Українські народні казки

Брати-ворони і їхня сестра

Українська народна казка Покуття

Жили цісар і цісарка. Було у них дванадцять синів. А дочок не було ані одної. Цісарка дуже плакала, сумувала, хотіла, би була в неї дочка. Одного разу прилетіла до неї змія. І говорить їй:

— Дай мені цих дванадцять своїх синів, то народиться в тебе дочка. Цісаревій стало жаль синів, але погодилася на це. І каже змія:

— Аби-с мені вислала своїх синів, коли я прийду за ними.

А через якийсь час, незадовго до того, як у цісарки мала народитися дитина, прилітає до неї змія і каже їй, щоб вона вислала своїх синів на таку високу гору. Там, де жила змія. Тоді мама розпрощалася з синами і сказала:

— Ідіть на ту високу гору і лягайте спати. А рано встанете і подивитеся на наш палац. Як у моїх покоях вікна будуть застелені білим простиралом, то вертайтеся додому, а як червоним, то йдіть у світ, бо ви продані змії.

Сини пішли на ту гору і полягали спати. Але їм не спалося, бо думали, що з цего вийде. Рано, як розвидалося, вони подивилися на вікна в покоях їх мами, а вікна застелені червоним полотном. Тоді старший брат каже до всіх:

— Видко, в нас народилася сестра. Нам треба йти відси, аби нас не забрала змія і ми не пропали.

І пішли вони в світ, і ходили село від села, місто від міста і по лісах. Зайшли в один ліс, а в тім лісі була старенька хата, і вони замешкалися в тій хаті жити. Молодшого брата лишали дома, аби їм варив їсти, а одинадцять ішли в ліс. Що де доброго здибали — вбивали на м’ясо. І сказав старший брат:

— Браття, аби ви знали, що як у нас у хаті появиться дівчина, то її маєм знищити, бо ми через дівчину пропадем.

А тої ночі, як сини відійшли з дому, народилася в них сестра, дуже файна дівчина. Росте вона в родичів, і родичі її дозирають. Виросла вона більшенька і видить, що її мама дуже сумна. Питається вона свої мами:

— Мамо, чого ви такі сумні? Та я така файна, така здорова, ви повинні тішитися мною.

Але мама не хотіла їй сказати, чого вона сумна. Одного разу мама прала з тих хлопців сорочки. А дівчина питається:

— Мамо, відки в нас так багато чоловічих сорочок, як у нас лиш один тато?

А мама каже їй:

— Я тобі скажу. У нас було дванадцять хлопців, ти мала дванадцять братів. Але змія їх забрала. Я дала їх змії за тебе одну.

Дівчинка зачала плакати. Та й каже:

— Мамо, я йду в світ шукати своїх братів. Не вернуся додому, поки їх не найду.

Мама не пускала, плакала, але нічого не помогло. Вона пішла.

Ходила світом, шукала братів, питала людей, чи не виділи дванадцять хлопців. Ходила, ходила і зайшла в той ліс, і трафила на ту хату, де вони жили. Зайшла до хати, а там хлопець варить обід, її наймолодший брат. Та й питає її:

— Як ти сюди зайшла? Сюди ворон кости не заносить, а ти потрафила зайти.

А вона йому:

— Я ходжу світом і шукаю своїх братів. Він питає її:

— Яких братів? Відки вони? Скільки їх було? А вона йому й розказує:

— Моя мама дала змії дванадцять синів за мене одну. І сказала мені, що їх змія забрала. Я, — каже, — мушу їх відшукати, подивитися на своїх братів.

А він їй:

— Ну й що з того? Будеш видіти своїх братів, але вони тебе мусять убити.

Вона каже:

— То нічого. Я подивлюся, які в мене брати, і тоді най мене вбивають.

Він дав їй їсти, вона попоїла, і він сховав її під стандари. Увечір прийшли брати додому та я питають його:

— Що ти чув нового? А він каже:

— Ви світом ходите, то все чуєте й видите, а я дома що можу чути?

Я вам скажу новину, але треба передо мною присягнути, поцілувати хрестик, що ви не вб’єте дівчину, як уздрите.

Вони послухали його, зробили так, як він хотів. Дали слово, що не вб’ють. А він їм каже:

— Сестра до нас прийшла.

— Де вона? Де вона? Покажи її нам. Ми хочем її видіти. І сказав він сестрі:

— Вилазь з-під стандарів.

Вона вилізла. Подивилася на братів, упала на коліна, поцілувала їм ноги і дуже плакала. Потому вони сказали:

— Хочеш вертатися додому чи будеш з нами?

— Буду жити з вами.

Відтоді дванадцять їх ішло в ліс, а вона варила їм їсти і прала. Але одного разу змія довідалася, що ся дівчина є коло своїх братів. І конець тої хати змія посадила рожу. Зацвило на ті рожі дванадцять квіток. Дівчина зварила увечір вечерю і уздріла тих дванадцять квіток. Урвала їх і поклала коло кожної миски по квітці. Прибрала для братів квітками, аби було файно.

Браття прийшли на вечерю, лиш по одній лижці страви з’їли — і перемінилися на ворони. Вікно утворилося, ворони крилами збили і в вікно полетіли. Дівчина лишилася в хаті сама.

Що робити? Плакала вона за браттями, боялася сама в лісі. Удень вийде надвір і вилізе на дуб високий, аби звір її не з’їв. Та й пряде куделю на дубі.

Але одного пана син приїхав у той ліс на полювання. Уздрів дівчину на дубі і дуже собі її сподобав. І сказав злазити з дуба. А вона до него не говорила, бо сама собі зажадала сім років ні до кого не говорити. «Сім років не буду говорити, поки не уздрю моїх братів живих».

Він говорить:

— Злазь, бо стріляю в тебе. Вона злізла. Він її питає:

— Чого ти не говориш?

Вона мовчить. Він собі подумав, що вона напудилася і того не може говорити. Забрав її з собою додому і сказав своїм родичам:

— Я хочу з нею женитися, бо вона мені дуже сподобалася.

Родичі йому кажуть:

— Ти що, дурний? Із німою женитися? Видиш, що вона нічого не говорить.

А він того не слухав і таки з нею оженився. Думав собі, що вона таки буде говорити.

Потому його забрали до війська. А вона з його родичами жила, все робила. Вміла робити, файно робила, але не говорила. Тоді родичі кажуть:

— Що з того? Нащо нам німої невістки? Ми її озмім та й стратьмо. А синови скажем, що вона померла.

Закопали вони в землю слуп, поклали під слуп сухого ріщя, її прив’язали за руки й за ноги до слупа і підпалили. Вогонь зачав розгоратися, а дванадцять воронів прилетіли, крильми збили вогонь і затушили.

І перемінилися ворони на її братів. Уздріла вона своїх братів і сказала:

— Ох, брати мої дорогі! Я довго на вас чекала.

Тоді брати відв’язали її від слупа, і вона розповіла родичам свого чоловіка, чому не говорила. Родичі сказали, щоби ся лишала з ними жити далі, поки чоловік з війська прийде. А вона не схотіла і пішла з браттями в світ.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Торговиця, Городенківського району, Івано-Франківської області
2 вересня 1987 року
Оповідач: Гринюк Євдокія Михайлівна (1917 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.