Українські народні казки

Білокоровий

Українська народна казка Гуцульщини

Мала баба козу та й купила козі сінця. Та й зараз буде файна казка з кінця. Ви будете тихо? Та й я буду.

Колись я був у пана, і була в него корова надіжна. Пару раз я вийшов, хотів подивитися, чи ся не вположила — не було нічого. А ще раз вийшов — коров ся вположила. І що мала вродити теля, то вродила дитину, хлопчика малого. Я подивився на це та й іду до пана. Та й кажу панови:

— Ідіть, бо якась дитина ссе корову.

Пан вийшов, подивився — правда. І злякався пан. Приходить до хати і каже пані:

— У нас якесь неприємство. А пані питає:

— Що таке?

Каже пан:

— Корова вродила хлопця, а не теля. Треба цю корову зарізати. А та корова була віщун, а хлопець — піввіщун. Пішов пан шукати різника, аби корову знищити. А корова говорить до хлопця:

— Ти — Білокоровий, таке тобі буде ім’я. Аби-с знав, як хто тебе буде питати.

У понеділок приходить до пана різник. Корова каже до сина:

— Будемо гинути. Але як будеш робити так, як я скажу, то не загинемо. Як зараз зайде чоловік з ножем до стайні, аби-с міцно ймився мені за роги.

Різник заходить, і в той мах корова зривається, а Білокоровий тримається за роги. Вискочила корова і полетіла, як вітер, попід облаки.

Залетіли вони далеко і стали на задолині. Корова поплекала Білокорового. А там був явір, поверх півметра загрубий. Каже корова:

— Ану йди, синку, його витягни. І стрімголов гіллям у землю аби-с забив.

Пішов Білокоровий, спробував — не годен. І приходить д’мамі. А мама знає, що він не годен. І каже до сина:

— Ой ще, сину, тебе треба плекати цілих два тижні.

Що наша дитина вростала за рік, то цей за годину. У два тижні знов посилає його мама-корова:

— Ану, — каже, — йди тепер та попробуй того явора витягнути. Пішов Білокоровий і взявся до того явора. Обіймив руками, вирвав, на руках перевернув і забив гіллям успід, а корінням наверх. І приходить д’мамі.

— Що, сину, витяг? Він відповідає:

— Витяг.

— Забив стрімголов?

— Забив.

— Отепер мемо ся, Білокоровий, розходити. Білокоровий у плач:

— Куди ви, мамо, йдете?

— Будемо вже, сину, розходитися. Ти вже сам даш собі раду.

І обцілувала його корова, і здоймилася й полетіла. А він плаче, сумує за мамою. І походжує по тій полянці. В один бік, у другий.

І дивиться — якась є стежка потоком. І він ся втішив. Іде він тою стежкою, аж бачить — на ялици золота шабля висить і золота рушниця. Поліз він на ялицю, взяв ту шаблю й ту рушницю. І дуже ся втішив. І зробився з него цілий віщун, знає, що наперед буде.

Іде він, дивиться — якийсь чоловік лупає каміння. Дуже Білокоровий втішається. Приходить д’тому.

— Боже помагай! Ти як називаєшся? Той відповідає:

— Лупайкамінь.

— Ми би не були, — каже, — товариші? А той каже:

— Чому ні?

— То ходім далі.

Ідуть вони удвох далі. А там знов якийсь є. Тягне буки і гне з них ожівки. Приходять д’нему.

— Боже помагай! Ти як називаєшся? Він відповідає:

— Крутибук.

— Ми би не були товариші? Той каже:

— Чому ні?

— Ходім далі.

Ідуть вони далі, підходять на гору, дивляться, а там забив якийсь грубу штаму в землю та й колише горою. Приходять д’нему.

— Боже помагай! Ти як називаєшся? Каже той:

— Хитайгора.

— Ми би не були, — каже, — товариші?

— Та чому ні?

Так вони зібралися всі штири. І всі були дужі — Лупайкамінь, Крутибук, Хитайгора і Білокоровий. Але Білокоровий був ще й віщун, знав наперед, що має бути.

Виходять вони на гору. А там колись давно сиділи опришки. Там вони багато всякого позакопували: пили, горшки й інші річі. Каже Білокоровий до товаришів:

— Хлопці, може б, ми збудували тут собі дім?

Хлопці відповіли:

— Най буде.

Лупайкаменя післав Білокоровий, аби лупав каміння на фундамент, Крутибука — аби носив дерево, Хитайгору — аби розхитував ту гору, щоб було рівно. А Білокоровий пішов відкопати і поприносити все, що було сховано. Бо він був віщун і знав, що де є. Приніс то все, і три карабіни приніс.

Зачали вони будувати ту хату. І нема вже що їсти. Каже Білокоровий:

— Хлопці, треба йти на польовання. Хто хоче йти? Крутибук каже:

— Я йду.

Та й Лупайкамінь каже:

— Я йду.

Та й пішли вони, та й убили оленя. Там його розібрали. Та й трохи взяли на гору і кажуть:

— Маємо, хлопці, що їсти.

А Білокоровий знає, що вони вбили. Каже він:

— Підемо всі і винесемо решту того м’яса.

Пішли вони всі чотири і принесли. Це вже було перед вечором. Зварили собі вечерю, Білокоровий приніс горівки, що була захована опришками. Переночували вони — і на другий день до роботи. І за тиждень побудували дім: штири кімнати й кухню.

Тоді каже Білокоровий:

— Три будуть іти на польовання, а один — варити їсти. Хто буде сьогодні йти на польовання, а хто зостається їсти варити?

Лупайкамінь каже:

— Я лишаюся варити обід.

Крутибук, Хитайгора й Білокоровий пішли на польовання, а Лупайкамінь варить обід. І тут приходить бородатий Ліктиборода і стукає:

— Одчини двері!

А Лупайкамінь каже:

— Я не хочу. Ліктиборода каже:

— Утворяй двері, бо ти зараз юшкою очі попарю.

Лупайкамінь утворив двері. Ліктиборода входить, юшку випив, м’ясо в пазуху та й пішов.

Білокоровий знає, що обіду нема, а ті два — ні. Приходять вони до хати, а Лупайкамінь спить. Питають:

— То ти не варив їсти?

— Та, — каже, — так мені ся здрімало, що й не мав-єм коли варити обід.

Нічого не признається. А Білокоровий знає, що був Ліктиборода. А Хитайгора й Куртибук не знають. Варять вони собі обід, а Лупайкамінь сам не свій. Як зварили, він і їсти не хотів. І нічого не признавався.

Другий день каже Білокоровий:

— Хто лишається варити обід? Крутибук каже:

— Я.

Ті три пішли на польовання, а Крутибук лишився. Якурат доварює він обід, приходить Ліктиборода.

— Утвори двері!

— Хто там? — питається Крутибук. Ніхто не відповідає.

— Та хто там?!

— Ліктиборода.

— А ви що хочете?

— Та прийшов на обід.

— Як прийдуть хлопці, то буде обід. Каже Ліктиборода:

— Ти не жартуй, бо зараз юшкою очі випарю.

Утворив Крутибук двері. Входить Ліктиборода. Юшку випив, м’ясо в пазуху і пішов. Крутибук перепудився і ліг спати.

Приходять хлопці — обіду нема. А Білокоровий знає, хто то поїв обід.

— Ти чого спиш, а не вариш їсти? Каже Крутибук:

— Так ми ся задрімало, і я заснув. Де я сподівався, що засну? Крутибук теж не признається, хто з’їв обід. Варять усі разом другий обід.

На третій день каже Білокоровий:

— Хто лишається обід варити?

— Я, — каже Хитайгора.

Та й ті пішли на польовання, а Хитайгора лишився. Доварює він обід. Приходить знов Ліктиборода.

— Утвори двері!

— Я не втворяю.

Знов каже Ліктиборода:

— Утвори двері! А цей знов каже:

— Я не втворяю.

Утворяє Ліктиборода сам. Та й береться до горшка та й юшку п’є. Хитайгора дивиться на Ліктибороду і думає, що цей за два-три махи все вип’є, і ніц не лишиться. Та й каже Хитайгора:

— Не пийте всю юшку, беріть всього половину, бо зараз хлопці прийдуть та й будуть голодні, як ви все заберете.

Ліктиборода лишив з літру тої юшки та й лиш кусочок м’яса. Хитайгора борше вставляє в піч друге м’ясо.

Приходять ці з польовання, Білокоровий знає, що нема вбіду. А Лупайкамінь і Крутибук ідуть позаду, та й приказує один одному:

— Ба чи той Хитайгора зварить обід нині? А Лупайкамінь каже:

— Я би щось тобі сказав, аби ти й мені сказав. Я був зварив обід, але прийшов Ліктиборода та й забрав.

Тоді Крутибук і собі каже:

— То і в мене таке склалося.

Приходять вони до хати — обіду нема. Ще не доварився. Каже Білокоровий Хитайгорі:

— Чого ти так спізнив з обідом?

— Я не думав, що ви так живо прийдете. Доварилося, попоїли.

На четвертий день знов каже Білокоровий:

— Хто лишається варити обід? Кажуть ті три:

— Мабуть, ти, Білокоровий.

І Білокоровий лишився, а вони втрьох пішли на польовання. Варить Білокоровий обід. Якурат доварюється, приходить Ліктиборода.

— Утвори двері! Білокоровий відповідає:

— Зараз, зараз, мінуточку!

Бере шаблю з клинка і утворяє двері. Та вхопив Ліктибороду за бороду, обкрутив ту бороду на свою руку. Виводить його надвір. Там був такий явір, коло метра грубости. Він шаблею раз у того явора! Явір розколовся, а Білокоровий бороду Ліктибороди в той розкіл і присилив ’го. Та входить до хати і розсипає по мисках обід.

А ті три йдуть з польовання і говорять. І приказує один одному, чого їсти не зварив. Через Ліктибороду. І говорять собі всі три і прикваплю-ють. Каже один:

— Чи з’їв уже Ліктиборода обід, а чи застанемо його? Приходять — усе на столі! Лиш один на одного позирають. Каже

Білокоровий:

— Намучили-сте ся, хлопці. Аж четвертої днини з’їмо обід, як ся належить.

Наливає одному чарку, другому, третьому, а собі ніц. Хлопці попоїли. Тоді каже Білокоровий:

— Ану, хлопці, ходіть зо мною. Ви виділи того явора, знаєте його?

— Знаємо.

Приходять, а то ні явора, та й ні Ліктибороди. Витяг Ліктиборода явора і потяг на той світ.

— Ой, друзі мої, друзі, — каже Білокоровий, — чого ви не кажете, хто в нас обід забирав?

П’ятої днини знов ідуть ті три на польовання. Білокоровий каже:

— Наполюйте якнайбільше м’яса. А трохи ми вже маємо. Аби-смо наварили і напекли, бо мемо йти шукати Ліктибороду.

Хлопці наполювали багато м’яса, одно поварили, друге попекли, збираються і йдуть. Замкнули хату і йдуть по сліду, а то лиш тріски з явора по камінню — слід, куди пішов Ліктиборода.

Прийшли вони до скали. Там була велика діра. Білокоровий знає, що в тій дірі є змія з сімома головами, а нічого їм не каже.

— Ти, Лупайкамене, іди лупай каміння і роби цебер. А ти, Крутибуче, іди крути з бука ужевку, щоб була якнайдовша. А ти, Хитайгоро, іди принеси дерево, аби забити тут слупа.

Це все вони зробили, і каже Білокоровий:

— Котрий, хлопці, йде вперед шукати Ліктибороду? Лупайкамінь каже:

— Я робив цебер та й я сідаю перший. Каже йому Білокоровий:

— Правою рукою тримайся за цю линву, а в ліву бери шаблю. Білокоровий знає, що там є змія з сімома головами, та й каже йому:

— Як ті щось буде грозити, рубай його шаблею, а якби тебе замага-ло, похитай линву, і ми тебе витягнемо нагору.

Лупайкамінь спустився, не міг нічого там зробити, похитав линвою, і витягли його нагору. Питаються:

— Що там?

(Білокоровий знає, а ті два не знають).

Каже Лупайкамінь, що там змія і має сім голів. Білокоровий каже:

— Хто тепер спускається туди?

— Я, — сказав Крутибук. — Я крутив линву, я й спускаюся.

— Ставай у цебер, лівою рукою тримайся за линву, а правою шаблю тримай. Що побачиш, рубай і ніц не питай, нічого тобі не буде. Якби тобі хтось перешкодив, знищуй його.

Спускають його вспід, а він як уздрів ту язю, перепудився страшно. І хитає линву, аби його нагору взяли. Витягли його і питаються:

— Що там? Чого ти не спускався далеко?

— Ой, — каже, — там язя, я втяв їй одну голову. Як пустилася до мене, то я замало й шаблю не загубив.

Каже Хитайгора:

— Ану я піду.

То саме: стає у цебер, лівою рукою тримається, а в правій — шабля. Спускається до язі, махає шаблею і втяв їй дві голови. І хитає линвою, аби його нагору взяли. Вийшов він, і каже до него Білокоровий:

— Що ти там видів?

— Йой, — каже, — таке нещастя!

А Білокоровий знає, бо він віщун. А Хитайгора каже:

— ... Там є більше змій, не лиш ця.

А Білокоровий думає: «Ти це збрехав». Бо він усе знає, лиш їм не признається. Каже Білокоровий до своїх товаришів:

— Тепер моя черга йти. Ви полюйте, аби-сте мали багато м’яса. Один аби сидів тут, коло цебра, а два на полюванні. Щоби-сте не були голодні. Щоби ви, хлопці, файно жили, не сварилися, один одного поважали. Бо я не знаю, чи скоро вернуся. Я не вернуся, доки не найду Ліктибороду. Бо як ми його не знищимо, то він нам не дасть життя.

Бере Білокоровий золоту рушницю на плечі, шаблю в руку, сідає в цебер і спускається в ту яму. Спустився д’змії, як зачав тою шаблею сюди-туди махати, відрубав їй усі голови геть. І впав на той світ, на золоту дорогу. Та й дивиться — лиш тріски з явора по камінню. Іде він дорогою за тим слідом. Дивиться, а там якась хата. Приходить він д’тій хаті, а з неї дівчина вийшла.

— Йой, пане! Йой, пане! Він питає:

— Що таке?

— Відки ви ся взяли? Ідіть геть!

— Та кажи, що таке.

— Тут є такий дідо Ліктиборода. Він зараз вас може знищити.

— А де той дідо?

— Та, — каже, — притяг бородою явора та на печі спить. Білокоровий заходить до хати та й питає:

— Ти, Ліктибородо, спиш?

А Ліктиборода підоймив голову та й каже:

— Ти що хоч’?

— Та я зварив обід, хотів аби-с прийшов.

Підоймається Ліктиборода з печі, а Білокоровий вже напоготові. Мах-мах сюди-туди і порубав золотою шаблею Ліктибороду. Виходить Білокоровий надвір і каже до тої дівчини:

— Я буду цю хату палити.

А та дівчина говорить до него:

— Йой, не треба палити, бо тут є ще три дівчини. Каже він їй:

— Іди скажи їм, най ідуть геть з хати.

Дівчата вийшли з хати, а він ту хату запалив, і згоріла вона разом з Ліктибородою, зі всім. Тоді бере тих штирьох дівчат з собою і йде д’тій дірі. Приходить д’тому цеброви, пише він картку і дає одній дівчині. «Це буде жінка Лупайкаменя», — було написано в тій записці. Стала вона в цебер, імилася за линву, Білокоровий похитав за линву

і витягли її нагору, на цей світ з того. Вийшла вона з цебра та й питається:

— Котрий тут Лупайкамінь?

— Я.

— Білокоровий сказав, що я маю бути ваша жінка. А ті два питаються її:

— А ще там є дівчата?

— Є, — каже, — ще три. Казав Білокоровий, аби ви борше знов давали цебер на той світ.

Дали вони цебер, пише Білокоровий картку і подає другій дівчині, тій, що вона має бути жінка Крутибука. Стала вона в цебер, імилася за линву, Білокоровий похитав, і витягли її нагору. І питається вона:

— Котрий Крутибук? Білокоровий призначив, що я є його жінка. Знов спускають цебер, знов пише Білокоровий картку і подає в руки третій дівчині, що має бути жінка Хитайгори. Витягли її нагору, і питає вона:

— Хто такий Хитайгора?

— Я, — каже Хитайгора.

— Білокоровий призначив, що я буду ваша жінка.

А ці три — Хитайгора, Крутибук і Лупайкамінь — радяться. Що далі робити? Жінка Хитайгори каже:

— Та спускайте цебер, бо тепер буде йти Білокорового жінка. А ці далі радяться. Та й каже один до одного:

— Ба яку він жінку собі лишив? Чи краща від наших, чи ні?

А Білокоровий знає, що вони говорять. І що він думає? Жінка Хитайгори знов каже:

— Та спускайте, бо він просив, щоб скоро спускали.

— Зараз, зараз.

Нарешті порадилися, що мають робити, та й пускають цебер на той світ. Висилає Білокоровий свою жінку. Похитав линву, витягли її нагору. Дивляться вони — їх жінки файніщі. І знов радяться, що мають робити. Каже Лупайкамінь до Хитайгори й Крутибука:

— Підтягнути його до половини гори, а від половини утяти линву, і най він упаде, най розіб’ється там.

Білокорового жінка вмліває, а вони далі радяться всі три. Каже Крутибук:

— Добре ти, Лупайкамене, порадив. Бо, — каже, — якби він сюди вийшов, то він би нами командував.

А Білокоровий знає про це. Він не сідав у цебер, а наклав каміння. Похитав линвою, а вони витягли цебер до півдіри і линву втяли. І той цебер з камінням упав і розсипався на пісок.

Білокоровий не тому вибрав ту дівчину за жінку, що вона нефайна, а за її сумління, за те, що вона з щирим серцем усе поправді сказала йому за Ліктибороду. Що Ліктиборода має до помочі змію з сімома головами і дванадцять медведів.

І подумав Білокоровий: «Куди ж я тепер дінуся?» І йде назад дорогою туди, де спалив Ліктибороді хату. Прийшов, дивиться, а воно вже все догорає. Та й іде дорогою далі, та й сумує, та й думає: «Я для своїх друзів хотів добра, а вони мені — смерти».

Іде він далі дорогою вдолину. Та й утяв кавалок верби та й зробив собі сопілку. Іде дорогою та й грає. Дивиться — біжать д’нему дванадцять медведів. Вже недалеко него вони. Він вибив денце з сопілки, а медведі приходять та й кажуть:

— Грай. Він каже:

— Нема денця. Випало та й загубилося.

— А де би дістати денце? — питають медведі. Каже Білокоровий:

— Отам є явір. Я цею шаблею махну і розколю його, і треба живше з него серце вибрати, аби заложити в сопілку.

Як махнув Білокоровий шаблею, як ударив, і явір розколовся. Ті всі медведі запхали нараз лаби в розколину, а цей шаблю витяг, і то все там присилилося. Він язики медведям повідтинав і пішов далі дорогою.

Іде він дорогою, дивиться — вгорі блищиться щось, як зірниця. А то орля підлетіло. Там була криниця з водою, а коло тої керниці була невелика ялиця. Орля злетіло і сіло на ту ялицю. Він дивиться, а з керниці підоймила голову язя. Він помалу підсунувся і втяг язі голову. Тулуб у воду впав, а голова на землю. Говорить орля до Білоко-рового:

— Летить мама, ховайся десь. А він каже:

— Де сховаюся? Нема де.

Орля злетіло на землю і каже:

— Ховайся мені під крило.

Надлітає орлиця та й дивиться, що орля на земли. І думає: ’Такого ще не було. Чи моя дитина жива?» Прилетіла й питається своєї дитини:

— Що з тобою?

— Мамо, якийсь пан зрубав голову змії.

— А де той пан?

— Пішов удолину.

Не признається, що в него під крилом. Орлиця полетіла й полетіла долів. І зміркувала, що мала би вже його догонити. Та вертається й каже:

— Брешеш, сину!

— Мамо, — каже, — він у мене озде під крилом. Я боявся, аби ви його не забили з утіхи, що я ще жию.

Тоді каже орлиця до свої дитини:

— Ану вставай, най я його вижу.

Орля встало, та й говорить орлиця до Білокорового:

— Як тебе звати?

— Білокоровий.

— То ти, — каже, — зрубав язі голову?

— Я.

— А що ти за це хочеш?

— Що би я хотів, то ви мені не годні зробити. Відповідає орлиця:

— Такого на світі нема, щоби я не зробила. Білокоровий їй каже:

— Як так, то ви мене відци перенесіть на той світ. А вна каже:

— Воліла би-м двоє на місяць давати орлят за воду, ніж би мала тебе на той світ перенести. Я, — каже, — давала одно на місяць язи за воду. Там є в мене дві діжки. В одну діжку би-с насипав води, а в другу м’яса, аби були повні обі. Бо, — каже, — як не стане води або м’яса, то нам обом буде смерть.

Білокоровий пішов наполював здобичі і набив повну бочку м’яса. І насипав бочку води. І дуже втішний, бо все це він зробив до чотирьох день. Семої днини прилітає орлиця, кладе тоти бочки на себе і його зверху. І йде в ту діру, де він сходив. Летить вона, і не так живо, як я говорю, прилітає недалеко тої хати, що вони будували, і орлиця ув’яває — не стало м’яса. Зараз обом буде смерть. Білокоровий довго не думає, а лиш сподні підтягає і рубає кавалок литки, і дає їй в дзьоб. Орлиця трошки піддужала і прилітає недалеко хати, там, де його товариші і жінка. Сіла орлиця та й питає:

— Білокоровий, з чого то таке солодке м’ясо, що ти мені дав напослідку?

А Білокоровий каже:

— Видів, що ми обоє гинемо, і втяв собі кавалок литки. І показав їй ту рану на литці. І сказала вона йому:

— Підтягай сподні вище.

Та як брьохнула тим м’ясом на рану, і литка зцілилася. Відтак брьохнула водою, обмила. І роздякувалися, вона полетіла собі на той світ, а він лишився в цім.

Приходить він недалеко хати. А ці розґаздувалися, вже мають осьмеро свиней з поросятами. І його малий хлопець пастушить то. Він підходить до свого синка.

— Ти чий? — питає.

— Я не знаю. Мама казала, що якогось Білокорового.

Це вже вісім років перейшло, як він за Ліктибородою на той світ пішов. Каже він:

— Сину, іди скажи мамі, най вийде надвір. А хлопчина каже:

— Йой, вас ті три уб’ють.

— Не бійся, сину, — каже Білокоровий, — іди скажи мамі, аби вийшла.

Син вбігає до хати та й каже:

— Мамо, якийсь пан вас кличе.

А ті учули. Та зброю в руки і надвір. Подивилися, а то Білокоровий, і руки пов’янули у них. Не знали вони, що Білокоровий ще жиє.

Білокорового жінка була у них кухаркою. Вони нізащо її мали. А тепер один говорить з Білокоровим, а другі пішли й перебрали Білокорового жінку. Так красно, файно зібрали її, аби Білокоровий не видів, що його жінка така нещасна. Тоді просять його до хати, гостять його. А він мало що говорить до них. Та й каже:

— Ой, друзі мої, друзі, я вам зичив хліба, а ви мені — смерті Нічого, — каже, — завтра буде суд.

Вони питаються:

— Який?

Він їм відповідає:

— Оця золота шабля буде робити суд. Будеш кидати її, куди хоч’ Котрий не винен, у того не попаде, а котрий винен, того порубає.

Рано поснідали та й по сніданку ідуть надвір. Каже Білокоровий:

— На тобі, Хитайгоро, цю шаблю.

— Та куди кидати?

— Куди хоч’.

Хитайгора кинув удолину, шабля відти ся вертає та й попри него в землю забилася. Каже Білокоровий:

— Ану ти, Крутибуче.

Цей кидає в той бік, що й Хитайгора. Шабля відти ся вертає і теж коло него забилася в землю.

— Ану ти, Лупайкамене, бери кидай.

Лупайкамінь думає: «Куди ті кидали, туди й я кину». Та й кинув, куди кидали ті. А шабля вертається та й Лупайкаменеви по шиї. Та й стяла шию. І відтоді Лупайкаменя жінка вже була кухаркою.

Та купив я горнець, та й цій байці конець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текуча, Косівського району, Івано-Франківської області
9 березня 1984 року
Оповідач: Уторопчук Юрій Петрович (1914 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.