Бідний і збуї
Українська народна казка Покуття

В одному селі був такий бідний чоловік, що не мав ні худоби, ні поля. Все ходив на роботи. Що заробив, тим жив. І завидував своїм сусідам, що вони ліпше живуть, а він не має нічого. Хата в него старенька, паде вже. Каже він до жінки:

— Чого ми так бідуєм? Що нам робити? А вона йому:

— Ади, тут наш недалекий сусід так файно жиє, так усе має. Запитайся його, що то треба робити, аби було відки жити.

— Добре, я запитаюся, — сказав чоловік. Прийшов він до того недалекого сусіди та й каже:

— Порадьте мене, що я маю робити, аби мені було якось легше. Я бідую.

А той ґазда йому й каже:

— Треба дідькови душу записати, та й будеш мати все. А чоловік бідний:

— Я би-м записався, але не знаю, де той дідько, куди до него йти.

— Іди, — каже, — за далекі ліси, там така пустиня є, таке каміння. Там найдеш дідька і запишеш йому душу.

Збирається чоловік, бере в торбину хліба та й іде. Іде він та й іде, довго йде. Уже минув ліси, уже видить велике каміння. Вздрів він, що дуже-дуже далеко пройшла якась людина. Дивився він, де та людина діється, куди вона піде. Нарешті воно зникло. Як було, так зникло. А він той пляц тримає на очах, аби не заблукав десь убік, а просто йшов на той пляц.

Доходить до того пляцу, де та людина зникла, а там лежить плита. Попробував ту плиту відвернути, а там діра. Лізе він в ту діру. А тамка зробилося ясно, рівний пляц там е і хата. Зайшов він до хати, а там сидять кругом стола дванадцять чоловіків. Він входить та й каже:

— Добрий день, панове дідьки! Вони йому відповідають:

— Сідайте. Він сів.

— А чого ви до нас прийшли?

— Панове дідьки, я хочу вам свою душу записати.

— Чого?

— Та того, що я дуже бідую, не маю відки жити. Хату маю стареньку, та й та паде вже. Хочу вам записати душу, може, ви мені щось поможете.

— Гай, бери пиши.

Та й записали його там. Каже оден з них чоловікови:

— Гай, ходи за мною.

Вводить його той до комори, а там кругом бочки з грішми стоять.

— Мішок маєш?

— Та маю гозди торбину.

— Що з сеї торбини? То треба мішка.

Дали вони йому свій мішок. Насипали йому грошей трохи не півміха та й кажуть:

— Гай, бери.

Він попробував та й не годен винести той мішок наверх. Тоді взяв оден ті гроші і виніс нагору. Завдали йому на плечі та й кажуть:

— Гай, неси. Але не кажи нікому, що ти в нас був.

— Йой, я не скажу нікому.

— Бо як скажеш, то будем тебе мучити. А то не дідьки були, то збуї.

Відійшов він трохи з тим мішком, найшов підходящий пляц, висипав трохи грошей, сховав, а решту поніс додому. Приніс додому, висипав, тоді вернувся за тими, що сховав, і ще тоти приніс.

Тоді купив собі корову, коні, віз, плуг, борони — все, що треба було. Накупив поля, зачав будуватися.

А людям стало дивно й страшно. Відки сей чоловік має гроші? І будується, і поле купив, і всього накупив. Відки це? Чи він десь ходить красти, чи він когось убиває? Відки він бере? І людям не терпиться, доносять се до жандармерії. Приходять жандарми та й питають його:

— Відки ти се маєш? Ти ж, чоловіче, був бідний. Зачали його притискати, би сказав, а він їм:

— Не скажу, бо мені казали не казати.

— Хто тобі казав? Не хоче казати.

— Не хочеш казати, то ми тебе забираєм і замикаєм. І не відпустим, поки ти не скажеш.

— Мені казали не казати, і все.

— А хто тобі казав не казати?

І дотисли до того, що він сказав:

— Дідьки мені сказали не казати.

— А де тоти дідьки?

— Там далеко. За лісом.

— Веди нас показувати.

— А я не годен з вами йти.

— Ми будем тебе вести, а ти будеш нам показувати.

Беруть його і ведуть на той пляц, де він видів дідька. Прийшли до тої плити, відвернули її, а там діра. Зібралося їх багато, тих жандарів і війська, і пішли вони в ту діру. Влізли — а там хата. Вони туди зайшли, жандари й військо, та й тих збуїв похапали, пов’язали і забрали відти. Та й гроші забрали. А чоловікови нічого не було. Збуїв закували, і вони пропали в темницях. А тому чоловікови вже ніхто нічого не казав.