Українські народні казки

Брехач і побріхач

Українська народна казка Гуцульщини

В одному селі жили собі два друзі, Брехач і Побріхач. Порадилися вони собі, щоб піти десь бріхнями заробити грошей. Каже один до другого:

— Ходім на зарібки * по своїй спеціальности. Давай, — говорить Побріхач Брехачеви, — ти йди вперед, а я за тобою опісля, через пару день піду.

Брехач зібрався й подався в дорогу. Ішов пару днів і зайшов далеко від свого села. А саме підійшла неділя. Як то всюди бувало, так і в тому селі було місце, де люди сходилися на поговірку. Стоять люди, говорять, і надходить Брехач. Повитався з людьми та й каже:

— Я би закурив коло вас. Відповідають люди:

— Просимо дуже, куріть. Та розкажіть нам дещо. Скажіть, з якої ви місцевости, що у вас нового чувати.

А той, як звичайно, нічого правди не говорить, а все бреше.

— Та в нас нічого нема нового. Все таке саме, як у вас. Але є в нас і дещо нове.

— А що таке? — питають.

— Я бачу, що у вас кури ще старої породи. А в нас уже дехто зачав розводити нову породу курей.

— А яка це нова порода? — питають. Говорить Брехач:

— А така, що як курка знесе яйце, то сім людей те яйце до хати кіллям кочають.

Люди зглянулися та й говорять між собою:

— Це якась ненормальна людина. Це ж неможливо, щоб сім людей кіллям яйце кочали.

І зачинили його до громадської тюрми. По черзі йому їсти носили, і так пройшов тиждень.

На другу неділю знову посходилися люди на тому місці. Нараз підходить незнайомий чоловік. А був це Побріхач. Став коло них та й говорить:

— Не закурив би я коло вас, люди? Відповідають йому:

— Просимо дуже, куріть. Та скажіть, відки ви будете.

А той, як звичайно, Побріхач. Правди не говорить. А люди його питають:

— Скажіть нам, добрий чоловіче, може, ви недалеко живете від такого й такого села?

І називають ту місцевість, про яку говорив Брехач. Побріхач зрозумів, що десь недалеко його друг Брехач. Та й каже:

— Знаєте, то від мене неблизько. То четверте село від мене. А що ви мене питаєте про таке село?

— Питаємо, бо тиждень тому переходив тут чоловік з того села і говорив, що в них якихось курей нових розвели.

Говорить Побріхач:

— Які кури? Я не знаю нічого про кури.

— Та, — кажуть, — говорив, що як курка знесе яйце, то сім людей кіллям до хати кочають.

— Не знаю, чи воно так є. Я не бачив таких яєць. Але як ішов сюди, то йшов через те саме село. І бачив, що стояв півень у одного господаря на подвір’ю і гребенем у небо вперся. А раз такий півень є, то певне й курка така є. Але я не бачив ні курки, ні яйця.

От ті й подумали, що то правда, і випустили Брехача з тюрми. А Брехач каже:

— От бачите, я вам говорив, а ви не вірили. А тепер заплатіть мені за те, що я змарнував у вашій тюрмі час. Я зарібний чоловік, а ви мене безвинно тиждень у тюрмі продержали.

Ті побачили, що винуваті, зложилися та й заплатили. Брехач і Побріхач вернулися додому, бо вже заробили грошей. Вдома розділили гроші та й знов говорять:

— Давай підем знов та й знов заробимо по нашій спеціальности.

— Давай, — каже Побріхач Брехачеви, — ти йди вперед, а я піду пізніше за тобою. Та й десь тебе знайду.

Пішов Брехач. Ішов кілька днів, і знову прийшов святочний день. Знову в одному селі стояли люди на поговірках. Брехач спинився коло них, а вони й питають:

— А відки ви будете, чоловіче добрий?

А той не говорить правду, бреше, бо, звісно, Брехач. Каже:

— Як я бачу, у вас тут капуста ще старого типу. А в нас, — каже, — куди там! У нас нові сорти вивели.

— А які там нові сорти капусти? — питають.

— А такі, що як зрубають лист, то ним хату накривають. Ще й підрубують, бо стріха завелика.

А люди й гомонять між собою:

— Це якийсь брехач, злодюга якийсь. Треба його закрити. Та й закрили Брехача до громадської тюрми.

Сидить Брехач тиждень у тюрмі. Йому по порядку носять їсти. А якраз у тиждень іде Побріхач. Люди знов стоять на тому місці. Побріхач спинився коло них, перекинулися кількома словами, а люди й питають:

— Скажіть, ви чули про таке-то село?

Та й називають те село, про яке казав Брехач. Каже Побріхач:

— Чув. А що таке?

— А таке, що якраз тиждень сьогодні, як проходив тут чоловік. Казав, що він з того села. І говорив, що в них капусту нового сорту розвели. Та таку капусту, що як лист зрубають, хату листом накривають. Та ще й підрубують, бо стріха завелика.

А той і каже:

— Я вам не годен точно сказати про капусту, бо те село трохи далеченько від мене. Але як я йшов сюди, то проходив понад річкою, що пливе близько того села. А над тою річкою млин, і коло него я бачив, що люди тесали з капустяного кочана вал до млина. То, певне, й капуста мусить бути така.

І люди подумали, що даром того запирали. Найшовся свідок, який сказав, що таке може бути. І випустили Брехача. Говорять:

— Іди з богом, чоловіче. Ми довідались, що ти правду говорив.

— От бачите. Я вам казав, а ви не вірили. Я чоловік бідний, зарібний, а ви мені збавили * часу. Я би за ці дні щось заробив, а ви мене в тюрмі продержали. Заплатіть мені за той час, що я у вас змарнував.

Ті побачили, що неправильно зробили, зложилися і заплатили йому.

І Брехач з Побріхачем вернули додому.

Ідуть вони, і треба їм пообідати. А якраз при дорозі стояв шинк. Зайшли вони до шинку, а що грішми розділилися, то кожен собі окремо замовив їду. Коли розплачувалися, то Брехачеви не стало два ґрейцари. Не хотів він через два ґрейцари міняти великі гроші. Та й говорить до Побріхача:

— Позич два ґрейцари, а я тобі дома віддам. Той позичив, розплатилися й пішли.

Прийшли додому, і другий день Побріхач іде до Брехача, щоб віддав два ґрейцари. А той говорить:

— Та слухай, я ще нікуди не ходив, ще гроші не міняв. Прийдеш опісля.

Той пішов. Перебули день, а на другий день він знов іде по два ґрейцари до Брехача. І так ходив підряд кільканадцять день. А Брехач як Брехач, бреше, бо не хоче віддати. Жінка Брехача говорить:

— Та віддай йому тих два ґрейцари, хай не докучає. А той каже:

— За те, що він докучає, я й не віддам. Це я гроші заробив, а йому вділив половину за товариство. А він два ґрейцари не хоче мені попустити? Не віддам і все.

А жінка говорить:

— Та слухай, він буде весь час нам докучати, ходити по тих два ґрейцари.

— Не буде. Я так зроблю, що не буде.

— Та що ти зробиш?

— Як він буде йти і ти скорше побачиш його, скажеш мені. І підготуй свічку, а я нібито умру. Засвітиш свічку та й будеш приповідати надо мною. Він уздрить, що я вмер, та й піде і вертатися більше не буде.

Так вони й зробили. Уздріли, що Побріхач іде по два ґрейцари, Брехач склав руки навхрест і лягає на лавку, ніби помер. Жінка засвітила свічку, поклала узголови якусь грубу книжку, а сама голосить, приповідає: «Помер мій чоловік, помер! Де я його стріну?!» Приповідає, як за померлим приповідають.

Побріхач увійшов, зняв капелюха, перехрестився, помолився. Та й говорить:

— Це був мій вірний друг. Я без него, а він без мене нічого не варті були. Остаєтеся ви сиротою без чоловіка, та й я втратив вірного товариша. Давайте я вам поможу у вашому горі. Доки не поховають, буду вам допомагати, що потрібно.

Та пішов приніс з церкви річи, котрі мали бути при померлому. Заплатив подзвінне, щоб подзвонили. Не відходить нікуди далеко, робить усе, що потрібно до похорону. А коли відходив на часинку, то жінка дорікала Брехачеви:

— Бачиш, що ти зробив. Через тих два ґрейцари доведеться тебе поховати.

А Брехач каже:

— Цего не буде. Не діжде він. А два ґрейцари все одно не віддам.

Говорить Брехач жінці:

— Іди до попа, дай йому двісті банок і скажи, щоб мене ще сьогодні прийшов ховати. І скажи йому, в чому справа.

Жінка це зробила. Пішла до попа, розповіла, в чому справа. Піп зрозумів причину «смерти» і за такі гроші зробив усе, що було треба. Сказав:

— Ідіть додому, я зараз приходжу на похорон. А у вас щоб усе було готове. Перед вечером будемо «ховати».

Побріхач за цей час зробив трунву. Надвечір прийшов піп, посходилося трохи людей і, як звичайно, забили трунву з мерцем та й понесли до гробу. А що був звичай заносити тіло до церкви, занесли ту трунву до церкви, піп відправив маленьку службу та й говорить до людей:

— Бачите, людоньки, смерть наспіла несподівано. Покійний, — каже, — мав би лежати три дні. Але що смерть несподівана, а людина молода і надворі тепло, то мусили ми його забрати. Щоб не розносилася хвороба. І лишаємо його в церкві. Хай полежить два дні, а опісля похоронимо.

Люди, як звичайно, обійшли три рази трунву довкола та й порозходилися. А коли обходили трунву, Побріхач сховався на хорах. І вони обидва залишилися ночувати в церкві. І Брехач лежить у трунві, а за Побріхача нічого не знає.

Настала ніч. Померший у трунві нічого не бачить і не може збагнути, як пізно, але менше-більше уявляє, що вже доста пізно. І жде, коли прийде церковний брат відкрити церкву і його випустити. Бо так домовилися з попом. Та тут раптом стається зовсім інше. Злодії мали на меті цю церкву обікрасти. Вночі прорубали двері, пограбували церкву, забрали дорогі річи, забрали гроші. Зложили це в свої торби, та й старший з них говорить:

— Що воно за диво? Скільки ми вже церков обкрадали, а такого не находили, щоб у церкві був небіжчик. Такого ми ще не подибали. Хлопці, хто з вас відважний і розрубає цю трунву надвоє? Та побачимо, що в ній є.

Один був між ними дуже сильний і відважний. Говорить він:

— Давайте я розрубаю.

І почувся звук меча, як витягав його злодій. Брехача упіймав справжній страх смерти. Це вже конець! Із страху набирає він сили, ударяє ногами у віко трунви, та так сильно, що віко відлетіло і вдарило аж у свічник, що висів над трунвою. Свічки посипалися на землю, а перелякані розбійники повтікали через проруб у дверях. І забігли аж до лісу. А в лісі посходилися докупи і почали обговорювати, що воно таке. А старший і говорить:

— Слухай ти, відважний, піди поглянь, чи це справді віко гробу летіло. Подивися, що в церкві діється.

А за цей час Брехач піднявся з трунви, засвітив свічку, подивився, а кругом трунви стоять дванадцять напакованих торбів. Ще й гроші розсипані, бо злодії хотіли рахувати їх на трунві. Брехач побачив стільки розсипаних по церкві грошей і стільки торбів з добром і засміявся сам собі на втіху. І аж тоді озвався Побріхач на хорах. Та й говорить:

— А що, друже, здобули немало.

Тоді Брехач зрозумів, що й Побріхач тут. Та й говорить:

— І ти тут? Давай злазь відти та будемо ділитися. Той зліз та й каже:

— Бач, ти хитрун, та й я не дурний. Тепер ми заробили стільки, що вже не треба нам буде іти так далеко на зарібки. Тільки давай порахуємо і поділимося.

Вони все порахували і поділили точно по половині. І попідносили все до прорізу в дверях. А коло дверей каже Побріхач:

— А тепер віддай мені два ґрейцари, що ти їх мені винен. А Брехач відповідає:

— Слухай, та ти би мав совість. Скільки ти вже заробив, і все через мене.

— Заробив ти, але якби не я, то теж би цего зарібку не було. Значить, заробили ми обидва. Та честь честю, а довг довгом. Два ґрейцари ти мені винен і віддай.

Ті розмовляли в церкві, а відважний злодій помалу підсувався знадвору до дверей. Ті в церкві вчули шурхіт коло дверей, замовкли та й стали прислухатися, що воно. По обі сторони дверей стало тихо. Відважний злодій уже зачув, що в церкві щось розмовляло. Коли настала тиша, відважний злодій обережно всунув голову крізь прорубаний отвір. А на голові в него була сибіркова * шапка. Здивовані Брехач і Побріхач побачили, як щось всувається через дірку. В церкві було темно. Брехач, уздрівши шапку, хапає її з голови злодія і говорить:

— На тобі за два ґрейцари.

Злодій так швидко вихопив голову з дірки, що аж надірвав до дверей одно вухо. Та й утік у ліс, де його ждали товариші. Та й говорить їм:

— Тікаймо відци. А то їх стільки в церкві є, тих небіжчиків, що поділилися нашим добром та й вийшло кожному по два ґрейцари. А одному не стало, то вхопили з мене шапку та й дали за тих два ґрейцари.

Походження та примітки

* Зарі́бок — заробіток.

* Зба́вити — тут: забрати.

* Сибі́рковий — смушковий.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Черганівка, Косівського району, Івано-Франківської області
16 квітня 1984 року
Оповідач: Дущук Петро Юрійович (1912 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.