Українські народні казки

Брати, народжені від риби

Українська народна казка Бойківщини

Був такий цар, що не мав дітей. Жона його не мала дітей, і він розписав афіші по цілій державі: хто би таки трафився — яка би нація не була, — аби з ним мала дитину, додержить його цар до смерти. Його та й його сім’ю. шандар зняв ту афішу й читає. І каже:

— Я піду. Напишіть до царя, що я піду і то зроблю.

Прийшов він додому і повідає жінці:

—…І я піду до царя.

Але в афіші сказано було так: як хто скаже, що зробить, та й не зробить і не буде мати жона царя дитину, той буде караний смертю за образу гонору. Шандарева жінка каже:

— Що ти собі думаєш? Посиротиш мене і діти.

А він говорить:

— Я все єдно йду. Може, якраз трафиться мені щастя.

Він не мав що їсти, і спекла йому жінка паленя. Та й не має він що до того хліба взяти. А він ніколи не їмав риби. А тепер зробив він собі вудку і пішов на річку їмати рибу. І хто йде, питається:

— Нащо ти риби їмаєш?

А він не хоче нікому повідати, нащо він риби їмає. Одна старенька жінка така мудра, прийшла і каже:

— Нащо ти риби їмаєш?

Він їй устидався повідати, але повів:

— Я йду, — каже, — в такому ділі до царя.

А вона каже:

— Їмай, але одну рибу, би-сь більше не їмав. І ту рибу би-сь не їв, а приніс до царя. І би-сь питався, де та кухарка, що цариці варить їсти. І би-сь дав ту рибу кухарці. І коли вона ту рибу зварить,би вона не кушала, а кісточки з риби і воду, в якій мила рибу, би вилляла в річку.

Він так і зробив. Їмив одну рибу, заніс до царської кухні і дав кухарці. І сказав, як вона має робити. А вона його не прослухала, зварила рибу і покушала. А та риба така смачна, ще ніколи такої не їла.

Та й прошов місяць, пройшло два — кухарка в тяготі. Цар мовить:

— Що, ти був з кухаркою, а не з моєю жінкою?

А той проситься:

— Я не був з кухаркою. Я її бачив, як-им рибу давав, і більше не бачив. Я все з вашою жінкою був, а кухарки не бачив ніколи. Пождіть трохи.

Пройшов ще з місяць, та й уже видно, що в тяготі й царева жінка. Пройшло дев’ять місяців, і кухарку вродила хлопця. І той хлопець має на голові золоте волосся. Пройшов ще місяць — вродила хлопця й царева жінка, і той має золоте волосся.

А собаки з’їли кісточки з риби і вродили по песикові — золота шерсть а кобили спасли з травою в саду і стали жеребні. Пройшов рік, і вродили вони по лошакові — золота грива, золотий хвіст.

Цар так ся тішить! Якого сина він має! Ніхто в світі такого не має. І такого чоловіка йому Бог дав, що в цій справі допоміг!

Проходять роки, хлопці ростуть, кличуть царя батьком, і один, і другий. Повиростали великі. Але старший, кухарчин, був мудріший. Він каже:

— Знаєш що, брате? Що будемо сидіти вдома? Маємо такі коні, що ніхто таких не має, маємо такі пси, що на світі таких не має ніхто. Їдьмо в світ, у іншу державу, та побачимо, як люди живуть, будем мати що батькови повідати.

Всідлали вни коні і поїхали. І за ними пси побігли. Той має пса і той пса. Їдуть вони, їдуть і встрічають їх звірі. Вони звірів хотять убивати, а звірі кажуть:

— Не вбивайте нас, ми вам станемо у пригоді.

І набрали вони по дванадцять звірів. Це були і тигри, і лиси, і слони, і медвежі, і зайці — всякі.

Їдуть вони. Приїхали в іншу державу, на одно роздоріжжя. Той старший, кухарчин, каже:

— Знаєш що, брате? Будемо їхати одною дорогою — будемо одно знати. Ми розійдімся, ти їдь направо, а я наліво.

І на тому роздоріжжю стояв дуб.

—…Затинаймо свої мечі в того дуба. Як хто верне сюди перший, подивиться на мечі. Як будуть оба мечі ясні, то, значить, оба брати живі, і будемо чекати оден другого. А як оден меч заїржавіє, то треба шукати, де брат загинув.

І той поїхав направо, а той наліво. Молодший царський син поїхав направо. Їде, чує, дзвонять дзвони. І за тим звуком він поїхав у іншу державу. Приїжджає на якийсь хутір і заїжджає до одної жінки на ніч. Його звірі вона загнала до шопи. Він питає:

— Що то у вас так смутно дзвони дзвонять та й дзвонять. Я вже много миль їду і чую. Як вони дзвонять, усе голосніше та голосніше.

А вона каже:

— Ой, паничу, в нас така велика біда. У нас є такий цмок, що пожирає щодень одну людину. Черга прийшла через всю державу, через кожну хату, а тепер прийшла до царя. У царя є три дочки. Завтра має йти на згубу найстарша царева дочка.

Він каже:

— Збудите мене рано, я піду на то подивитися.

Вона його рано збудила, він приїжджає на то озеро. І звірі за ним побігли, і пес. Вже царський фірман вивіз найстаршу царську дочку на згубу. Вона ходить понад то озеро, ломить руки й плаче. А він каже їй:

— Не плач. Як гинути, то будемо гинути обоє.

Розрадив він її, розрадив, і вона заспокоїлася.

Коли налітає цмок з трьома головами і просто на них. Він каже їй:

— Ти втікай далеко набік, а я буду боронитися.

І вона дала себе набік, а він шаблею ті голови стинав, і звірі розтягли їх. Розтягли і ще позакусували їх. А він того змія вбив, наклав огень і того змія спалив на попіл. А їй каже так:

— Іди додому. І скажеш, що ніякого змія не було.

І вона пішла додому.

Другий вечір він приїжджає до тої пані на ніч. І нічого не вповідає їй, що він видів, що робив. А пані каже:

— Завтра йде на згубу середуща царева дочка.

— Збудите мене, — каже, — най піду подивитися.

Другий день сів він на коня, і звірі за ним побігли. Вже фірман привіз цареву дочку, вона вже ходить понад то озеро і плаче. Він говорить до неї, розраджує. А вона каже:

— Мої сестрі обійшлося, не було ніякого змія, а я сьогодні мушу гинути.

Каже він їй:

— Не бійся, будем боронитися. А як гинути, то обоє будем гинути.

І їй вже стало, знаєте, легше.

Аж тут надлітає цмок з шістьма головами і просто на них тягне. Він каже дівчині:

— Ти втікай далеко набік, а я буду боронитися.

І він шаблею стинав цмокови голови, а звірі розтягали. І вбив цмока, наклав огень, спалив його і пустив попіл на вітер. І каже їй:

— Ти йди додому і нікому нічого не кажи. Кажи, що змія не було.

І вона пішла, а він знов вернувся до тої пані на ніч.

— Завтра, — каже вона, — іде на згубу наймолодша царева дочка.

Він каже:

— Збудите мене завтра рано, я хочу з нею поговорити.

І вона його збудила. Коли їхав, засвітив на столі свічку, а звірі лишив у шопі. І каже так:

— Як моя свічка буде догорати, би-сьте випустили мої звірі.

І поїхав.

А фірман уже вивіз царську дівчину і сам вернувся геть. А вона ходить і руки ломить, і плаче, молода, красива. Йому вона сподобалася. І він її умовив, і вона сіла йому на коліна. І він поговорив з нею. Аж тут дивиться, цмок з дев’ятьма головами просто на них летить. І пащу роззявив, і тягне цмоком. Він каже:

— Ти втікай далеко набік, а я буду боронитися.

І билися вони з цмоком, і вже не міг він боронитися. Цмок забив його хвостом по коліна в землю. Він відкидав ті голови, а собака тим головам уже не міг дати ради, бо то вже дев’ять голів.

А там свічка догорає. Та пані мала малейку дочку. І каже та дівчинка:

— Мамко, мамко, той пан казав, що як буде догорати свічка, би випустити його звірі.

І вона випустила ті звірі, і вони прийшли й помогли йому. А кінь вигріб його копитами з землі, і він убив того змія. Звірі розтягли тоті голови, позакусували, а він наклав огень і спалив. І тоді наймолодша царева дочка дала клятву, заприсяглася, що вийде за нього заміж. Заприсяглася і пішла додому, а він поїхав у другу сторону.

Іде вона додому, вийшла на дорогу, на гостинець, дивиться, їде її фірман, той, що її відвозив. Вона стішилася, стала. А він каже:

— Сідай на фіакр.

Сіла на фіакр, а він її везе в ліс.

— Кажи, хто тебе боронив?

— Я не знаю. Хтось мене боронив…

— Я видів коня, видів звірі.

— Хтось мене боронив, але не знаю, хто.

А той каже:

— Ти маєш загинути. Дай присягу, що вийдеш за мене заміж, тоді я тебе пущу, а ні, то я тебе вб’ю. Ти й так мала загинути.

Ну що вона мала робити? Мусіла дати присягу, що вийде за нього заміж, бо не він її вборонив. А він все жде й жде. І каже:

— Кажи батькови, щоб робив свадьбу, а ні, то я тебе вб’ю. уб’ють і мене, але я тебе вб’ю.

І вона казала батькови:

— Робіть свадьбу, він мене вборонив.

І розіслав цар афіші по інших державах, щоби царі, королі приїжджали на свадьбу. Той, що її вборонив, дивиться, на корчі висить афіша. Що той і той цар — адресу він знав — віддає свою дочку. І їде він туди. І думає: «Котра то дочка віддається?» Приїжджає, а там ціла держава гуляє. На державний кошт п’ють, їдять, співають.

Він їде на тім кони з золотою гривою, а на ним ідуть звірі. Всі йому місце роблять. Приїжджає до того замку, де цар. Вона вже сидить в салоні, до шлюбу має йти. Вона увиділа його в вікно і вискочила просто д’нему й звірям. Іде межи звірі, дивляться всі, звірі їй нічого не роблять. Звірі знайомі. Та й кричить вона:

— Татку, той мене вборонив!

Та й тота друга кричить:

— Той мене вборонив, татку!

Та й третя кричить:

— Та й мене, татку, він вборонив!

Та й тоді його взяли до кімнати, а того фірмана за оману взяли прив’язали до вдох коней і пустили в степ, щоб його розірвали. А він з нею оженився. І говорять усі, який він герой, що стільки зміїв убив.

Та й полягали вони з жінкою спати, а вона каже:

— Я знаю, ти герой. Ти зміїв побив. Але тут є такий ліс, що якби туди пішов, то ти би з нього не вернувся.

Але вона йому ясно не повіла, що точно він не вернеться, як піде туди. Він думає собі: «Що? В мене таких дванадцять звірів, в мене пес, в мене кінь такий, я маю шаблю. Я нічого не боюся». І поїхав у той ліс.

Поїхав у той ліс, дивиться, а там таке, ніби люди, ніби худоба. І все каменем стало і обросло мохом. Їде він далі, заїжджає глибоко в ліс, а там виходить Баба Яга і каже:

— Ого, якого я тут панича виджу. Ану вирви мені праву руку.

Він узяв ту праву руку рвати і став каменем.

А його брат над’їжджає з інших держав на то роздоріжжя, витягає ті мечі з дуба, дивиться — оден меч заїржавілий. Значить, брата нема живого. І їде він шукати брата, бо знає, в який бік він поїхав. А в нього такі самі звірі, і він сам точно такий, як його брат. Заїжджає він в то царство, де оженився його брат, а братова жінка увиділа його та й каже:

— Мужу мій дорогий, де ти так забарився, чо’ забарився, чо’ не приїжджав додому?

Він каже:

— Я не твій муж, я брат твого мужа. Де ти мого брата діла? Скажи, де ти мого брата діла? А ні, то я тобі голову зітну.

Вона вже видить, що то не її чоловік. А чоловік не повідав ніколи, що в нього є такий самий брат і такі самі звірі має. Каже вона:

— Ми з чоловіком говорили про ліс, що як хто в нього поїде, то не вернеться. Може, він туди поїхав.

І вона йому сказала, куди їхати і він поїхав. І їде собі, але їде бадьоро. Їде, говорить до коня, до звірів говорить.

Заїхав він у ліс і щораз сумніше в тому лісі. Приїжджає під ту печеру, виходить та Баба Яга і каже:

— Ого, якого я тут панича виджу! Урви мені праву руку.

Він каже:

— не буду тобі праву руку рвати, я тобі кишки пірву. Віддай мені мого брата і оживи все те, що закаменіло в цьому лісі.

Та й каже до звірів:

— Ану розторгайте її! Розторгайте її!

І звірі почали її рвати, вона почала гарчати. А він шаблею рубає її. І тоді вона все розморозила і все зробилося живе. Там тисячі народу були: і пани, й королі — всякі. І йдуть усі, і худоба вся йде. І брат його ожив, і всі його звірі ожили. І він іде з братом. Ідуть, а брат говорить:

— Твоя жінка мене мужем кликала.

А брат думає собі: «Може, ти з нею й до діла був, як вона тебе мужем кликала». І він вихопив шаблю і стяв братови голову. І стало йому дуже жаль, що він таке зробив. Проїхав він трохи і каже до звірів:

— Як ви не найдете живущу й сцілющу воду, то я вас всіх виб’ю.

І вони принесли йому сцілющу й живущу воду. І він змочив зрубане місце сцілющою водою, приклав голову, і вона приросла. Тоді змочив голову живущою водою, і брат устав. І поїхали далі оба.

Той брат, що вженився з царівною, кличе брата:

— Ходи до мене в гості.

А той каже:

— Ні, перше до батька поїдемо, а тоді ти вернешся до жінки.

І вони поїхали перше до батька.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

128 (2077). Брати, народжені від риби. СУС 705+303. 15 листопада 1989 р. Стець Василь Прокопович (1905). Львівська область, Турківський район, село Ясінка