Українські народні казки

Варшавко

Українська народна казка Бойківщини

Жид наяв собі хлопця з Варшави. І назвав його Варшавком. Все він його так кликав. Привіз він Варшавка до свої хати і сказав свої жоні, би’му дала їсти, бо довго в дорозі були, ніже додому прийшли. Дала жона їсти. І тоді каже той господар-жид:

— Ходи зо мною у половник. Напхаєш собі соломи і міх для спання.

Варшавко напхав у міх соломи, заніс до хати, і жид каже:

— Клади той міх на печи і там будеш спати.

І радиться жид із своєю жінкою, яку дати Варшавкови роботу на перший день. А жона каже:

— Най перший день жене вівці пасти.

А то було навесні. Господар-жид рано встав і будить Варшавка:

— Варшавку, ВАршавку, вставай та займеш нись вівці пасти.

Та й на перший день дала йому газдиня файно поснідати, і заяв Варшавко вівці пасти. А жид узяв круглий хліб і дає йому з собою. Але йому наказав:

— Би-сь на перший день той хліб не їв, бо то не можна перший день їсти.

А жид хирий був, хотів, би той не їв, би на вечір хліб приніс назад.

Варшавко пас вівці коло смерічок, поклав собі огня. І десь коло першої години вже голоден був. Узяв він перерізав той хліб наполовину і м’який хліб з середини виїв. І думає, як би то зробити, як би злучити той хліб, аби цілий був.

Жене він додому вівці, а жид йому назустріч іде, бо до нього приїхали якісь гості. І він поставив коло гостей горівку, але хліба не було. І він пригадав, що є хліб у Варшавка. І йде звідатися Варшавка, чи не з’їв той хліб, чи послухав, що він наказував. Звідає:

— Чи не з’їв-ись хліб, чи є хліб?

А він каже:

— Ні, ні, я не з’їв. Би-сте ся не гнівали, я, — каже, — завернув хліб.

Та й виймає з торби хліб та й віддає йому. Жид зрадувався, бо треба хліб межи гості дати.

І дав жид хліб межи гості, а сам десь пішов. Та й гості помалу той хліб з’їли. Думали, що він аткий липкий, бо не допікся. А то липанда була. І жид не знав, який то хліб був.

А той Варшавко так з господарем вигодився, що все буде слухати, що той йому скаже, аби нічого не стяг йому з симбролі за рік. А рахунок такий був, що Варшавко мав служити аж до другого року, поки не закукає зозуля. Як зозуля кукала, коли наїмав, то так на другий рік мала кукати. Так рік обрахувався, від золулі до зозулі.

Другого дня знов збудив його жид, щоб ішов гнати вівці. Та й знов каже:

— Варшавку, Варшавку, уставай, поженеш вівці пасти.

А жоні наказав, аби йому дала файно поснідати, як подоїть вівці, і би на полудне йому дала з собою. І вже йому наказав:

— Уже тобі можна їсти, би не голодував, би ситий був.

І наказав’му би вівці прйишли увечері додому співаючи.

А він заяв вівці, але вже не туди, де першого дня гнав, але заяв під таку скалу, де не було трави. А жида зрана попросив, би ся не гнівав, як то зле вийде. І вівці там по травинці збирали, але голодні були цілий день. А як гнав їх увечері домів, то вже по траві гнав, а вівці хапають траву, бо голодні, та й бляють: «Бе-е-е!» Бляють, бо голодні. Так вони «співали».

На третій день знов його збудив жид. А він сам, жид, перший уставав. І наказав йому жид, щоби ввечері, як буде Варшавко домів гнати, щоби кожна вівця йому вклонилася і би сміялася з нього. Щоби казала «добрий день».

Та й він так зробив. Заяв вівці, попас добре, бо взяв у добру траву. І тоді що робить? Як мав гнати вівці увечері домів, узяв ножик, кожну вівцю їмив і ножиком шкірку на роті єдну закотив, а другу вдолину, би зуби видно було, би вівця «сміялася». А єдну ногу перебив, би вівця скакала на трьох ногах і «поклонилася».

Та й жене він ті вівці, а кожна вівця храмає на ногу та й так «кланяється» та й «сміється». А жид вийшов увечері зустрічати Варшавка, що гнав додому вівці. І почав казати жоні, що Варшавко такий «промисловий». Що він йому накаже, все Варшавко зробить. Потім додивився, що Варшавко вівцям губи позакочував, а нога в кожної переломлена. І вже на четвертий день не було що гнати вівці пасти, бо вже знищені вівці. І тоді він каже жоні:

— Вже вівці не буде Варшавко пасти, бо вівці понищив.

А з симбролі йому нич не здойме господар, бо погодився, що як то все зробить, що він йому повелить, то він не винний. Він зле робив, але не винний нич, бо зробив, як’му господар велів.

На четвертий день жид каже свої жоні:

— Як Варшавко заспить на печи, я тебе збуджу і виведу в ліс. А там є суха верба. Я тебе підсаджу на ту вербу. І ти сядеш на галуззя і добудеш там до білого дня. А зрана маєш там три рази закукати.

І збудив він її, підсадив на вербу, а сам ліг спати. А слуга спав до білого дня. А як розвиднялося, жид устав раненько і будить Варшавко:

— Варшавку, Варшавку, вставай, вже вівці не підеш пасти, а підеме оба в ліс на полювання. Береме з собою собаку.

А собаці ім’я було Петрушка. Та й узяв жид фузію й собаку, і пішли оба в ліс.

А Варшавко чув, як жид радився з жоною, і знав, що жона господаря буде на сухій вербі. Як вийшли в ліс, Варшавко все дивився за сухою вербою. А на той день приморозок був. І та жона згорнулася на тій вербі та й заспала. Та й не кукала. Вона там здрімалася, а Варшавко каже до господаря:

— Дайте, дайте фузію, хочу лиса вбити.

А жид думав, що хоч напослідку Варшавко єдно добре зробить, лиса вб’є. та й дав Варшавкови фузію, щоби вбив лиса. До тої жони ще трохи далеко було, але Варшавко увидів її, стрілив у неї і вбив. Вона трохи поколисалася та й упала з верби. А жид каже:

— Ти мою жону вбив.

А Варшавко каже:

— А чого тото жона в лісі була? Я, — каже, — не знав.

А жид каже:

— Ти мене жони збув. Бери, — каже, — з собою ту собаку і йди домів. А я, — каже, йду жони глядати, хочу женитися.

А ту вбиту він лишає в лісі. І фузію від него не брав.

—…Ти йди домів і аби-сь зварив добру зупу, бо вже нема кому варити. Наскобли, — каже, — бульби. Бо прийду голоден. Та й ти будеш їсти. Аби-сь вер, — каже, — в зупу м’яса і цілу петрушку би-сь дав у зупу, бо я, — каже, — люблю петрушку. Би добра зупа була.

Та й пішов Варшавко домів. А жид пішов жони глядати.

Прийшов Варшавко домів та й попросив сусідів, би прйишли йому помочи. Жінок попросив бульбу скоблити. А чоловіків попросив зарізати бика, би було м’ясо до бульби. Зарізали великого бика, зробили м’ясо. Там був великий котел. Кинули в той котел бульбу, що жінки наскоблили, і враз із бульбою м’ясо. Та й усе вариться.

А собака Петрушка занюхала м’ясо та й лестилася коло того Варшавка. Як тота зупа розкипіла, він ухопив того цілого пса та й вер у котел, цілу Петрушку. Та й варився там пес.

Прийшов господар-жид домів та й звідається:

— Та чи зварив-ись зупу?

— Зварив-им.

— Та чи добру-с зупу зварив? — звідається господар.

— Та, — каже, — таку зупу зварив, як ви-сьте наказували. Дав-им до зупи м’яса й Петрушку.

Та й пустився жид брати собі зупи до їдення. Взяв кохлю зупи набирати. Зачер раз кохлею, набрав бульби та й м’яса. Та й каже:

— А чому так доста зварив?

А Варшавко сказав:

— Я думав, що ви з весіллям прийдете. Та й треба буде зупи доста.

А то він сам голоден прийшов, той господар. Як другий раз зачиряв, та й уже тяглася тота Петрушка за кохлею, тота собака.

А Варшавко ніби-то не знав, яка то петрушка. Жид не казав, що з грядки взяти. Звідається жид:

— Що то таке страшне тягнеться за кохлею?

А Варшавко відповідає, що то Петрушка. А господар каже:

— Та така Петрушка? Йой, — каже, — що то таке?

— Та я, — каже, цілу петрушку вер, як-исьте наказували. Цілу собаку.

— Та ти що, собаку вер? Та я тобі казав, щоби з грядки взяв петрушку, не собаку варив.

Та й хоть і голоден був, а вже йому не хотілося їсти тоту зупу, тому господареви, бо нефайна зупа була. Пішов подивитися до стайні — бика нема.

— Ти, — каже, — мені пригадував, що й жони мене збув, і овець збув, і бика збув. Чотири дні був і такого нещастя наробив.

І дав йому господар усі гроші, як погодилися, і відправив його геть домів, того Варшавка. Не стяг йому нич із симбролі.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

53 (2057). Варшавко. СУС 1029. 11 листопада 1989 р. Матляк Семен Іванович (1922). Львівська область, Турківський район, село Верхнє Висоцьке