Українські народні казки

Василь Глігоров

Українська народна казка Буковини

Був один багач на все село. Побачила жінка того багача, що в їхньої дочки буде дитина. І не знати від кого. Каже багач: — Нам не треба такої дочки. Я відвезу її в ліс. Завіз він її в ліс, а сам відійшов ніби дрова рубати. І сказав їй:

— Ти почекай тут. Я нарубаю дров, і поїдем додому.

Та обманив її і втік додому, а дочасу оставив у лісі. Чекала вона до вечора — батька нема. «Тату, тату!» — кричала дівчина, та нема тата. Ходила вона, ходила по лісі і найшла ведмедячий барліг. Лягла там і заснула.

У тому барлозі народила вона сина. І жила вона з дитиною в лісі. Збирала гриби, ягоди і тим харчувалася. А хлопчик був такий, що не годинами ріс, а хвилинами. Дала вона йому ім’я Василь Глігоров. Підріс хлопець і каже матері:

— Мамо, доки ми будемо сирі гриби їсти? Ти купи ружжо, я буду ходити на полювання.

Мати пішла в місто глядіти роботи, щоб заробити грошей на ружжо. Наймилася вона за служницю, заробила грошей. Купила синови ружжо і все, що до ружжа треба було. Понесла вона то ружжо, а хлопець так ся втішив.

— Досить, — каже, — мамо, не ходи на заробітки, я буду тебе годувати.

І пішов на полювання. Побачив яку дичину, убив, приніс мамі. І їдять. Так помаленьку заходив він у ліс усе далі й далі і найшов у лісі стежку. Довго йшов він тою стежкою і найшов двоповерховий дім. Подумав собі: «Хто в цім домі є?» Заходи в коридор, глипнув — на стіні висить велика золота шабля. Взяв він ту шаблю і махає нею. А тут якраз дванадцять розбійників ішли додому на обід. Побачили вони, що в їхньому домі хтось їхньою шаблею махає. Вони всі дванадцять разом ту шаблю на клинок чіпляли, така вона важка була. А він сам махає. Що то за їден? Зачали вони в него стріляти. А він став за стінку, і вони його не вбили. Постріляли і думали, що він уже вбитий. Пішли вони в дім, а він почав стріляти з свого ружжа і одинадцять розбійників убив, а одного, найстаршого, тілко поранив. Вийшов Василь з дому, підійшов до тих розбійників і побачив, що один живий. Бере його на руки й несе додому.

— Чого ж ви стріляли в мене? — спитав він. А поранений отаман каже:

— Ми хтіли тебе вбити, щоб ніхто не знав, де ми живемо. Бо ми грабили людей і все сюди зносили. Зроби мені перев’язку, — каже отаман, — щоб кров не текла з мене, то я тобі покажу, де тут що лежить.

Зробив хлопець йому перев’язку, і отаман показує йому все: гроші, погріб з вином і горілков, їдальню. Завів його до одної кімнати, а там була така керниця з клюгами залізними.

— Хто проти нас виступав, того ми кидали на ці клюги, і вони рвали людину, тілко кістки викидали наверх.

А хлопець подумав: «Як ви так робили, то я й тобі так зроблю». Та поклав його горілиць на ті клюги і сказав:

— Як будеш сидіти тихо, будеш жити, а рушишся — і з тебе м’ясо полетить.

Отаман сидів тихо, а Василь Глігоров позамикав усе і пішов до мами. Розказати, що він найшов. Та й каже:

— Досить жити в барлозі, ходім жити в той дім.

Прийшов він з мамою до того дому, показав усе мамі, дав їй усі ключі.

— А до тої кімнати не йди і не заглядай, — сказав син.

Це він говорив про кімнату, де був отаман. А сам пішов на полювання.

Мама думає: «Що буду слухати сина? Ану піду подивлюся в ту кімнату». Як вона відімкнула, отаман заговорив.

— Врятуй мене, — каже, — я тобі буду мужем, як ти не маєш мужа. Лови мене за руку і швидко витягай.

Як потягнула вона його, то клюга піймала тілко за ногу і відорвала литку. А отаман каже:

— Не біда. В мене є живуща вода й цілуща. Подай мені ту воду. Змочив він рану цілущою й живущою водою, і литка йому зразу стала ціла. Питає її отаман:

— Хто ж ти така і як сюди попала?

— Мене син сюди привів.

— То це твій син поклав мене в яму? Я би жив з тобою, та боюся твого сина.

— Я буду тебе переховувати, — каже вона, — і жити з тобою. І син не буде знати, що я з тобою живу.

А розбійник їй каже:

— Ти зробися слаба і посилай його в той ліс, де багато вовків. Скажи, хай принесе тобі від вовчиці молока. А вовки його розірвуть.

Побачили вони, що йде син. Вона замкнула розбійника в шафу, а сама лягла на піч і стогне. Слаба. Син входи в хату і питає:

— Мамо, що з тобою?

— Ой, синку, заслабла. І снився мені сон, що як принесеш від вовчиці молока, то я вчуняю.

Він багато не сидів. Набрав у сумку сухарів і змов пішов у ліс, шукати молока від вовчиці. А мама відімкнула шафу, випустила розбійника, і починають собі далі жити вдвох. Розбійник каже:

— Як його не розірвуть вовки, то пішли його до левів — вони його знищать.

Приніс він молока від вовчиці, а мама каже:

— Ти знаєш що, синку? Звари то молочко і покушай. Як воно добре, то будем пити.

Він покушав і каже:

— Мамо, терпке, нехороше. А вона й каже:

— Я так і думала, що це молоко нехороше. Нічого воно не поможе. Ти знайди левицю і від неї принеси молока.

А до левів треба було йти недільки зо дві. Пішов син шукати левицю. Вже мають вони коли з розбійником говорити. А розбійник їй усе підказує, що і як робити.

Син повернувся назад і приніс молока від левиці. А вона знов каже, щоб син зварив і покушав. Він покушав та й каже:

— Ой, мамо, недобре.

— Як тобі, синку, недобре, то й мені буде недобре. А розбійник їй уже сказав, що робити далі:

— На десятім государстві є млин, в якім меле дванадцятиголовий змій. Хай він принесе з того млина метиці. Скажи йому, що ти маєш спекти з тої метиці хлібчик і від того хлібчика ти очуняєш. Туди треба півроку йсти. А дванадцятиголовий змій його знищить.

І пішов син на те десяте государство. А розбійник виходи і каже:

— Добре, що ти відправила його туди. А як він ще й відти вернеться живий, то ти зроби баню, щоб він скупався. Обв’яжи його шовковою вірьовкою і скажи: «Синку, як увірвеш цю вірьовку, то будеш панувати у третій частині світу». Як він увірве ту вірьовку, то обв’яжи його другою, міцнішою, і скажи: «Синку, надуйся сильніше і увірви й цю вірьовку. Як увірвеш її, то будеш панувати в половині світу». Як увірве він і другу вірьовку, то зв’яжи його третьою, найгрубшою. І скажи: «Синку, як ти увірвеш цю вірьовку, то будеш панувати у всьому світі». Як він тої вірьовки не зможе увірвати, то я вийду і зроблю з ним, що треба. А тепер давай будем сукати вірьовки.

Зсукали вони вірьовки і ждуть, чи вернеться хлопець. А він ішов пішки місяць-два, і зболіли його ноги. Думає собі: «От якби найшовся коник який, щоб я поїхав». А наперед него дідок іде назустріч. І каже:

— Що, синку, пристав?

— Сильно пристав, дідусю.

— А куди ж ти б’єшся?

— Іду на десяте государство дістати метиці. З тої метиці мама має спекти хлібчик, поїсти і очуняти.

Той дідок і каже:

— Синку, на тобі цей волос і сірники. Коли ти ще гірше пристанеш, запали сірником цей волос, і побачиш, що буде.

Пішов хлопець далі. Пройшов ще трохи, сильно втомився і думає: «Ану я так зроблю, як казав мені той дідок». Дістав він той волос, припік його, і з’явився перед ним дуже красивий кінь. Заговорив до него людським голосом:

— Василю Глігоров, я знаю, куди ти б’єшся. Добре, що ти мене найшов. Я тобі поможу. Закручуй цей волос навколо свого вуха і влазь мені в ліве вухо, а правим вилазь.

Накрутив Василь той волос собі кругом вуха, щоб не загубив, і залази коневи в ліве вухо, а правим вилази. І ще сильніший зробився, як був. Кінь йому говорить:

— Ти маєш удома золоту шаблю п’ятдесятипудову. Подумай про неї, і вона буде коло тебе.

Хлопець подумав про ту шаблю, і вона сама до него прийшла. Кінь каже:

— А тепер сідай на мене. Як тебе везти: чи попід хмари, чи попід облаки, чи попід небо?

— Попід хмари, — сказав хлопець, — щоб не дуже високо.

— Добре, поїдеш попід хмари. І ще сказав кінь:

— Ми прилетимо до того змія о дванадцятій годині ночі. Змій буде спати. Ти будеш рубати голови, а вони будуть назад приростати. То ти мене не в’яжи. Я буду відрубані голови задніми копитами відкидати — і голови змійови вже не приростуть.

Кінь йому так говорив, а він у своїй думці думав, що так буде робити.

Хлопець збирався півроку йти, а він до того десятого государства за два з половиною місяці добрався. Прийшов до того млина, де був змій. Застали вони того змія сплячим і взялися за роботу. Василь відтяв голову, а кінь задніми ногами вдарив, відбив її, і вона вже не приростає. І так відтинав до послідньої голови, а кінь помагав. А тоді підняв камінь і взяв метиці. Сів на коня і повернувся додому.

Минуло три місяці, а він уже дома. Мама побачила його, розбійника закрила, а сама лягла знов на піч і стогне.

— А що, синку, достав?

— Достав, мамо.

— Ну то, гай, спечи той хлібчик, та будем бачити, вчуняю я чи ні. Спік, покушала мама.

— О, я вчуняла! Сину, відколи ти ходиш, мучишся. Треба тобі помитися. Зробим баню. Наноси води, дров.

— Та най буде, мамо, треба покупатися.

Заліз він у цебер з водою і починає митися. Мама каже:

— Синку, ти знаєш що? Я замотаю тебе цею вірьовкою. Як ти пірвеш її, будеш панувати над третьою частиною світу.

— Та най буде.

Обмотала вона його від ніг до голови і пробує його силу.

— Ану подуйся.

Він подувся, і вірьовка на куски порвалася.

— Ану я цю другу замотаю, синку.

— Ну, гай. Мотайте.

Обмотала його тою другою вірьовкою від ніг до голови.

— Ану подуйся, синку.

Він подувся, і вірьовка порвалася на куски.

— Тепер ти, синку, можеш половиною світу командувати.

А розбійник слухає та й думає: «Як врве і третю вірьовку, то мені конець». Мама каже:

— Ану, синку, ще цю, третю вірьовку спробуємо. Як пірвеш її, то будеш усім світом командувати.

І обмотала вона його від ніг до голови найгрубшою вірьовкою.

— Ану, синку, подуйся так само, як ти дувся. Врвеш, молодець будеш.

Спробував він розірвати — не годен.

— Ой, мамо, не годен урвати. Кров виходить з тіла, а вірьовка не рветься.

Відмикає вона ту кімнату, випускає розбійника.

— Отепер я з тобою справлюся.

Бере розбійник ключку і виймає йому очі, а далі разом з мамою витягає його зв’язаного надвір.

Він собі як міг качався і вибрався на дорогу. Дві доби качався він тою дорогою і прикачався на край лісу. Почав іти дощ, на горі стало ховзко.

А пани з другої держави брали там дерево на матеріал. Їхали з деревом сто підвід одного царя. Під’їхали вони до тої гори і не годні виїхати, бо ховзка. Кричать вони, кричать на тих волів, а воли не можуть витягнути. Він вчув це і кричить:

— Хто жив-здоров, рятуйте мене, а я поможу вам! Вчули його голос ті люди, приходять до него й питають:

— Що таке? А він каже:

— Я — Василь Глігоров. Мене обманили. Я сліпий.

— Яку ж ти нам даси поміч?

— Я витягну вам ці підводи на гору. Лиш порубайте на мені цю вірьовку.

Вони так і зробили, зняли з него вірьовку. Він піднявся на ноги, і вони взяли його з собою. Та й кажуть своїм людям:

— Ми привели цего силача, він витягне всі наші підводи. Випрягайте волів.

Випрягли вони всіх волів і всі підводи зв’язали. А він їм:

— Хай один мене веде.

Один його повів по дорозі, і він потяг разом усі вози. А ті воли і люди ішли за ним позаду. Вийшов він на ту гору, всі повиходили, І ті люди кажуть:

— Ми тебе не лишим, берем тебе до царя. У царя ти не пропадеш. А він каже:

— До царя — то до царя, але я їсти хочу. Вони нагодували його.

Прийшли та й розказують цареви:

— От ми привели силача. Він витягнув на гору всі підводи з деревом і виручив нас.

А цар каже:

— Я його приймаю, в саду йому зроблять палатку, і він там буде жити, а дочки мої будуть носити йому їсти.

Зробили в саду палатку, поставили там койку і застелили файно, щоб він відпочивав. Цар наказав дочкам:

— Сьогодні старша дочка несе, завтра середуща, а післязавтра менша. І щоб ви мені його добре годували.

Ті дочки кажуть:

— Нащо його годувати? Він же сліпий.

Але цар приказав, і дочки носили. Погодували вони Василя Глігорова недільку-дві. Приносить одного разу старша дочка вечерю і плаче. Василь питає її:

— Чого ти плачеш?

— Як не плакати, як прийшов приказ від шестиголового змія, щоб батько віддав йому мене на пожирання? А як не дасть мене батько, то води не дасть змій. Я мушу йти одна за всіх.

А Василь Глігоров каже:

— Ти не плач, не журися.

— Як не журитися, як ніхто не може мене врятувати? А він їй:

— Як я кажу, так буде. Не пожере тебе змій.

Пішла вона від Василя, і випровожає її батько. Дали їй все, що треба, як на похорон. Цар об’явив скрізь:

— Хто врятує мою дочку, заміж дам за него.

Ніхто не погоджувався, а їден циган погодився. Той циган узяв кинджал, пішов наперед у ліс, там, де змій мав з’їсти цареву дочку, і запрятався під кущ.

От незабавка привезли дочку на те місце. Зняли з воза, що ним вона приїхала, столик, стілець, книжку. Сіла вона, засвітила свічку і читає. А циган не показується, чекає, що має бути.

А Василь Глігоров розмотав з вуха той волос, припік, і з’явився перед ним кінь. Питає його:

— Що, Василю?

— Треба царську дочку врятувати, бо вона мене годувала, а її має пожирати шестиголовий змій. Іди, коню, в поле і, що найдеш, вбий і візьми очі. І цілущої й живущої води достань. Щоб я поклав собі очі, бо я ж не бачу.

Кінь за хвилину-дві дістав очі, а тоді ще й живущої, цілущої й видющої води. Очі були з зайця. Василь вставив ті очі, намочив їх цілущою, живущою й видющою водою. І став видіти. А кінь каже:

— Влазь у ліве вухо, а правим вилазь.

Він виліз з правого вуха вбраний, як богатир. І сказав Василь Глігоров до коня:

— Ну що ж, підем царську дочку від змія рятувати. А кінь питає:

— Як будем летіти? Попід хмари, попід облаки чи попід небо? Ми ще встигнемо, поки змій прийде.

— То летім попід хмари, — сказав Василь.

В тую ж хвилину вони спустилися прямо над царською дочкою. Привітався до неї Василь Глігоров. А вона питає:

— А хто ви будете?

— Я святець.

— То забирайтеся відци, бо мене має пожирати змій. То й вас пожере коло мене.

А він їй:

— Нечиста сила подавиться нами.

Вона з тої радости встає зі стільця і каже:

— Сідайте.

— Ні, ти сиди. Ми постоїм, — каже Василь.

Подумав Василь, і над ними зразу з’явилася палатка. Та, що була в саду.

А циган сидить за корчом і слухає, що говоря.

Не забавлялося двадцять хвилин, змій дає знати, що летить. Ще до того місця шість кілометрів, а змій як уже вогньовий дощ пустив. Прилітає і говорить:

— Я сказав цареві, щоб прислав курочку на пожирання, а він прислав курочку і кугутика. Та ще й коника.

А Василь Глігоров отвічає:

— Ти курочкою й кугутиком подавишся. А змій — нечиста сила каже:

— Ти що, цар в царях, богатир в богатирях, що я подавлюсь?

— Так, я богатир в богатирях. Тоді змій говорить до него:

— Ну то видуй мені на десять метрів стальний тік, щоб ми мали де поборотися.

А Василь Глігоров каже:

— Нє, нечиста сило, ти вперед видуй, а потому я буду видувати. Тоді нечиста сила взялася видувати. І видула з себе десять метрів стального току. Потому Василь Глігоров показав свою силу — видув стального току на одинадцять метрів. І тоді взялися боротися.

Василь підняв змія і вдарив у тік — змій заліз у той тік по коліна. Повторив Василь другий раз — по пояс забив змія. Кинув третій раз — забив по голови. Тоді зняв ті голови шаблею, повідрубував шість кінчиків язиків, замотав у платок і поклав у кишеню. І сказав Василь Глігоров до царської дочки:

— Дай щось на знак, бо від шаблі горить рука.

Вона зняла з руки рукавичку і дала йому. Він поклав її в кишеню. А шабля зникла з його руки. Сів він на коня і полетів під небеса. Вона почала кликати. Крикнула:

— Святцю, останьтеся до ранку! А він каже:

— Тебе вже ніхто не пожере. Будеш жива.

І полетів конем. Прилетів у сад на своє місце. Очі викинув, і знов зробився сліпий.

А тоді циган виходить з-за корча і підходить до дівчини з тим кинджалом. І каже:

— Красавиця, ти молилася богу, і я молився богу. Викликав святого і врятував тебе. І ти повинна казати, що то я тебе врятував.

Вона йому:

— Ой, не можу я казати батькови, що це ти мене спас. Мене святий врятував.

А циган каже:

— Нє, будеш казати. А не хочеш, то зараз зніму тобі голову. А як скажеш, то будеш жива.

Але не погоджується царівна з циганом. Тоді циган бере її за голову і кладе кинджал тупим боком до горла. Лякає, що буде її рубати. Залякав її циган, і сказала вона:

— Добре, я скажу батькови. Лиши мене живу. Скажу, що ти врятував.

Циган кладе пальці навхрест і каже:

— Присягай, цілуй хрест.

Царівна присягнула, поцілувала його в пальці.

Поки все це робилося, зробився день. Цар посилає кучера, щоб забрав з його доньки кісточки на похорон. Думає, що вона загинула, їздовий приїжджає на то місце, а царська дочка жива, і циган є. Циган тоже повідтинав язики змійови. Забрав кучер їх обох і повіз до царя.

Цар побачив здалеку, що везуть дочку, і дуже втішився. А як під’їхали ближче, побачив цар, що там і циган. Та й каже:

— Ну, хто врятував, за того я її й віддам. Питає цар того цигана:

— Ти врятував мою дочку?

— Я.

І дочка сказала, що він врятував.

— Ну, то будеш моїм зятем, — каже цар до цигана. А циган каже:

— Я не хочу зятем. Хочу від вас подарунок. Хочу, щоб ви мені дали кімнату і принесли вареного й печеного сала. Щоб салом простелити, ще й ся салом вкрити.

Дали циганови сала, і їсть він, скілко хоче. Ще не встиг з’їсти другого кабана, а вже прийшов приказ від змія дев’ятиголового: «Давай, царю, дочку, бо як не дасиш, не пущу воду». І всі царські родичі зачали плакати, бо мала йти на пожирання середуща дочка. Пише знов цар заяви: «Хто врятує мою дочку, дам за него заміж». І хто б не прочитав таку заяву, всі бояться. Ніхто не хоче погодитися іти на змія. А другий циган так само подумав: «Як той врятував, то я що, не врятую? Може, й мені вдасться». Взяв він з собою кинджал і пішов наперед на те місце, де змій мав пожирати царську дочку. Сховався за корчі і сидить. Чекає, що то має бути. А середуща красуня каже:

— Я з усіма вже попрощалася, а тепер піду ще попрощаюся з тим, кому носила їсти.

Прийшла до Василя Глігорова та й каже:

— Прощай, уже більше я тобі їсти носити не буду. А він питає:

— Чого?

— Того не буду носити, що батько мене висилає на пожирання дев’ятиголовому змію. А як не вишле, то пропаде вся держава.

— Не пропадеш, царівно, тебе бог спасе. Вона каже:

— То неправда, що бог спасе.

— Мої слова поможуть, — каже Василь Глігоров.

Дівчина пішла від него, а він зразу з-за вуха волос — і припік. Кінь прийшов та й питає:

— Чого ти мене викликав? А він каже йому:

— Іди в поле. Вбий, що найдеш, і принеси мені очі. Бо вже вечір, пізня пора.

А кінь каже:

— Ще дві години є до того строку, ще маєм час.

Пішов у поле і зустрів пса. Вбив його і приніс Василеви псячі очі. Василь взяв ті очі, вставив собі, намочив цілущою, живущою й видющою водою і став бачити на очі. І тоді кінь каже до него:

— Влазь у ліве вухо і правим вилазь. Сідай на мене, та й поїхали. І Василь заліз у ліве вухо, а в праве виліз. І зробився богатирем. Тоді кінь питає:

— Як летіти: попід хмари, попід облаки чи попід небо?

— Попід облаки.

Полетіли. Прилітають вони на те місце, де змій мав пожирати царівну. Приземляються, а царівна вже там. Та й каже до неї Василь Глігоров:

— Здрастуй, царівно! Вона йому отвічає:

— Здрастуй, святцю.

Тоді встає зі стільця й говорить:

— Сідайте, святцю, відпочиньте.

Подумав він про палатку, і його палатка стала коло него. Бо він знав, що має бути сильний вогньовий дощ. Незабавки, через яких десять хвилин, дає змій знати, що летить на пожирання. Іде вогньовий дощ і паде на палатку. І качається з палатки жар. Царівні й Василю той дощ не мішає, а цигана пече.

Прилетів змій і каже:

— Здрастуйте, курочко й два кугутики! От добре я пообідаю. А Василь Глігоров йому:

— Ти подавишся кугутиками й курочкою. А змій каже:

— Ти що, богатир в богатирях, цар в царях? Я маю подавитися?

— Так, я богатир в богатирях.

— То видуй, — каже змій, — на п’ятнадцять метрів срібний тік, щоб ми мали де поборотися.

А Василь Глігоров каже до змія:

— Ні, нечиста сило, перший ти видуй, а тоді я буду дути.

І дев’ятиголовий змій почав видувати з себе тік. Видув п’ятнадцять метрів. Тоді починає видувати Василь. Видув на шістнадцять метрів, і почали обидва боротися.

Василь кинув змієм у тік, і змій застряг по коліна. А змій піймив Василя і кинув — лиш по кістки. Василь ся розсердив та як ударив раз, другий раз, третій раз — по голови змій застряг у тік. І сказав Василь Глігоров:

— Шабля моя золота спасенна, прилітай у руки!

І прилетіла йому шабля в руки. Він дев’ять разів ударив і дев’ять голів відтяв. Тоді дев’ять кінчиків язиків обтяв, замотав у платок — і в кишеню.

А циган з обсмаленою головою сидить у корчах і дивиться, що там робиться. Каже Василь Глігоров:

— Царівно, рука горить від шаблі, що-небудь подаруй.

Вона подарувала йому шовкову носову хустину — і шабля зникла. Тоді він сказав:

— До побачення, царівно! А вона починає плакати:

— Святцю, оставайтеся до ранку. Василь каже:

— Тебе вже ніхто не пожере. Будеш жива. Сів на коня та й полетів.

Поки все це пройшло, день ся зробив. Циган виходить з-за корча, іде прямо до того місця, укачує собі руки в змійову кров і ніж свій у кров уваляв. Підходить до царівни і говори:

— От бачиш, я тебе врятував. Я викликав святого, святий убив змія і полетів на небеса, а я тобі буду муж. Ти повинна казати батькови, що змія вбив я, що я врятував тебе від нечистої сили.

А вона йому:

— Мене святий спас, не ги. Циган ся розсердив і каже:

— Я тобі зараз зніму голову. Ти повинна казати, що я спас. Залякав царівну, і вона сказала, що присягне йому.

— Як присягнеш, то я кладу пальці навхрест, а ти поцілуй їх. Оце й буде присяга.

І вона присягнула.

Цар бачить, що білий день, посилає їздового, щоб привіз із дочки кістки. Їздовий приїжджає і застає дочку живою. А коло неї живий циган. Бачив він, що Василь відтинав язики, і сам повідтинав язики в зміїних головах. І заховав собі в пазуху. Їздовий забирає їх і везе обох до царя. Цар бачить, що їздовий везе двох. І думає: «Що таке? Найшовся якийсь богатир, що врятував і цю дочку?» Зближаються, дивиться цар, а то ще їден циган. Каже він до царя:

— Здрастуйте, високе величество! Я спас вашу дочку від нечистої сили.

А цар йому на те:

— Ну що ж, будеш моїм зятем. А циган каже до царя:

— Нє, най дочка виходи за другого заміж. А я хочу подарунка, такого, як перший циган має.

— То я тобі тоже дам кімнату.

— Нє, — каже циган, — помістіть мене в ту саму кімнату, щоб я мав з ким говорити.

— То який подарунок тобі дати?

— Я ж казав. Який дали першому циганови, такий дайте й мені. І цар дав йому сала вареного та печеного, скілко хочеш.

І думає цар: «Що робити? Не приходять женихи». Аж тут приходи повідомлення від дванадцятиголового змія, щоб присилав цар на пожирання третю дочку, найменшу. А та дочка була найкраща. Всі родичі прощаються з нею, вона плаче. І нагадала за того, що носила йому кожного разу їсти. Та й каже вона до тата:

— Я йду ще до того попрощатися, що носила йому їсти. Прийшла вона до Василя Глігорова прощатися. Василь і каже:

— Чо’ ти плачеш?

— Як не плакати, як мене змій має пожерти дванадцятиголовий?

— Іди додому й не плач. І йди на то місце, де має тебе змій пожирати. Він подавиться.

— Ой, — каже, — це неправда.

— Бог тобі поможе в усьому.

Вона пішла додому і каже батькови:

— З ким я не прощалася, ніхто не сказав мені такого веселого слова, як той, що я йому носила їсти. Сказав, що змій мною подавиться.

Цар не вірить, що бог спасе його дочку, пише заяви: «Хто врятує мою дочку, дам її за него заміж». Всі бояться, а їден циган, уже третій, подумав: «Як ті не пропали, то, може, і я не пропаду». Взяв він кинджал і пішов на те місце, де змій мав пожирати царську дочку. Заховався собі за корч і дивиться, що то має бути.

Цар попрощався з дочкою, дав їй на підводу столик, столець, свічки і книжку. Сіла вона на підводу та й поїхала на те місце, де її мав пожирати змій. Привіз ЇЇ на те місце їздовий, зняв з воза столик, столець. Вона сіла, поставила свічку та й читає. Їздовий поїхав, а циган не підходить, дивиться здалека.

Василь Глігоров бере з-за вуха волос, припікає — і приходить кінь.

— Що ти мене, Василю, стілко неволиш, не даєш мені й погуляти? А Василь каже:

— Треба врятувати царську дочку він нечистої сили. За те, що носила мені їсти. Іди в поле. Кого увидиш — убий І принеси мені очі: поїдем рятувати царську дочку.

Кінь пішов у поле, надибав козу, вбив її і приніс Василю її очі. Василь вкладає козячі очі, змочує їх цілущою, живущою і видющою водою, і видить він на очі. Кінь каже:

— Улазь в ліве вухо, правим вилазь.

Василь заліз у ліве вухо, правим виліз і став богатир над богатирями. Ще сильніший, як був. Кінь йому:

— Сідай на мене, і полетим на те місце, де царська дочка. Як тебе везти: попід хмари, попід облаки чи попід небо?

— Я їхав уже попід хмари й попід облаки. Хочу вже їхати попід небо.

Кінь каже:

— Змій прийде через півгодини. Попід небо дуже швидко буде. Краще попід облаки.

— Ну то хай буде попід облаки, — сказав Василь, і вони полетіли. Приземлилися коло царської дочки. Вона побачила їх, і стало їй легше. Василь Глігоров каже:

— Здрастуй, царівно!

Вона відповіла на привітання і сказала йому сідати.

— Сидіть самі.

Він подумав про палатку — і палатка вже коло него. Вони всі зайшли під неї. А циган сидить у корчах і дивиться.

Дає змій про себе знати. Він ще на дванадцять кілометрів від того місця, а вже вогньовий дощ паде. Падає на палатку і скочується. А цигана пече, у него міхурів на плечах без ліку.

Прибув змій на місце.

— Я казав цареви, щоб він прислав мені курочку, а він прислав курочку й два кугути.

Василь каже:

— Подавишся курочкою й кугутами. А змій:

— Ти що, богатир в богатирях, цар в царях?

— Так, я богатир в богатирях. Тоді змій каже:

— Ану видуй мені золотий тік на двадцять метрів. Щоб ми мали де поборотися.

А Василь йому:

— Нє, ти, нечиста сило, видуй, а тоді я покажу свою силу.

Нечиста сила видула з себе на двадцять метрів золотий тік. А Василь Глігоров почав і собі дути. І видув двадцять два метри золотого току. Змій каже:

— Я був би видув і більше — на двадцять п’ять видув би. Але ми договорилися про двадцять, і я видув двадцять. Та нема коли говорити, будем битися. Як я тебе поборю, то всіх вас поїм.

І взялися обидва битися. Хтять знати, хто з них сильніший. Змій перший вхопив Василя. Підняв його і кинув до току, і застряг Василь вище колін. Розсердив змій Василя. Як вирвався він з тої ями та як кинув у ту яму змія, застряг змій по пояс. Василь повторив ще раз, і застряг змій по голови. Василь крикнув:

— Шабля моя спасенна!

В той же момент появилася в його руці шабля. А коня Василь не в’язав, кінь на волі був. Зітне Василь змійови голову, а кінь удари копитами задніми, і голова відлітає та більше не приростає. І так

Василь дванадцять раз ударив і дванадцять голів стяв. І тоді відтинає дванадцять кінчиків язиків, замотує в платок і кладе в кишеню.

— А тепер, царівно, подаруй мені що-небудь, бо від шаблі горить рука.

Вона знімає перстень, а на ньому — її ім’я. І дарує йому. Тоді шабля зникла.

— До побачення, царівно! А вона каже:

— Сидіть, святцю, ще коло мене, поки день зробиться. Бо я боюсь.

— Не бійся, царівно, ти проживеш довгі роки.

Сів Василь на коня, і їй здалося, що він полетів на небеса. А він полетів на своє місце в сад. Прилетіла туди і його палатка. Він викинув козячі очі, щоб не пізнали його, і ліг на койку.

А циган вилази з-за корча і приходи до неї зі своїм кинджалом.

— Здрастуй, красавице! Не бійся, я з тобою буду до ранку. Я молився, і святий прийшов та поміг мені тебе спасти. І ти будеш моя жена.

— Я раніше молилася богу, це я вимолила святого, не ти. Я не піду за тебе заміж.

— Не підеш?

Та піймав її за голову, приклав до горла ніж тупим боком і лякає, що заріже. А вона:

— Ой! Не ріж мене. Я присягну, що ти мене врятував. Циган складає пальці навхрест і каже:

— Цілуй хрест, це буде присяга твоя. Будеш казати батькови, що я тебе спас.

— Буду казати, що ти мене спас.

І день ся зробив. Цар посилає їздового привезти кістки. А їздовий приїжджає і застає живу царську дочку. І циган разом з нею сидить. Відтинає циган дванадцять язиків зі змійових голів, кладе їх у пазуху. Може, колись ті язики виручать його. Їздовий забирає їх обох на віз і везе до царя.

Цар дивиться — троє на возі! Зближилися — дочка і циган. Цар думає: «Чого це я маю таке щастя на цигани? Цей уже, певно, возьме мою дочку заміж. Нехай буде».

Під’їхав їздовий ближче, циган скочив з воза, привитався та й каже:

— Здрастуйте, ваше високе величество! Я спас вашу дочку від нечистої сили.

А цар каже:

— Ну то ти будеш мій зять.

— Нє, — каже циган, — я не буду зятем. Най віддається, за кого хоче. Я хочу подарунок.

— Який подарунок?

— Як першому і другому дали, так і мені дайте. І в одну кімнату мене з ними ставте, щоб я мав з ким говорити.

Сказав цар слугам, щоб дали цигану те, що першому і другому дали. Сало варене й печене. Простелити салом і вкрити салом. І кажуть цигани:

— Отепер ми живем! Маєм щастя на весь вік.

Сидять собі цигани, їдять сало, а цар усе думає, як би дочки віддати. Уже найменшій шістнадцять літ. Усі бояться сватати їх. Каже цар слугам:

— Беріть циганів у бані, помийте їх, уберіть, годинники на руки кладіть. І будемо їх женити на моїх дочках. Як ніхто не сватає їх, то най будуть зятями цигани.

Через недільку має бути свадьба. Царські дочки йшли просити на свадьбу. І не забули за Василя Глігорова, попросили на свадьбу і його. Котра би не просила, а він усе питав:

— А коли у вас весілля?

— Через два дні.

У п’ятницю просили, а в неділю мало бути весілля. Василь Глігоров запитував:

— А які богатирі вас беруть заміж? А царські дочки кажуть:

— Хто спас від нечистої сили, той бере заміж.

Василь не признається, що то він врятував, а в думці подумав: «Ну нічого, я буду знати, хто присвоївся до цего діла». І сказав їм:

— Віддавайтеся, виходьте заміж, царівни. Але ви ще будете мені носити їсти?

— Будемо. Батько сказав, щоб усе життя носили.

Василь чекає того дня, коли має бути весілля. Прийшла неділя, і вже зранку весілля починається. Приходять і ті, кого запросили з інших держав. Вже зійшлися всі. Кладе цар гості за столи. І молоді за стіл сіли. А Василь Глігоров припік волос і покликав коня. Прийшов кінь.

— Що треба?

— На весілля їдем.

Вліз він коневи в ліве вухо, правим виліз, вчепив собі знов козячі очі, сів на коня і полетів. І з другого боку прилетів, ніби з іншої держави. І недалеко того весілля приземлився. Побачили всі гості, що якийсь богатир приїхав таким конем, якого ще ніхто не бачив. І підказали цареви:

— Якийсь богатир приїхав до вас у гості.

Цар вийшов, подивився. Ніхто ще не бачив ні такого гарного і так вбраного богатиря, ні такого гарного коня. Цар сказав музикам, щоб заграли марш. Василь Глігоров злазить з коня, в’яже його до стовпа і зближається до гостей. Привитався з царем, подає руку молодим. Тоді питає царя:

— Хто врятував ваші дочки? Цар каже:

— Оці люди врятували, — і показує на циганів. — І мої дочки виходять за них заміж.

А Василь йому:

— Ні, не вони врятували.

— А хто?

— Я, — каже, — врятував ваші дочки. Як не хочете вірити, я вам покажу знаки.

А цигани зачули це і злякалися. Буде біда. А з-за стола нема як вийти. Василь виймає ті предмети, які йому царські дочки в дарунок дали. Показує рукавичку.

— Чия це рукавичка?

— Моя, — каже старша дочка. — Тату, цей мене спас. А циган каже:

— Я тоже спас.

— А які ти маєш предмети на доказ? — спитав цар.

— Маю шість язиків. Я переміг змія і повирубував з його голів язики.

Цареві слуги повели цигана в кімнату, циган взяв язики. Поклав він ті язики, а Василь Глігоров приклав до них свої кінчики.

— То хто врятував?

І всі сказали, що Василь врятував, бо він перший відрубав кінчики язиків. «Браво! Браво!» — кричать гості.

Так само було і з другим циганом, і з третім. Василь показав хустинку й перстень, приклав кінчики змійових язиків. А дівчата кажуть:

— Батьку, цей нас усіх спас. Каже цар:

— Що ж робити? Котру дочку береш? А Василь відповідає:

— Беру цю меншу.

— Добре. А тих двох ще візьмуть богатирі. А циганів знищити. За те, що обманюють.

Василь Глігоров ловить циганів усіх врьох разом за чуприни одною рукою і несе до свого коня. Зв’язав їх усіх трьох разом ногами до конячого хвоста і пустив коня в чисте поле. Де цигани вдарили головами, там гори зробилися, а де задами, там салатура.

Бере Василь Глігоров за дружину меншу царівну. А там було багато гостей з інших держав і серед них багато богатирів. Василь спитав:

— Хто бажає взяти ці дві царські дочки за дружини? Тут підскочили два:

— Ми берем.

І весілля продовжувалося.

А ті царські дочки згадали за Василя. Він же там у саду сидить голоден. Посилають слугу, щоб відніс йому їсти, бо вони не можуть з-за стола піти. Слуга пішов на те місце, де сидів Василь, а там нема нікого, лиш ліжко. Слуга з їдою вернувся назад і говорить:

— Нема там нікого, лиш ліжко.

А Василь почув ці слова та й каже:

— Я гезди, рядом.

Всі піднялися і крикнули: Тура!. Та й сказали усі:

— Оце богатир в богатирях, цар в царях!

Передав цар Василеви все своє царство. А інші два зяті пішли з жінками по своїх домах.

І прожив Василь Глігоров з царською дочкою не багато не мало — десять літ. І нагадав за маму. Взяв волос з-за вуха, припік, викликав свого коня. Кінь питає:

— Що треба?

— Мені треба поїхати додому, до свої мами. Побачити, як вона жиє.

...А розбійник у той час каже його мамі:

— Нема Василя Глігорова. Як уже десятий рік нема, то, значить, пропав він, нема його на світі.

А за ці роки в його мами найшовся ще хлопчик. І мав той хлопчик уже сім літ.

Мама, розбійник і той хлопчик якраз сіли коло стола. Вони обідають, а Василь Глігоров приїжджає на подвір’я і злази з коня. Розбійник подивився в вікно і каже:

— Це, певно, Василь Глігоров. Що мені тепер робити? А вона йому:

— Вже нема куди ховатися. Сиди за столом, най входить до хати. Василь увійшов у хату і каже:

— Приємного апетиту вам.

— Сідай і ти, Василю, — сказала мама, — пообідаєш з нами.

— Я, мамо, не хочу їсти. Най мені розбійник вертає очі. Я прийшов за своїми очима.

А розбійник за ці роки придумав таке: зробив на подвір’ї керницю з клюгами. Як прийде Василь, то післати його за очима в ту керницю, щоб його там пірвало.

Каже Василь до розбійника:

— Ну, давай мені очі. А тоді я буду обідати. А розбійник Василеві:

— Іди надвір. Я тобі покажу, де твої очі.

Виводи отаман розбійників Василя надвір, приводи до керниці й каже:

— Отут твої очі. Лізь у керницю і там, нанизу, возьмеш їх.

А Василь Глігоров вимикнув якнайгрубшого дуба і впускає його в ту керницю. Розбійник дивиться — з керниці лиш тріски летять.

— А, — каже Василь, — то ти хотів, щоб я туди ліз і пропав? То лізь сам і діставай мої очі

Розбійник йому:

— Я хотів тебе обманити. Твої очі на грубі в табачниці. Вони вже сухі там лежать.

Василь Глігоров каже:

— Най будуть сухі, ти мені їх сухі повертай.

Отаман подав йому ту табачницю з очима, тоді Василь вхопив його за чупир і того хлопця разом з ним. Виніс їх надвір, і кинув у ту керницю. І клюги їх порвали.

Тоді входить Василь у хату до мами. І питає:

— Де цілуща, живуща і видюща вода? Та, що на вікні стояла. Мама каже:

— В шафі.

Відмикає вона шафу і дає йому ту воду. Він наливає тої води в миску і дає туди свої сухі очі. Викинув козячі очі і вклав свої. Намочив живущою, цілущою і видющою водою, і очі стали такі, як колисякразь були. Тоді бере маму за руку і виводи на двір. Сідає на коня і садить на коня маму. Полетів конем аж до того млина, де брав метицю. І в тому чортівському млині її лишив. Сів на коня та й поїхав у ту державу, де він одружився.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Василівці, Сокирянського району, Чернівецької області
1 серпня 1984 року
Оповідач: Боднар Гаврило Тимофійович (1914 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.