Василь Королевич

Українська народна казка Закарпаття

Вмерла Василя мама, а батько оженився та взяв другу жінку. А вона дуже не любила Василя та інших чоловікових дітей. Каже вона:

— Поведи їх геть. У ліс, щоб вони там пропали. І повів він їх у ліс. І як виходили з хати, дівочка набрала з собою спузи та сипала по дорозі. Батько сказав їм, що йде на хворост, і лишив їх у лісі, і не на хворост пішов, а пішов додому. Прийшов він увечері, а діти помаленько за тою спузою й собі прийшли. Прийшли та посідали під оболок. А отець з мачухою такі веселі, сіли двоє їсти. Та й каже він:

— Богдай наші діточки вечеряли.

— А ми, — озиваються, — туй, няньку, туй.

Зайшли діти до хижі, повечеряли та пішли спати на піч. А мачуха сердита, треба другий раз вести їх у ліс. І як вів їх батько другий день, дівочка набрала з собою висівок, і сипала дівочка тото по дорозі, а лисиця пішла та то все визбирала.

Завів їх отець у ліс, а вони там плакали та й плакали і не могли вже домі прийти. Плачуть діти, а лісом іде віл хромий.

— Діточки, сідайте на мене та підемо далі, бо відьма, що вас сюди жене, послала за вами погоню.

Посідали вони на того вола та й далі, та й далі. І дали вони тому волови паляничку, що мали з собою, би їв. Бо діти самі не їли. І тікають, і тікають. І дійшли до великої води. І коло того Дунаю махнули рукою, і вода розійшлася на боки, і вони перейшли на другий бік. Вода назад зійшлася, а той леґінь, що за ними ганявся, лиш прийшов:

— Чекай, — Василькови говорить, — я ще з тобою на обіді буду. Ідуть вони, та й каже віл:

— Рубайте ня. Відповідають діти волови:

— Ви таке добро нам зробили та й вас рубати?

— Рубайте, і я вам буду на помозі.

Розрубали вони того вола надвоє — єдну половину туди, а другу туди — подивилися, а з того вчинилися два песики.

А за водою була хата, і стали діти в тій хаті жити. Одного разу брат з песиками пішов на полювання. А сестра хоче йти ід’тій воді прати. А той леґінь, що за ними гнався, показує з другого берега, показує їй, що він її цілує, і каже, що хоче до неї перейти. Каже той леґінь:

— Є в твого брата рушничок. Найди його та махни через тоту воду, і я прийду до тебе.

Тота найшла рушничок, махнула — перейшов він до неї, поцілувалися, помиловалися, зайшли до хати.

Приходить з полювання брат її Василько, а песики не дай бог як почали гавкати. Хтось туй є. А вона вчинилася хвора:

— Йой-йой, братку, заглуши їх. Я не можу того слухати. Я дуже хвора. Коби-сь надоїв молока від зайчихи та приніс мені, та полівило би мені.

А він і радий їй помогти. Пішов та й імив зайця, Василь Королевич. А заєць промовляє:

— Не треба твої сестрі ні дитини заячої, ні молока від зайця. Їй треба твої смерти.

Айбо приніс він їй того заячого молока, і зайченя їй приніс. А сестра каже, що не полівило, і далі посилає Василя до все більших звірів, і він ходить, і ходять з ним песики, військо його. А прийде домі — все їй болить. Вже він не знає, що робити. А сестра просить:

— Коби-сь приніс муки з того млина, де дванадцять каменів мелють, тоді би полівило мені.

Пішов Василь у той млин, набрав муки, виходить вон, двері за ним закрилися, а вони осталися в млині, його песики та всі звірі, що він сестрі з лісу наносив. І пішов Василько ровенем. Приходить — сестрі вже не болить.

Та й каже йому сестра:

— Ей, братку, коби-сь помився, покупався. Ти так натрудився. Він розібрався, зняв сорочку, зайшов у купіль. А той вийшов та й тоту сорочку хап! Вже сорочки не є, вже Василько слабий, бо в сорочці вся його сила була.

— Якою смертю хоч погибати? — звідається йому леґінь, що з його сестрою кохався.

А в нього була пищалка, він пищалав своїм звірям.

— Якою хоч, — відповідає Василько, — айбо дай мені попищалати в сю пищавку.

Та й нич більш не хоче. Той дозволив йому. Василько виліз наверх на ялицю й подув у пищалку. А звірі вже напоготові в млині. А заєць з самого верху, аби чув, як буде пропадати Василько. Почув заєць, як той пищалає, і заголосив. Подув Василько другий раз, і вже всі звірі почули. І почали битися в двері та тоти двері розвалили.

А леґінь лізе за Васильком на дерево, а туй прибігли звірі. Іще він посеред дерева був, той леґінь, коли звірі схопили його. Сильні були звірі. Василь забрав у леґіня сорочку, взяв на себе. І вбив того леґіня. Та й нарубав дві бочки м’яса й прив’язав до них сестру. І сказав, щоби то м’ясо їла. Бочку за його здоров’я, а бочку в пам’ять про того леґіня. А леґіня вбитого спалив і тоді зі своїми звірями пішов.

Та й наморився він, та й ліг і заснув. І всі звірі поснули. А там ішов циганин. І чи не відтяв йому голову? Відтяв і пішов, а звірі спали. Пробудилися звірі й увиділи тото. Раз-два розбіглися живущу та лікущу воду шукати. І найшли тоту воду, і оживили його.

Та й пішли вони помаленьку далі. І мали з собою ще трохи живущої води. Та я прийшли вони на вечір до одної баби й попросилися ночовати. І пси з ним, і всі звірі, від май великого до май малого.

Переночовали вони, рано встали — живущої води не є. Вони до баби:

— Бабо, де наша вода?

А баба по горняті суди-туди та й уже розбазарила ту воду. Вони почали бабу сварити, а баба їм говорить:

— Ви не сваріть мене, то я вам щось скажу.

— Кажи.

— Туй недалеко є вісімголова шаркань. Їй щодня треба челядника дати. Як не дати, то вона не дає людям воду. А завтра будуть нести тій шаркані царську доньку, бо вже черга прийшла й на неї.

А на другий день іде гудьба, несуть царську доньку. Вона плаче. Плаче народ, цар плаче.

Василько підняв руку та каже:

— Підеме!

— Куди? — звідають звірі.

— Будеме битися з шарканню, рятувати царську доньку. Звірі згодні:

— Най буде.

Прийшли вони там. Задзвеніло, виходить шаркань і звідає:

— Будеме ся бороти?

— Будеме. Тягни, — каже Василько.

Шаркань потягнула його — не може. Другий раз Василько крикнув:

— Тягни!

Шаркань тягне його другий раз — не може. А за третій разом він підняв шаблю вверх і постинав шаркані голови, і царська донька осталася жива. Тоді він повідтинав з усіх голів шаркані язики. Царська дочка, що осталася жива, подарувала йому красну ширіночку.

А звірі теж допомагали йому битися з шарканню, і всі вони змучилися, полягали та й заснули. І царська донька заснула. А той циганин знов прибігає й шарр йому голову. Та пішов циганин і надбав собі язиків із голів шаркані, аби показати, що то він убив шаркань. Пробудилися звірі — Василько мертвий. Побігли вони, найшли живущу воду та раз-два оживили його.

— Пойдеме, — сказав Василько, і пішли вони всі разом до царя. Прийшли в царську столицю, а там уже циганин прийшов, показав язички з шаркані й збрехав, що тото він був і шаркань убив, і вже буде женитися з царською донькою. Зібралося много народу, гудьба, музика файна.

— Но хто йде до царя? — звідає Василько своїх звірів.

Вовк хоче йти. Написав йому Василько цидулу, і побіг вовк. Прибігає він на тоту свальбу, а там іскричали:

— Вовк, вовк!

І вовк утік. І сказав Василькови, що не міг пройти. Василько знов звідає:

— Хто йде?

Обізвався медвідь. Написав йому Василько цидулу, і медвідь пішов. Підходить він до царського двору, а там іскричали:

— Медвідь! Медвідь!

А цей не тікав! Він далі йшов. І пройшов туди, де царська донька сиділа, і передав їй цидулу. Вона прочитала й сказала раз-два напаковати міх їсти та паленки. А медвідь де зі стола досягне, бере фляшку й п’є. Випив, мішок на плечі та й іде. Іде співаючи: Те-е, ге-е, ге-е!» Приходить медвідь та приносить міх їжі.

— А тепер будете й ви йти туди, — каже Василько до всіх звірів. Прийшли вони там. А циганин як їх увидів, та й перину з-під себе вигортає. А там гудьба йде велика, і всі кричать:

— Звірі-і-і!

А звірі як ухопили циганина та як зачали ним метати, то він усю свальбу спаскудив. А Василько став перед царя та й показав царської доньки ширіночку й кінчики язиків шаркані. І всі увиділи, що то він царську доньку врятував.

І оженився він з царською донькою. А тоді пішов там, де його сестра була. І побачив, що вона поїла тото м’ясо, бочку за здоров’я Василька та бочку за тим своїм леґіньом. І взяв Василько сестру з собою. І коли вона йшла з ним, то непомітно взяла та заховала собі одну кісточку. В царському палаці сестра замітала, стелила, все робила. І раз, розумієте, постелила й ту кісточку поклала йому в постіль. А то була кісточка з того її леґіня. І Василько на ту кісточку пробився. І був би він умер, але вони раз-два найшли ліки та вилікували його. І він сказав знищити сестру. Видите, що сестра вміє?

І вони стали на життя з царською донькою. І жили мирно і щасливо. І багата була в них держава, і люди добре жили, і сам Василь Королевич багатим і щасливим був.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Вучкове, Міжгірського району, Закарпатської області
31 липня 2002 року
Оповідач: Юрик Дмитро Іванович (1911 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також