Українські народні казки

Біла Челядина

Українська народна казка Буковини

Був цар. Мав три парубки і три дівки. Як умирав, то сказав: — Хлопці, як хто буде ці дівки питати, то віддавайте, тручайте їх з дому. Вмер цар, і цариця вмерла. Полягали одного разу брати й сестри спати. А надворі вітер віє і хтось стукає у вікно: «Вийди надвір». Та ніхто не хоче надвір виходити, лиш менший брат вийшов. А то прийшов жених Вітер.

— Дай за мене старшу сестру, — сказав Вітер.

Найменший брат пішов до хати, взяв старшу сестру за руку, вивів і віддав її Вітрови за жінку. А як віддавав, зняв з неї собі на пам’ять перстень.

Опівночі світить місяць, і гуде вітер надворі. Знов стукає хтось у вікно: «Вийди надвір». І знов ніхто не хоче виходити, лиш найменший брат вийшов. А то прийшов жених Місяць.

— Дай за мене середущу сестру.

Пішов найменший брат до хати, взяв середущу сестру за руку, вивів і віддав Місяцеві за жінку. А як віддавав, зняв з неї собі на пам’ять перстень.

Настав ранок. І так Сонце гріє. Чути надворі голос: «Мой, вийди надвір». А то прийшов жених Сонце.

— Віддай за мене свою меншу сестру.

Пішов найменший брат до хати, взяв меншу сестру, вивів її і віддав Сонцеви за жінку. А як віддавав, зняв з неї собі на пам’ять перстень.

Повставали брати — нема сестер, нема кому їсти варити. Ловлять старші брати меншого і б’ють. Покинув їх менший брат і йде світом. Іде, дивиться — граються хлопці буками в скраклі.

— Гай, я з вами буду гратися, — каже менший брат.

Став він з ними гратися, а тут іде баба й несе збанки з водою. Кинув він буков і побив їй збанки. А вона йому:

— Синку, аби ти тоді оженився, коли Білу Челядину знайдеш. Іде він шукати Білу Челядину.

— Де ж вона живе, щоб я міг її взяти? — питає у людей. А люди кажуть:

— Є в цім краю вербова лунґа. Межи тою лунґою вона спить щодня опівдні. А коло неї рушниця, хорт і сокіл.

Знайшов царевич ту лунґу. Біла Челядина спить. Він забрав тихо рушницю, хорта й сокола, а тоді збудив її:

— Гай, вставай.

Біла Челядина встала, побачила, що нема рушниці, хорта й сокола, подивилася на царевича і каже:

— Ти переміг. Я буду твоя жона.

А була вона така файна, що в світі такої більше нема.

Узяв він її за жінку. Кожного місяця Біла Челядина носила до бога по штири колачі. Як ішла, то все казала чоловікови: «Щоб ти не дивився до того хліва, що золотою колодкою замкнений». Та йому цікаво було, що в тім хліві. Узяв він та й відімкнув. А в тім хліві був страшний змій, закований дванадцятьма обручами. Каже він:

— Паничу-царевичу, дай мені штоф вина й три хліби.

Дав йому царевич штоф вина і три хліби. Як випив змій вино і з’їв три хліби, лопнули на ньому три обручі.

— Паничу-царевичу, дай мені штоф вина і штири хліби.

Дав йому царевич штоф вина і штири хліби. Як випив змій ще штоф вина і з’їв штири хліби, лопнуло на ньому п’ять обручів. Лишилося ще штири обручі.

— Дай мені ще штоф і три хліби.

Той бере і дає. Як випив змій те вино і з’їв той хліб, як подувся — всі обручі полопали.

А Біла Челядина якраз поверталася від бога додому. Змій хапнув її недалеко від хати, а як ніс її, вона крикнула чоловікови:

— Будеш мене шукати в Золотих горах, в Скляних дворах! Іде він шукати ті Золоті гори, Скляні двори.

Одного разу приморився і сів на керницю спочити. Прийшла якась дівчина брати води і дала йому напитися. А то була дочка його старшої сестри. Напився він і кинув дівчині в воду перстень старшої сестри. Приходить дівчина додому і каже:

— Якийсь чоловік кинув мені у воду перстень. Мати подивилася і пізнала свій перстень.

— Приклич того чоловіка сюди. Прийшов він, а сестра каже:

— Ей, брате, видом видати, слихом слихати, чула-м, брате, що ти ся оженив.

— Оженився та й жінки не маю, — каже брат і питає: — Твій чоловік Вітер? Чи він не видав, чи не слихав, де ті Золоті гори, Скляні двори?

— Спитаю його. А ти лягай під корито, бо як прийде Вітер, то розвіє тебе на попіл.

Ляг він під корито. Приходить Вітер.

— Ах, прісна душа тут є. Але прісна — не прісна, а ти давай їсти. Дала жінка йому їсти та й каже:

— Чоловіче, якби котрий мій брат ся з’явив, щоб ти йому зробив?

— Якби старший, розвіяв би-м його на попіл, якби середущий, тоже би це зробив, а якби менший, приймив би його як великого гостя.

А вона каже:

— Менший тут є.

— Ану, покажи його.

Вона показала, а Вітер каже:

— Ей, кумнате, видом видати, слихом слихати, чув-им, що ся оженив.

— Кумнате, в мене вкрали жінку. Чи ви не видали, чи ви не слихали, де ті Золоті гори, Скляні двори?

Каже Вітер:

— Не видав.

Посадив його Вітер за стіл, файно приймив його, а тоді каже:

— Я йду спитаю свої птахи.

Скликав Вітер свою птаху, спитав. Сказали — не знають.

Дає сестра братови на дорогу хліба, сала, і пішов він далі. Ішов, ішов, заморився і сів коло другої керниці спочити. Коли це приходить брати води дочка середущої сестри.

— Дай-но вуйкови напитися води, — каже він.

Вона дала напитися, а він кинув їй у казан перстень середущої сестри. Приходить дівчина додому та й каже:

— Мамо, якийсь чоловік напився води і кинув мені у воду перстень. Мати подивилася — перстень її.

— Іди приклич того дядька сюди. Приходить брат.

— Ей, брате, видом видати, слихом слихати, чула-м, що ся оженив.

— Оженився та й жінки не маю. Змій у мене вкрав її. Казала вона, щоб я шукав її в Золотих горах, Скляних дворах. Чи ви не видали, чи ви не слихали, де ті Золоті гори, Скляні двори. Твій чоловік — Місяць, спитай його, чи він не видав, чи він не слихав.

А сестра каже:

— Добре. Але ти лягай під корито, бо як він прийде, то розпече тебе на грань.

Приходить додому Місяць.

— € в хаті прісна душа. Але прісна — не прісна, давай їсти. Дала жінка Місяцеви їсти та й питає:

— Якби котрий мій брат в’явився, що б ти йому зробив?

— Якби старший, я б розпік його на грань, якби середущий, тоже б то зробив, а якби менший, за великого б гостя приймив. А вона каже:

— Та менший тут і є.

— Ану, покажися, — каже Місяць. Брат показався.

— Видом видати, слихом слихати, чув-им, кумнат, що ти ся оженив.

— Оженився та й жінки не маю. Чи ви не видали, чи ви не слихали, де ті Золоті гори, Скляні двори?

А Місяць йому:

— Давай перш поїмо.

Посадив його за стіл, повечеряли. Пішов Місяць і скликав усю свою птаху. І сказала птаха:

— Не знаємо.

Дала середуща сестра братови на дорогу хліба, сала, і пішов він далі. Знов сів на керницю спочити. І прийшов до тої керниці хлопець меншої сестри. Набрав води хлопець, а менший брат каже:

— Дай-но напитися дядькови.

Той дав. Брат напився і кинув у казан перстень меншої сестри. Прийшов хлопець додому і каже мамі:

— Якийсь чоловік напився води і кинув мені перстень у воду. Подивилася вона — її перстень.

— Іди, приклич його сюди, — сказала вона синови. Прийшов менший брат, а вона й каже:

— Брате, видом видати, слихом слихати, чула-м, що ти ся женив.

— Оженився та й жінки не маю — змій забрав. Казала, щоб я її шукав у Золотих горах, Скляних дворах. Твій чоловік — Сонце. Він скрізь пересвічує, то чи не видів, де Золоті гори, Скляні двори?

— Добре, я спитаю. А ти лягай під корито, щоб він тебе не спік. Він же не буде знати, що ти мій менший брат.

Приходить Сонце і каже:

— Прісна душа тут є. Прісна — не прісна, давай їсти.

— Якби котрий мій брат в’явився, що би ти йому зробив? — питає жінка.

— Якби старший, я би його на грань спалив, якби середущий, тоже би-м це зробив, а якби менший — за великого б гостя приймив.

А вона йому:

— Та менший тут є.

— Ану, покажися, — каже Сонце. Брат показався.

— Ей, кумнате, видом видати, слихом слихати, чув-им, що ти ся оженив.

— Оженився та й жінки не маю. Змій забрав. Казала, щоб я шукав її в Золотих горах, Скляних дворах. Ви скрізь пересвічуете, то чи ви не видали, чи ви не слихали, де ті Золоті гори, Скляні двори?

— Сідай за стіл. Я спитаю свої птахи. Може, вона знає.

Пішов Сонце питати свою птаху. А птаха й каже: «Не знаємо. Але ззаду летить орел. Він знає, де Золоті гори, Скляні двори». Прилетів орел. Сонце йому:

— Візьми цего чоловіка і покажи, де Золоті гори, Скляні двори. І сказав орел царевичу:

— Візьми дві банки яловичиного м’яса і дві пляшки вина. Коли я буду підойматися дуже високо, дай мені вина, а коли буду опускатися низько — дай м’яса.

Летять вони. А недалеко від Золотих гір була річка. Орел питає:

— Перелетіли ми річку?

— Ні ще.

Орел ще май далі летить. І знов питає:

— Перелетіли річку?

— Перелетіли, — каже царевич.

Спустив орел чоловіка на землю та й полетів назад. Глянув царевич, а річки вони ще не перелетіли, — він ще на цім боці. А коло річки б’ються три хлопці.

— Мой, хлопці, — питає царевич, — над чим ви б’єтеся?

— Над татовим добром, — кажуть хлопці.

— А яке це татове добро?

— Це такий бучок, що як махнеш, то в річці вода розійдеться на боки. І такий капелюшок, що як вбереш, то видіти тебе ніхто не буде. І такі черевички, що йдеш по воді і мокрий не будеш. Отаке татове добро.

— Мой, хлопці, я вас судити буду, — каже царевич. — Дайте мені це все. Я вберуся, перейду річку і кину все на тім боці. Котрий борше це все візьме, того й буде.

Дали вони йому те все. Він річку перейшов, але не кидає їхнє добро, а йде з ним далі, до Золотих гір, Скляних дворів.

Приходить до Скляних дворів, а там грається малий хлопець. То був його син, дитина його жінки. Царевич мав золоте яблучко. Дав він його дитині та й каже:

— На і скажи мамі, що це від першого ненька. Прийшла дитина до хати, дала матері яблуко і каже:

— Мамо, це від першого ненька.

— А де він, той перший ненько?

— Тут був.

Вона подивилася — нема нікого. (А він був у капелюсі.)

— Покажися, де ти, — каже вона. Царевич скинув капелюх, і вона його вздріла. А змія дома не було. Каже царевич жінці:

— Спитай змія, де його душа.

І заховався. Тут прилетів змій. Жінка й питає його:

— Скажи, де твоя душа?

— Моя душа у віникови.

Взяла жінка віник, назлотила його, замітає — нема душі в віникови. Знов питає змія:

— Скажи правду, де твоя душа?

— Моя душа в барана в рогах.

Назлотила вона баранови роги. Баран бився, позлітка з рогів злетіла, а баран живе. Питає вона знов:

— Чоловіче, де ж твоя душа? І змій розказав їй:

— Є скала, а в скалі коза, а в козі — моя душа. Та коза виходить раз на день, хапне три рази шовкової трави і назад входить в скалу.

Змій полетів, а Біла Челядина розказала про це царевичу. Бере царевич булаву, йде до скали і чекає на козу. Вийшла коза, хапнула три рази і втекла. На другий день вийшла, лиш раз хапнула, а він махнув булавою — і вбив її. А з кози вискочив заєць. Він і зайця вбив. А з зайця вийшла качка. Убив він і качку, а з неї випало яйце. Царевич бере яйце в руки, аж тут змій летить. Царевич кинув яйце на землю, воно розбилося, і змій одразу сконав.

Забрав царевич свою жінку та сина, поїхав до двірця і жив з ними до кінця.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Білівці, Хотинського району, Чернівецької області
5 січня 1977 року
Оповідач: Рудий Павло Петрович (1918)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Біла Челядина

Українська народна казка Буковини

БІЛА ЧЕЛЯДИНА — Українська Народна Казка Буковини
БІЛА ЧЕЛЯДИНА — Українська Народна Казка Буковини

Був цар. Він мав три парубки і три дівчини. Як він умирав, то сказав: «Хлопці, як хто буде ці дівки питати, то ви їх віддавайте, тручайте їх з дому».

Вмер цар. І цариця вмерла. Полягали одного разу брати й сестри спати. А надворі вітер віє. І хтось стукає у вікно: «Вийди надвір». І ніхто не хоче надвір виходити. Лиш менший брат вийшов. А то прийшов жених Вітер. «Дай за мене старшу сестру», — сказав Вітер. Найменший брат пішов до хати, взяв старшу сестру за руку, вивів її і віддав Вітрові за жінку. А як віддав, зняв із неї собі на пам’ять перстень.

Опівночі світить місяць і гуде вітер надворі. І знов стукає хтось у вікно: «Вийди надвір». І знов ніхто не хоче виходити, лиш найменший брат вийшов. А то прийшов жених Місяць. «Дай за мене середущу сестру». Пішов найменший брат до хати, взяв середущу сестру за руку, вивів її і віддав Місяцеві за жінку. А як віддавав, зняв із неї собі на пам’ять перстень.

Настав ранок. І так сонце гріє, так сонце гріє. І чути надворі голос: «Мой, вийди надвір». Виходить найменший брат.

А то прийшов жених Сонце. «Дай за мене свою меншу сестру». Пішов найменший брат до хати, взяв меншу сестру за руку, вивів її і віддав Сонцеві за жінку. І як віддавав, зняв із неї собі на пам’ять перстень.

Повставали брати — сестер нема, нема кому їсти варити. Ловлять старші брати меншого і б’ють. Покинув їх менший брат і йде світом. Іде, дивиться, граються хлопці буками в скраклі.

— Гай я з вами буду гратися, — каже менший брат. Став він із ними гратися, а тут іде баба і несе збанки з водою. Він кинув буком і побив їй збанки. А вона каже:

— Синку, аби ти тоді оженився, коли Білу Челядину знайдеш.

Іде він шукати Білу Челядину. «Де ж вона живе, щоб я міг її взяти?» — питає у людей. А люди кажуть: «Є в цім краю вербова лунга. Межи тою лунгою вона спить щодня опівдні. А коло неї рушниця, хорт і сокіл».

Знайшов царевич ту лунгу. Біла Челядина спить, а він забрав тихо рушницю, хорта і сокола. А тоді збудив її:

— Гай вставай.

Біла Челядина встала, побачила, що нема рушниці, хорта й сокола, подивилася на царевича і сказала:

— Ти переміг. Я буду твоя жона.

А була вона така файна, що в світі такої більш нема.

Узяв він її за жінку. Кожного місяця Біла Челядина носила кудись по штири калачі. І як ішла, то все казала чоловікові: «Щоб ти не дивився до того хліва, що золотою колодкою замкнений». А йому цікаво було, що в тім хліві? Узяв він та й відімкнув. А в тім хліві був страшний змій, закований дванадцятьма обручами. І каже змій:

— Паничу-царевичу, дай мені штоф вина і три хліби. Дав йому царевич штоф вина і три хліби. Як випив змій вино і з’їв три хліби на ньому лопнули три обручі.

— Паничу-царевичу, дай мені штоф вина і штири хліби. Дав йому царевич штоф вина і штири хліби. Як випив змій ще штоф вина і з’їв штири хліби, лопнуло на ньому п’ять обручів. Лишилося ще штири обручі.

— Дай мені ще штоф і три хліби.

Той бере дає. І як випив змій те вино, як з’їв той хліб, як подувся, всі обручі полопали. А Біла Челядина якраз поверталася додому. І змій хапнув її недалеко від хати. І як ніс її змій, вона крикнула чоловікові:

— Будеш мене шукати в Золотих горах, в Скляних дворах!

Іде він шукати ті Золоті гори, Скляні двори.

Одного разу приморився він і сів на кирницю спочити. Прийшла якась дівчина брати води і дала йому напитися. А то була дочка його старшої сестри. Він напився і кинув дівчині у воду перстень старшої сестри. Приходить дівчина додому і каже:

— Якийсь чоловік кинув мені у воду перстень. Мати подивилася і пізнала свій перстень.

— Приклич того чоловіка сюди, — сказала мати. Він прийшов, а сестра каже:

— Ей, брате, видом видати, слихом слихати, чула, брате, що ти ся оженив.

— Оженився, та й жінки не маю, — каже брат. Та й питає: — Твій чоловік — Вітер. Чи він не видав, чи він не слихав, де ті Золоті гори, Скляні двори?

— Спитаю його. А ти лягай під корито, бо як прийде Вітер, то розвіє тебе на попіл.

Ліг він під корито. Приходить Вітер.

— Ах, прісна душа тут є. Але прісна — не прісна, а ти давай їсти.

Дала жінка йому їсти та й каже:

— Чоловіче, якби котрий мій брат з’явився, що б ти йому зробив?

— Якби старший, розвіяв би його на попіл, якби середущий, теж би це зробив, а якби менший, прийняв би його, як великого гостя.

А вона каже:

— Менший тут.

— Ану, покажи його.

Вона показала, а Вітер каже:

— Ей, кумнате, видом видати, слихом слихати, чув я, що ти ся женив.

— Кумнате, в мене вкрали жінку. Чи ви не видали, чи ви не слихали, де ті Золоті гори, Скляні двори?

А Вітер каже:

— Не видав.

Та посадив його Вітер за стіл, та файно прийняв його. А тоді каже:

— Я йду спитаю свою птаху.

Скликав Вітер свою птаху і спитав. Сказали — не знають.

Дає сестра братові на дорогу хліба, сала, і пішов він далі шукати. Ішов, ішов, заморився і сів коло другої кирниці спочити. Коли це приходить брати води дочка середущої сестри.

— Дай-ко вуйкові напитися води, — сказав він. Вона дала напитися, а він кинув їй у воду перстень середущої сестри.

Приходить дівчина додому та й каже:

— Мамо, якийсь чоловік кинув мені перстень у воду. Мати подивилася — перстень її.

— Іди приклич того вуйка сюди. Приходить брат.

— Ей, брате, видом видати, слихом слихати, чула, що ти ся женив.

— Оженився, та й жінки не маю. Змій у мене вкрав її. Казала вона, щоб я шукав її у Золотих горах, Скляних дворах. Чи ви не видали, чи ви не слихали, де ті Золоті гори, Скляні двори? Твій чоловік — Місяць, він скрізь пересвічує. Спитай його, чи він не видав, чи не слихав.

А сестра каже:

— Добре. Але ти лягай під корито, бо як він прийде, то розпече тебе на грань.

Приходить додому Місяць.

— Є в хаті прісна душа. Але прісна — не прісна, давай їсти.

Дала жінка Місяцеві їсти та й питає:

— Якби котрий брат мій з’явився, що б ти йому зробив?

— Якби старший, я би його на грань розпік, якби середущий, теж би це зробив, а якби менший, за великого б гостя прийняв.

А вона каже:

— Та менший тут і є.

— Ану, покажися, — сказав Місяць. Брат показався.

— Видом видати, слихом слихати, чув я, що ти ся женив.

— Оженився, та й жінки не маю. Чи ви не слихали, де ті Золоті гори, Скляні двори?

А Місяць каже:

— Давай перш поїмо.

Та посадив його за стіл. Повечеряли. Пішов Місяць і скликав усю свою птаху. І птаха сказала: «Не знаємо».

Дала середуща сестра братові на дорогу хліба, сала і і він пішов далі. Ішов, ішов і знову сів на кирницю спочивати. І прийшов до тої кирниці хлопець меншої сестри. Набрав хлопець води, а менший брат каже:

— Дай-ко напитися вуйкові.

Той дав. Вуйко напився і кинув у казан перстень своєї меншої сестри. Прийшов хлопець додому і сказав мамі:

— Якийсь чоловік напився води і кинув мені перстень У воду.

Подивилася вона — її перстень.

— Іди приклич його сюди, — сказала вона синові. Прийшов менший брат, а вона й каже:

— Брате, видом видати, слихом слихати, чула, що ти ся женив.

— Оженився, та й жінки не маю. Змій забрав. Казала, щоб я шукав її у Золотих горах. Скляних дворах. Твій чоловік — Сонце, він усе пересвічує, то чи не бачив він, де Золоті гори, Скляні двори?

— Добре, я спитаю. А ти лягай під корито, щоб він тебе не спік.

Приходить Сонце і каже:

— Прісна душа тут є. Прісна — не прісна, давай їсти.

— Якби котрий брат мій з’явився, щоб ти йому зробив? — питає жінка.

— Якби старший, я би його на грань спалив, якби середущий, теж би це зробив, а якби менший, за великого б гостя прийняв.

А вона каже:

— Та менший тут є.

— Ану, покажися, — каже Сонце. Брат показався.

— Ей, кумнате, видом видати, слихом слихати, чув я, що ти ся оженив.

— Оженився, та й жінки не маю. Змій забрав. Казала, щоб я шукав її в Золотих горах, Скляних дворах. Ви скрізь пересвічуєте, то чи ви не видали, чи ви не слихали, де ті Золоті гори, Скляні двори?

— Сідай за стіл. Я спитаю своєї птахи. Може, вона знає.

Пішов Сонце питати свою птаху. А птаха сказала: «Не знаємо. Але ззаду летить орел. Він знає, де Золоті гори, Скляні двори».

Прилетів Орел. Сонце каже:

— Візьми цього чоловіка і покажи йому, де Золоті гори, Скляні двори.

І сказав орел царевичу:

— Візьми дві банки яловичого м’яса і дві пляшки води. Коли я буду підійматися дуже високо, дай мені води, а коли буду спускатися низько, дай м’яса.

Летять вони. А недалеко від Золотих гір була річка. Орел питає:

— Перелетіли ми річку? — Ні ще.

Орел май далі летить. І знов питає:

— Перелетіли річку?

— Перелетіли, — каже царевич. Тоді спустив його орел на землю та й полетів назад. Глянув царевич, а річки вони ще не перелетіли, він ще на цім боці. А коло річки б’ються хлопці.

— Мой, хлопці, — питає царевич, — над чим ви б’єтеся?

— Над татовим добром.

— А яке це татове добро?

— Це такий бучок, що як махнеш ним, то в річці вода розійдеться на боки. І такий капелюшок, що видіти тебе ніхто в нім не буде. І такі черевички, що можна йти по воді і мокрий не будеш. Отаке татове добро.

— Мой, хлопці, я вас судити буду, — каже царевич. — Дайте мені це все. Я вберуся, перейду річку і кину все на тім боці. Котрий борше це все візьме, того й буде.

Дали вони йому те все. А він річку перейшов, але не кидає їх добро, а йде з ним далі, до Золотих гір, Скляних дворів.

Приходить він до Скляних дворів, а там грається малий хлопець. А то був його син, дитина його жінки. Царевич мав золоте яблучко. Дав він його дитині і сказав:

— На і скажи мамі, що це від першого ненька. Прийшла дитина до хати, дала матері яблуко ї каже:

— Мамо, це від першого ненька.

— А де він, той перший ненько?

— Тут він був.

Вона подивилася — нема нікого. (А він був у капелюсі).

— Покажися, де ти, — сказала вона. Царевич скинув капелюх і жінка побачила його.

А змія дома не було. Царевич каже жінці:

— Спитай змія, де його душа.

Заховався чоловік. Тут прилетів змій. Жінка й питає його:

— Скажи, де твоя душа?

— Моя душа у віникові.

Взяла жінка віник, назлотила його, замітає — нема душі у віникові. Знов питає вона змія:

— Скажи правду, де твоя душа?

— Моя душа в барана в рогах.

Назлотила вона баранові роги. Баран бився, позлітка з рогів злетіла, а баран живе. Питає вона знов:

— Чоловіче, де ж твоя душа? І змій розказав їй:

— Є скеля, а в скелі — коза, а в козі — моя душа. Та коза виходить раз на день, шовкової трави хапне тричі і назад входить у скалу.

Бере царевич булаву, йде до скали й чекає на козу. Вийшла коза, хапнула три рази трави і втекла. А на другий день вийшла, лиш раз хапнула, а він махнув булавою і вбив її. А з кози заєць вискочив. Він вбив і зайця. А з зайця вийшла качка. Убив він і качку, а з неї випало яйце. Царевич бере яйце в руки, аж тут змій летить. Царевич кинув яйце на землю і воно розбилося. І змій одразу сконав.

А царевич забрав свою жінку та сина, поїхав до двірця і жив з ними до кінця.

Походження та примітки

Біла Челядина. Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка. Составитель Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979 400 + 5184-552А. Записано 5 січня 1977 року в селі Білівцях Хотинського району Чернівецької області від П. П. Рудого (1919 року народження, пенсіонер).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.