Біла качечка
Українська народна казка Чернігівщини
Один цар одружився з прегарною царівною. І не встиг ще надивитися на неї, наговоритися з нею, як треба було їм розлучитися на деякий час, цар мав їхати у далекий край. Багато плакала царівна, а чоловік її просив та вмовляв не виходити з домівки, не розмовляти з чужими людьми та поганих розмов не слухати. Царівна обіцяла так і зробити.
Цар поїхав, а вона замкнулася у своєму палаці і нікуди не виходила. Аж ось через декілька днів приходить до неї жінка. Здавалося, така проста, щира.
— Чого ти сумуєш?- говорить, — хоч би на світ Божий показалася, трішки сум розвіяла.
Довго царівна відмовлялася, не хотіла, а потім подумала: «По саду пройтися — не біда». Та й погодилася. А в саду било джерельце з кришталевою водою. День тоді стояв нестерпно жаркий, сонце палило. От і жінка запропонувала скупатися. Царівна відмовлялася, а потім подумала: «Покупатися — не біда». Скинула одяг та й стрибнула у воду. А жінка її долонею по спині — лясь!
— Пливи, — каже, — білою качечкою.
А сама одягнулася в її сукню і сіла в палаці царя чекати. Ось він і приїхав. Відьма вибігла назустріч, цілує, обнімає. Він зрадів, сам руки до неї простягає. Та й не впізнав відьму.
А біла качечка нанесла яєчок, вивела діток. Двох гарненьких, а третього — маленького калічку. Виросли вони, стали гратися на річці, золоту рибку ловити.
А потім вистрибнули на бережок.
— Ой, не ходіть туди, дітки! — просила мати.
Та діти не слухали. Гралися в травичці на бережку та й зайшли у царський двір. Відьма нюхом впізнала їх, зубами заскрипіла. А тоді покликала діток, нагодувала, напоїла і спати повкладала. А слугам веліла розпалити вогонь, повісити казани та нагострити ножі.
Два брати заснули, а третій не спить. Сховався під стільчиком, усе бачить. Вночі прийшла відьма під двері і питає:
— Чи ви спите, дітки?
А калічка відповідає:
— Спимо, не спимо, думу думаємо, що хочуть нас всіх порізати. Вогонь кладуть, казани вішають, ножі гострять.
Відьма пішла. Походила, походила і знов під двері:
— Чи ви спите, дітки?
А калічка знову відповідає:
— Спимо, не спимо, думу думаємо, що хочуть нас всіх порізати. Вогонь кладуть, казани вішають, ножі гострять.
Але відьма все одно двері відкрила, бачить два брати сплять. Обвела їх мертвою рукою і вони померли. А маленького калічку так і не побачила.
На ранок біла качечка кличе діток. Кличе, кличе, а їх немає. Відчула серцем щось лихе, полетіла на царський двір та й побачила у вікно, що лежать у світлиці два мертві її синочки. Вона враз крильця розпустила, діток обхопила та й заплакала материнським голосом.
А цар почув та й каже:
— Чуєш, жінко, качка людським голосом говорить.
— Та це тобі здається. Прожени ту качку з двору.
От слуги проганяють качечку, а вона знову й знову до дітей повертається та приказує:
Кря-кря, мої діточки,
Кря-кря, мої малесенькі.
Згубила вас відьма стара,
Відняла в вас батька рідного,
Батька рідного — мого чоловіка.
Потопила нас у річці,
Обернула в білих качечок,
А сама тепер живе-радіє.
«Ех, щось тут не так», — подумав цар та й закричав:
— Впіймайте мені білу качечку!
Кинулись слуги, а вона летить, від усіх тікає. Тоді вибіг на подвір’я сам цар, а вона йому прямо в руки й упала. Взяв він її за крильце та й сказав:
— Стань, біла березо, в мене позаду, а гарна дівчино — попереду!
І тут в гарній дівчині впізнав він свою молоду царівну. Ох і зрадів же! Обнімає, цілує, радості немає меж.
Тоді швиденько упіймав він сороку, прив’язав їй до крил малесеньке відеречко і наказав набрати живої води. Полили вони на діток — ті й ожили. А найменшого калічку всього у воді скупали, він став дужим.
З тих під цар беріг свою сім’ю і жили вони поживали, добра наживали.
А відьму прив’язали до хвоста кобили та й пустили по полю. Де відірвалася нога, там став рогач, де рука — там граблі, де голова — там кущ і колода. Налетіли птахи — м’ясо поклювали, налетіли вітри — кістки порозвівали і не залишилося від неї ні сліду, ні пам’яті.