Українські народні казки

Брати-близнюки Іван і Йосиф

Українська народна казка Закарпаття

Дуже давно в далекому краю жив бідний чоловік. Мав він стільки синів, що не міг їх порахувати. Правда, в той час люди більше, як до десяти, не знали лічити.

Чоловік у хащі дрова рубав і возив продавати. З того й жив, з того одягав і годував сім’ю. Привчив до роботи й хлопців. Кожний, як підросте, іде служити. Так всі сини розійшлися по світу. Коло вітця залишився найменший. Він мав приглянути вітця і матір у старості.

Виріс хлопець і став легінем. Треба йому женитися. Сам був чесний, справедливий, таку й жінку собі взяв. Коли старі повмирали, зробили їм файну комашню. Самі жили у великій злагоді. Народилася у них і дитинка, дівочка.

Коли дівочці минуло дванадцять років, її мати важко захворіла і померла. Чоловік дуже зажаловав за жоною і подумав собі, що більше не буде женитися. Айбо велика біда заставила його глядати собі помічницю. Придивив собі одну і звідує її:

— Чи будеш мою дитину честовати?

Вона сказала, що буде. І вони побралися. Айбо коли та жона стала хазяйкою, вона зненавиділа чоловікову доньку-сирітку. Бурчала на неї, шкодувала давати дівочці хліба, заставляла її робити тяжку роботу. А свою доньку (бо і в неї була донька) пестила, одягала, як княгиню. Дівчата були в одних роках.

Підросли дівчата, стали відданицями. Почали до них хлопці на вечірки приходити. Айбо чоловікову доньку хлопці люблять, а мачушину не дячать. Розсердилася мачуха і каже чоловікові:

— Веди свою доньку геть з двора, най її мої очі не видять. Як ні — лишаю тебе!

Тяжко було чоловікові рідну дитину повести у ліси-праліси. Та мусив зробити дяку жоні. Увечері каже доньці:

— Приготуй тайстру, і вранці підемо в ліс. Будеш мені помагати рубати дрова.

Як зазоряло, отець і донька рушили в дорогу. Зайшли у глибокий ліс, куди чоловік до цього часу ніколи не ходив. Йшли цілий донь і вийшли надвечір на одну полянку, де стояла якась хижчина. Вдоперли двері — там нікого. А в хижі е всячина: відро, миски, лампа. Не знав чоловік, чому хижа пуста. А то у ту хижу заходили чорти і всіх людей винищили.

— Донько, обставайся тут. Накладеш собі вогню, звариш їсти. А я іду в ліс рубати дрова.

Вхопив сокиру і пішов, айбо не за дровами, а додому. Дівка вогню наклала, їсти зварила, запалила лампу і чекав вітця. Чоловік не усмілився вповісти доньці, що лишає її саму в хижчині серед лісу. Чує: щось зашкрябало у двері. Подумала, що то її нянько і скоренько вдоперла. Никать: а то мишка. Засміялася до мишки, а мишка проговорила:

— Дівочко, я дуже голодна. Дай мені щось поїсти. Марійка, так звали дівчину, пожаліла мишку і дала їй їсти. Як мишка наїлася досита, сказала:

— В одинадцятій годині з’являться файні легіні. Не бійся і роби те, що я тебе научу. То не легіні, а чорти. Прийдуть вони з музикою і будуть тебе кликати танцювати, але ти не йди у танець. Скажи, що ти у подертій одежі. Скажи так: «Принесіть мені сукню». Вони принесуть і знову будуть кликати в танець, та ти попроси чоботи. А далі проси усякі дівочі речі, лиш не відразу, бо візьмуть тебе у танець і розтягнуть тебе на кусочки.

Опівночі прийшли під хижу легіні з музикою. Кличуть:

— Іди з нами танцювати!

— Прийду, лиш принесіть мені шовкову сукню, бо моя цурава.

Принесли їй сукню.

— Іди з нами танцювати!

— Прийду, лиш принесіть мені файні чоботи. Принесли чоботи і знову просять її у танець. А вона каже:

— Принесіть мені шовкову сорочку.

Потім попросила коралі. Далі — золотий вінок. Ще — золоті заушниці. Ще — сріберний пояс із золотою пряжкою.

— Іди з нами танцювати.

— Прийду, лише принесіть сріберні підківки до чобіт. Побігли чорти і не вернулися, бо когут запів.

Вранці пішла глядати вітця. Ішла, ішла і вийшла на дорогу та вернулася додому. Одежа на ній як у принцеси. Коли мачуха увиділа оту красоту, то мало не розпуклася із зависті. Каже чоловікові:

— Скоро веди і мою доньку в ліс. Най і вона принесе собі прекрасне плаття.

Привів вітчим відданицю на ту поляну, у ту хижчину, де була його донька, і лишив. Нічого вона не варила, а відразу лягла на постіль. Чує: щось у двері зашкрябало. Відкрила — а то мишка.

— Дівочко, дай мені їсти, бо я дуже голодна.

— Іди собі на біду! — прогнала вона мишку.

Опівночі прийшли під хижу легіні. Попросили її в танець.

— Піду, як мені принесете шовкову сукню, шовкову сорочку, файні черевики, золотий вінець, файні коралі...

Попросила все те, що виділа на Марійці. Чорти принесли — і вона мусила йти з ними у танець. Так із нею танцювали, що розірвали її на кавалки.

Чекає мачуха доньку — нема. Каже чоловікові:

— Веди мене туди, куди відвів доньку.

Коли прийшла мачуха до хижі і увиділа, що залишилося від її доньки, то мало не вмліла.

— Йой, донько, моя донько... — зайойкала вона.

Айбо що було робити? Вернулася додому. Мачуха плакала за донькою, айбо Марійку уже не збиткувала.

Про красу Марійки розійшовся всюди поголос, і прийшов її царський син сватати. Принц був файний, і Марійка полюбила його. Договорилися про свадьбу. І така свадьба була, що ніхто ще такої не видів. Старостував на тій свадьбі Михайло Михайлович Галиця, великий брехачище. На свадьбі веселилися, гуляли і бідні, і великі пани, бо молода була із бідного роду та не забула за простий народ, а принц запросив великих багачів.

Як відсвадьбували, молоді залишилися жити у царському палаці. Марійка прикликала до себе жити свого нянька. А з ним прийшла і її мачуха, бо вони собі чоловік і жона. Отець її робив помалу у царському саду, а мачуха помагала кухаркам.

Цар з царицею були старенькі. І хоч мали свого лікаря, коли прийшов час помирати цареві, ніякі ліки не помогли. Цариця дуже збанувалася за чоловіком і скоро померла. Та й отець Марійки був вироблений у лісах, заслаб і помер.

Царський син перебрав царство. Управляв він державою благорозумно, не забував за простий народ, бо його жона була із простої сім’ї. Він будував фабрики, аби людям була робота. Дав розказ наділити бідним людям землю. Тому пани сердилися на нього, а сусідні королі і графи та барони готувалися напасти на нього. Один злий цар оголосив йому війну.

Молодий цар почав збирати армію. Як зібрав, то повів військо на границю, а жону лишив у тягості дома. Коли відходив, наказав старшому міністру, аби гаткував за царицею. А мачусі се не любилося. Вона хотіла бути головною у царському палаці.

Прийшов час Марійці родити. Народила вона двох золотоволосих хлопчиків-близнюків. Аби впізнавати того, котрий перший народився, цариця прив’язала йому на руку шовковий пантлик. Поклала хлопчиків коло себе і заспала.

А мачуха прийшла, украла хлопчиків, понесла у сад і закопала. А замість хлопців підвергла цариці двох котят.

Пробудилася молода цариця, дивиться: коло неї м’яукають двоє котят. А хлопчиків немає. Почала цариця ревати:

— Де мої діти?

— Коло тебе! — сказала мачуха. — Ти вродила двоє котят.

— Та я ж вродила двох золотоволосих хлопчиків!

— Тобі привиділося, бо ти не пам’яталася. Не хлопчиків ти вродила, а котят.

Почала цариця гірко плакати. А царю написали, що його жона відьма, бо народила котят. Цар відписав, аби їй нічого злого не робили, доки він не повернеться з війни. Він з жоною сам вияснить. Письмо було адресоване міністру, та вояк передав його мачусі. А мачуха покликала бухгалтера, який міг писати точно так, як цар, заплатила йому великі гроші, і він написав, що вона диктувала: «Пане міністре! Я чув, що моя жона вродила двоє котят. Се означає, що вона відьма. Відведи її у ліс і убий».

Міністр прочитав письмо і очам своїм не вірить. Як стратити таку чесну душу? Айбо царський розказ треба виповнити, бо інакше він сам стане короткий головою. Та міністр був розумний, спочатку все добре обдумовував, а потім уже робив.

А за той час на тому місці, де були закопані близнюки, виросли два золоті явори. Мачуха як то увиділа, привела людей із сокирами і розпорядилася зрубати явори і спалити. Та коли рубали явори, дві трісочки упали у траву, і ніхто їх не втямив. Коли люди відійшли, із тих трісочок зробилися два золотокрилі орли, стрепали крилами та й полетіли високо попід небеса. У одного на крилі маяла шовкова шматина.

Тут прийшла поголоска, що цар повертається з війни. Міністр дуже засумував. Кличе він царицю у ліс на прогулянку. Іде з нею попід руку, а сльози йому котяться з очей.

— Пане міністре, що ви плачете? — зазвідала цариця. Він не міг говорити, лиш витяг із жеба письмо. Вона прочитала і жалісно заплакала:

— Я ні в чому не винна. Даруйте мені життя. Я буду жити в сих хащах, ніхто мене ні у селі, ні у вариші не увидить. А на знак я дам вам відрубати палець, на котрім перстень.

Міністр зрадів, що не мусить губити добру душу. Узяв знак (цариця сама відрізала палець) і повернувся у царський палац. А цариця пішла хащами. Іде і думає собі:

— Де тепер дітися?

Так дійшла до моря. Дивиться: у воді весело риби плавають, підскакують. Подумала: «Коби я годна стати рибою і так плавати по морю». І у ту мить стала рибою, скочила в море і попливла.

В той час цар вернувся додому. Що сталося з його жоною, він не знав. Звідує міністра:

— Де моя жона?

Міністр нічого не сказав, лише передав письмо. Цар прочитав письмо і каже:

— Я точно так пишу. Айбо сесе я не писав.

— Я так і думав, що щось тут недобре, — каже міністр, — і я відпустив царицю. Вона сказала, що буде жити в лісах і ніколи ні в селі, ні у вариші не появиться.

Верг цар пушку на плече і пішов лісами жону свою глядати. Ішов довго і вийшов на одну поляну з криницею. Сів він під зелений явір перекусити. Дивиться — а до нього йде дуже страшний звір. Цар напудився, айбо не тікає. Звір підійшов ближче і проговорив:

— Не бійся, царю! Я тобі не зроблю нічого злого. Лише дай мені щось поїсти, бо я дуже голодний.

То був залізний вовк. Аж би в нього стріляв, то не убив би. Цар поділився з вовком їдою і подумав собі: «Се не простив вовк, коли знає говорити. Зазвідаю у нього, чи не видів мою жону». Та вовк зазвідав царя першим:

— Куди йдеш, царю? Ти зайшов у такі місця, куди ще людська нога не ступала.

Розповів цар вовкові про свою біду.

— Я не видів твою жону і нічого не чув про неї. Айбо я тебе можу понести на найвищу гору, де живе Дідо-всевідо. Може, він буде щось знати про царицю.

Цар сів на залізного вовка, і той поніс його через високі гори, темні ліси. Переніс його через сім полонин і приніс на гору, де жив Дідо-всевідо. Там стояла скала, яка блищала, як місяць. На тій скалі був дім, і у тому домі жив Дідо-всевідо.

Дуже змучився цар, доки виліз на ту скалу. Зайшов він у дім і видить: дідо білий, як молоко, борода аж землею тягнеться. Цар низько поклонився:

— Добрий день, дорогий няньку!

— Доброго здоров’я, синку! Я знав, що ти будеш у мене на обід, і я приготував на двох. Та у тебе є слуга, який тебе сюди приніс. Треба і його покликати.

Вийшов дід із дому, свиснув так, що листя з дерев посипалося. Залізний вовк зрозумів, що його кличуть, і прибіг. Дід почастував і царя, і залізному вовкові дав поїсти. А потім каже:

— А тепер слухай, що я знаю. Твоя жона народила двох золотоволосих хлопців, та її мачуха підмінила тих хлопців-близнюків двома котятами, а живі душі закопала в землю. Ті душі виросли золотими яворами, а коли їх мачуха приказала зрубати і спалити, душі двох братиків-близнюків перетворилися у золотокрилих орлів. Мачуха хотіла і твою жону скітити, тому й підробила твоє письмо. Нещасна твоя жона ходила лісами, а як дійшла до моря, зробилася рибою.

— Та чи можна їх навернути? — зазвідав цар.

— Можна. На березі моря є височезна скала. Коло неї чарівне місце: там люди перетворюються у звірів, птахів і риб, а всяка звірька може перетворитися в людину. Там твоя цариця-риба увиділа і впізнала своїх хлопчиків-близнюків. Вони її признали за матір. Там кожного дня вони зустрічаються і бесідують. Аби й тебе признали, мусиш туди прийти з державним прапором.

Цар красно подякував Дідові-всевідові, сів на залізного вовка, і вовк приніс його під того явора над криницею, де вони зустрілися. Звідти вовк пішов своєю дорогою, а цар своєю. Прийшов цар додому, узяв прапор і пішов на берег моря глядати височезну скалу.

Довго йшов, доки до тієї скали дійшов. На тім місці поставив прапор, а сам сховався в корчеві. Дивиться: прилетіли два золотокрилі орли і сіли близько до води. До них припливла риба.

Цар не чув, яка там була бесіда. А та риба сказала золотокрилим орлам:

— Тут мав бути ваш отець, бо вижу його прапор. Не бійтеся його і не тікайте. А я боюся йому показуватися, бо він дав розказ мене убити.

Орли зробилися хлопцями і підійшли до прапора. Отець з радістю вибіг до них із корча:

— Сини мої золотоволосі, довго я вас глядав! Йдімо зі мною додому!

— Не підемо, бо там зла мачуха. Та й ти злий, бо дав розказ нашу мамку убити!

— Не давав я такого розказу. То все зла мачуха зробила. За се її засудили на велику кару — розірвали кіньми.

— Та ти на мамку не сердишся, дорогий наш няньку?

— Не серджуся. Я її дуже люблю. Побігли хлопчики до води і кричать:

— Мамко, не бійся! Нянько на тебе не сердиться. Вискочила риба на берег і зробилася царицею. Цар радісно обняв її. Він приніс і для хлопців, і для жони файну одежу. Оділися і пішли додому. У дорозі жона розповіла цареві, як увиділа двох золотокрилих орлів, як на крилі у одного упізнала шовковий пантлик і догадалася, що то її діти, як довго чекала, аби вони прилетіли і сіли близько коло води, як заговорила до них і як вони признали її за матір.

Дома вчинили велику гостину. На тій гостині нарекли близнюків іменами — Іваном і Йосифом.

Близнюки Іван і Йосиф виросли файними і розумними легінями. Прийшов їм час женитися. Вони сказали, що женяться, лише тоді, коли знайдуть собі дві сестри-близниці із золотим волоссям. Зібралися Іван та Йосиф у дорогу глядати собі жін.

Дійшли вони до берега моря, до височенної скали, і там зробилися орлами. Спочатку полетіли до найстаршого орла-віщівника і попросили його показати їм дорогу у ту державу, де живуть дві сестри-близниці із золотим волоссям.

А отець тих сестер-близниць із золотим волоссям був царем. Він держав сестер на сто п’ятдесятому поверсі свого палацу. А дав такі куренци, що своїх доньок віддасть за тих легінів, котрі знімуть з їх пальців золоті царські перстені. Многі пробували дібратися до того вікна на сто п’ятдесятому поверсі, айбо падали і убивалися. А близнюки-орли прилетіли, схопили у дзьоби персні з пальців сестер і полетіли. Прилетіли на берег моря і там зробилися хлопцями і чекають.

Сестри-близниці плачуть, бо перснів не мають, а женихи не з’являються. Їх отець-цар був розумним чоловіком. Він розіслав по всьому світу таємних агентів глядати персні. Дав розказ, аби тих, у кого найдуть персні, відразу вели до царя.

Прийшли таємні агенти і на берег моря. А Іван та Йосиф зробилися дурними.

— Хто ви такі?

— Два дурні, що постійно граються у піску.

— Та йдімо геть, — каже один таємний агент.

— А другий каже:

— Ти забув, що казав цар: чи жебрак, чи циганин, чи старий, чи молодий — у кожного глядати.

І почали хлопцям жеби вивертати. А хлопці сміються. Все обмацали, а перснів не знайшли. Уже хотіли йти геть, коли старший агент догадався:

— А ми ще у піску не дивилися. Почали ритися в піску і найшли персні.

— Та чи піймали вас! Тепер нікуди не втечете.

Іван і Йосиф увиділи, що отець сестер-близниць розумний і що їм нічого таїтися, сказали хто вони на самім ділі. Оділи на себе царську одежу і повели таємних агентів до свого вітця. Звідти дали телеграму до вітця сестер-близниць, аби чекали на женихів.

Цілий місяць добиралися брати-близнюки у ту державу, де жили сестри-близниці із золотим волоссям. Коли добралися, їх уже чекали і радісно зустрічали і цар з царицею, і їх дві прекрасні доньки.

Цар вчинив багату свадьбу. На тій свадьбі погодився старостувати Галиця Михайло Михайлович. На честь молодих дуже стріляли з канонів. Піднявся такий гук, що земля дрижала. І я тоді вглух на одне вухо і з того часу погано чую. Там я сів на весло — і сюди мене принесло. А я би тепер дуже хотів піти у той край і узнати, чи ще живуть близнюки Іван і Йосиф, чи ще живуть їх жони. Коли живі, то узнаю, що далі з ними було і розкажу вам. А так при сім слові ви живіть здорові, а казці кінець.

Походження та примітки

Брати-близнюки Іван і Йосиф. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 403 * + 707. Друкується вперше. Варіанти: Скубенич-Кость — Архів П. В. Лінтура., Грига — Архів П. В. Лінтура.; Васько — Архів П. В. Лінтура.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).

Дивіться також