Бідна удова з сином удовиченком
Українська народна казка Чернігівщини

Була собі бідна вдова, а в неї був тільки один син. Ще замолоду не любила вдова сидіти згорнувши руки усе порплеться було біля чогось, то так і на старість робота з рук завжди не випадала. Так і сина свого навчила. Було у них

трохи землячки, але нічим було орати.

От якось-то роздобула вона грошенят, купила бичка і став удовиченко робити хліба бовкунцем. Невсипуща була людина: зранку не спить довго, увечері швидко не лягає, тa й бовкунцем робить, а оранки викидає стільки, як інші парою. Раз іде повз парубка чоловік з чужого села, тяжко багатий. Дивиться, що парубок так багато бовкунцем виорав та й каже йому:

— Що ти бовкунцем ореш?

— Та нема, панотче, другого волика, оце насилу справили одного.

— Ну, приходь до мене, я тобі дам другого.

— Спасибі, панотче!

А у того багатія був віл та такий норовистий, що нічого з ним не вдіють. Скільки не ламали, так не ходить у парі і все. Тим-то він його і віддає, щоб дурно не годувати. Парубок приїхав додому і хвалиться матері:

— Мені панотець-багатій казав, щоб я прийшов до нього, він дасть вола.

— Де то він дасть тобі вола! — каже мати, — то він з тебе глузував.

— Авжеж, піду!

Діждавшись неділі, удовиченко пішов до того багатія і каже:

—А що, добродію, чи справді ви дасте мені волика?

— Дам. Виганяйте того мудрого. Але він ще неук (не каже, що норовистий). Навчи його і роби на ньому.

Парубок вклонився панотцеві в ноги та й подався додому. Ледве догнав його, бо віл все упирався. Став його дома учити. Чого він вже не викоював, як не хитрував віл, та в добрі руки попав, не зміг довго норовистим бути. Парубок то так, то сяк, та й навчив вола ходити в парі. Ще скоріш пішла робота на полі. Через кілька тижнів приходить панотець подивитися, чи працює парубок його волом.

— А що, хлопче? Чи гаразд ходить він у парі?

А парубок йому вклонився та й каже:

— Дай боже, вам здоров’я, панотче і всьому вашому роду, що ви нас з матір’ю

так наділили. Тепер і в нас, як у людей.

Панотець подумав собі: „Коли він справився з таким норовистим волом, то може усмирить мою норовисту дочку?”. Та й каже парубкові:

— Присилай старостів, я за тебе дочку свою віддам.

Парубок витріщив очі, не знає, що й казати. Міркує собі, чи то глузує з нього панотець, чи правду каже. А панотець йому уп’ять:

— Ну, присилай же, присилай! — та й поїхав.

От парубок поробив до вечора, приїхав додому та й каже мамі:

— Мамо, той панотець, що вола дав, казав, аби я прислав старостів — він віддасть за мене свою дочку.

— Ой, дурний, ти дурний, та він з тебе кепкує. Чи таке може бути, щоб багатій віддав за тебе свою доньку?

Діждали осені. Син уп’ять мамі каже:

— Пошлемо старостів — що буде, то буде.

Пішла мати прохати у старости знайомих і поважних людей. Та до кого не прийде, ніхто не погоджується, бояться, щоб не посміявся багатій з них, щоб не погодував гарбузами. Насилу надибала двох таких же сердег, як сама, що послухалися та кажуть:

— Хоч посміється та дарма.

Пішли свататися у те село, де жив панотець. Спиталися чи приймуть старостів. Їх запросили увійти. Приймає їх багатій за гостей і, недовго думаючи, сказав, що погоджується віддати свою дочку за удовиченка. Попоштував гостей і звелів не баритися з весіллям.

Що не вигадувала дочка, як не упиралася, а повінчали їх і привезли до бідної вдови. А посагом за дочкою дав багатій тільки невеличку скриньку та подарунки. Удова аж віри не йме, щоб у неї невістка була від такого багатія.

От стали вони вкупі жити. Минає день, другий, третій, минає й тиждень, і більше, а молода невістка ні за холодну воду не береться, усе сидить собі на печі та сопе.

Свекруха було загада:

— Ти б доню пішла та водиці або дровець із дровітні принесла, ми б обід зварили.

А вона тільки сопе в куті та мовчить. Стали удвох обідати свекруха з сином, а невістки не кличуть. Пообідали, а свекруха зоставила на столі тільки хліба. Невістці вже дуже їсти хочеться, дак не кличуть.

Як тільки свекруха з сином вийшли з хати, вона зараз же до хліба та на піч, там і з’їла мовчки. Так було і ввечері.

На другий день невістці дуже їсти хочеться. От вона раненько побігла з відрами до колодязя і принесла води, а сама уп’ять на піч. Свекруха наварила обідати, сіла з сином та й кличе невістку:

— Іди, доню, попоїж борщику з тієї водиці, що ти принесла. А каші й не дала їй.

На третій день бачить невістка, що це не в батька вередувати, треба підніматися раніше. Встала спозаранку, збігала до колодязя, принесла води, а там і дрівець та й уп’ять на піч. Наварила свекруха обідати, покликала невістку та й каже:

— Оце, доню, тими дрівцями і з тієї води наварили обідати, що ти принесла. Тож тобі можна їсти. Мужик твій намолотив проса, я стовкла пшонця і поралась у печі. Як ми всі робили, то всі й обідатимемо.

Бачить невістка, що тут тільки того годують, хто робить, стала звикати й сама до діла: то візьме віник і підмете хату, то стовче пшона на кашу, то ще щось робить. Стала веселенька й покірненька. Аж ось батько скучив за нею й поїхав на одвідини.

От дочка зустрічає його така весела, та й тут не сидить без діла — то те зробить, то інше. Дома цього зроду за нею не водилося. Вийшла свекруха і чоловік з хати, а батько й питає її:

— Чи гаразд тобі тут жити?

— Гаразд, тату.

Та бачить, що батько сидить без роботи, ухопила комушину та до нього:

— На, тату, хоч комушину мни.

— Навіщо?

— Е, у нас, хто нічого не робить, тому і їсти не дають.

Бачить батько, що провчили дочку гаразд та й каже зятеві:

— Ну, приїздіть до мене в гості.

Вони й поїхали. Батько радий був їм, прийняв гарно, а на прощання звелів запрягти три пари волів, наклав їм три паровиці добра, що тоді не дав.

І стали вони на все село господарями і бравими хазяями.