла назад на хмари. І так вона жила, аж поки він її не піймав.

Вибрав Іван риби, взяв принцесу попід руку і пустився з нею додому.

Браттям дома уже не ждалося; тут уже майже день, а Івана нема. Як ось увиділи, що хтось попід облоком * іде, і то не один, а двоє. Не встигли вийти, а Іван ступ до хижі з принцесою. Як браття увиділи її, вона їм барз * полюбилася, і тому почали Івана просити, аби її їм відпустив як старшим. Но Іван ані в той бік не веде. Що тут робити? Іван не дасть! Взяли вони — вигнали Івана, а принцесу затримали собі.

Іде Іван горами-лісами. Помалу і вечір уже настав, як він зайшов до одного великого лісу. Ніде ні живого духа. Тьма, нічого не видно. Виліз він на одного бука, чи не видно десь огня. І, господи, слава тобі, видить далеко-далеко в лісі світло. Зліз із бука і пустився до того місця. Прийшов уже майже коло півночі до одного дому, де світилося. Поглянув на облок і видить, що там три збійниці * за столом собі сидять і бесідують. Зачав Іван прислухатися, що вони між собою бесідують. Говорить один:

— Я маю такий обрус *, що коли його розпростерти, так зачне грати, а їсти і пити — скільки лиш бажиться.

І вийняв його, розпростер, і зачало грати, а їсти-пити — досить. Говорить другий:

— Я маю таку шапочку, що коли її пущу, то зачне од кута до кута скакати.

І зняв її з клинця * і пустив, і зачала вона од кута до кута скакати. Говорить третій:

— А я маю такий кепеняк *, що коли ним обів’юся і корбачем * витну, так звідти на сто миль скочу.

Тоді скрикнув перший:

— Час би уже нам, хлопці, на облаки! (тобто красти йти).

І поскладали обрус, шапочку на клинець до кепеняка і корбача повісили, зібралися і пішли. Наш Іван тікати, й при доріжці до одної колиби * сховався. Як ось чує, що збійниці акурат тою доріжкою йдуть, настрашився він, ледве дихає. Як ось один скочив до колиби. Застиг Іван, уже чуть живий був. Та як зрадувався, коли почув, що збійник лиш ключі од хижі там завісив і сам пішов. Іван почекав, поки вони одійшли далеко, взяв тоді ключі і пішов, отворив хижу, сів собі за стіл, вийняв обрус, розпростер його, і зачало грати, а їсти-пити було досить. Наївся Іван досита і напився; тоді склав обрус, положив його до сіряка, а шапочку надів собі на голову, а кепеняк з корбачем під плече, замкнув хижу, одніс ключі на місце, а сам гайда додому.

Іде, іде Іван і помалу зголоднів. Зійшов він з дороги, сів собі під одного бука, розпростер обрус — зачало грати, їсти-пити, що лиш бажиться, зняв і шапочку, пустив її на землю, і зачала вона од бука до бука скакати; тоді наклав огонь, взяв соломину і зачав її припікати.

Іде чоловік дорогою і чує, що десь грають, острашився, бо думає, що то наїсно * чорти його зводять. Та помалу осмілився і зачав з ноги на ногу приближатися і уздрів Івана. Ну і Іван увидів чоловіка. Закликав його до себе і говорить йому, що коли тобі хочеться, то їж. Чоловік не довго дався нукати, сів і він до вогню і наївся, напився з Іваном.

Тоді розповів Іван чоловікові, який то обрус; чоловік відразу захотів його мати, та як же? Тому говорить Іванові:

— Знаєш що, Іване, перечеряймося * : я тобі дам бесяги, котрим коли скажеш “бий”, зачнуть бити, а коли їм скажеш “досить”, то перестають, — а ти мені дай обрус.

Шалений Іван пристав на те, і так перечерялися, розійшлися — чоловік догори, Іван в долину. Іде Іван, іде і знову зголоднів. Побанував * він тепер, що черявся, і назад за чоловіком. Як його здогнав, зачав у його просити свій обрус і говорить:

— На, тут маєш свої бесяги, а дай мені мій обрус.

А чоловік ані в той бік не дивиться. Даремно просить його Іван знову, чоловік лиш все своє “ні” та “ні”, він не дасть, чому черявся? Надоїло це Іванові і закричав на бесяги: “бий!”. Ось як не зачали бесяги бити чоловіка, молотити. Чоловік зачав айвайкати, просити, щоб дав йому спокій, не хоче він ані бесягів, ані обруса, лиш най дасть йому спокій. “Досить!” — закричав Іван, бесяги перестали. Взяв Іван обрус, а чоловік пішов своєю дорогою.

Як прийшов Іван додому, уже смеркалося. Поцілував вітця і принцесу, посадив їх за стіл, а братів за припічок. Тоді бесяги з корбачем і з кепеняком завісив на клинець, шапочку пустив, і вона зачала од кута до кута скакати, розпростер і обрус, зачало грати, а їсти і пити — що лиш тобі полюбиться. Сів і він собі за стіл і зачав з принцесою гуляти, зачав її цілувати, обіймати. Та не витримали того браття, скочили і до Івана. Він їх просить, щоб дали собі спокій, бо зле буде.

— Що, ти ще грозишся? — закричали браття і вхопили з-під лавки на Івана дровини.

Як Іван увидів, що то не жарт, зняв бесяги і закричав: “бий!”. Бесяги — по браттях, вони “йой!”, зачали Івана просити, аби дав їм спокій, не хотять вони од нього більше нічого, лиш най бере собі свою принцесу. Рік Іван “досить”, і перестали бесяги. Погуляли собі Іван з принцесою, і пішов він тоді спати.

В ранній час встали, і говорить Іван принцесі, аби збиралася, бо підуть до її вітця-царя. Вибрався од свого вітця, сам з принцесою обвився в кепеняк, витяв корбачем — скочили сто миль. І звідується її, чи тут перебуває її отець? “Ні”, — говорить вона. Втяв другий раз, скочили знову сто миль:

— Тут?

— Ні, — говорить вона.

Утяв третій раз, і знову скочили сто миль. Звідується її, чи тут? “Тут”, — говорить вона, і прийшли на один широкий двір. Та цар уже не жив у старій палаті, а в новій. Не хотіли вони тепер піти до нього, бо вже вечір, а пішли до старої палати, сіли собі за стіл, розпростерли обрус, і зачало грати, а їсти-пити — що лиш тобі бажається. І зачали вони гуляти, а шапочку пустили на землю, зачала вона од кута до кута скакати. Бесяги, кепеняк з корбачем завісили на клинець.

Ось вийшов кухар на двір і чує, що в старій палаті щось грає. Зачудувався, зібрався і пішов до царя, і говорить йому, що в старій палаті щось страшить. Та цар засміявся і рік йому:

— Чи не сниться тобі?

І не вірив йому. Чуть пізніше вийшов парадний кочіш * і чує, що в старій палаті щось грає. Зібрався і він, пішов до царя і говорить йому, що в старій палаті щось страшить. Та цар лише засміявся і не вірив й кочишові. Невдовзі вийшов великий візир на двір і чує, що в старій палаті щось страшить. Вийшов тепер і сам цар і чує, що направду в старій палаті щось грає, і думає, що то не може інше бути, як чорти, котрі страшать. Тому наказав стару палату обставити військом і розстріляти її. Зачало військо бити. Як видів Іван, що тут не жарт, крикнув на бесяги “бий”, і бесяги збили ціле військо. Наказав цар, аби новим військом обставили палату. Як не зачало знову військо бити! Як Іван видів, що тут не жарт, крикнув на бесяги “бий!” — і пропало друге військо. Наказав цар і третій раз обставити військом палату. Та що лиш зачало військо стріляти, Іван знову як видів, що тут не жарт, крикнув на бесяги “бий!” — і бесяги збили і третє військо.

Як цар увидів, що тут військом нічого не спомогти, осмілився сам піти до палати. Взяв собі шаблю і великого візиря закликав і пустився до палати. Ввійшов і видить, що його проклята дівка з одним парубком гуляє. Та і дівка увиділа вітця, вискочила з-за стола, зачала його цілувати, обнімати. Тоді взяла Івана за руку, підвела його до вітця-царя і розповіла, як він її піймав, повів додому і так від прокляття збавив. Зрадувався цар, взяв Івана і дівку попід руку і повів їх до нової палати, де на другий день поженив їх. І там живуть вони і до днесь, коли ще не померли, і коли в них жили не поторгалися *.

Походження та примітки

* Бесяги — така палиця, що коли скажеш “бий”, то б’є, а коли скажеш “досить”, так перестає.

* Ґазда — господар

* Зачудуватися — здивуватися

* Гінджибаба — відьма

* Охабити — охаяти

* Когут — півень

* Облок — вікно

* Барз — дуже

* Збійник — розбійник

* Обрус — скатертина, рушник

* Клинець — кілочок у стіні, вішалка

* Кепеняк — опанча

* Корбач — батіг

* Колиба — будка, намет

* Наїсно — навмисно

* Перечеряти — поміняти

* Побанувати — пожалкувати, пожуритися

* Кочіш — візник, погонич

* Поторгатися — порватися

Бесяги. Друкується за рукописом “Угро-русская сказка из-под Бескидов”. Записав С. Марина в 1892 р. (ІМФЕ, ф. 1-7, од. зб. 455, арк. 21-26).

Подано за виданням: Дерев’яне чудо: Народні казки.— Ужгород: Карпати, 1981.— 208 с.— С. 40-45.

Дивіться також: