Василько і дикі гуси

Українська народна казка Буковини

Були собі дід і баба, і був у них синок Василько. Тато його ні на очі. Каже жінці:

— Завішай його, або вбий, або занеси куди, бо мені його не треба.

Взяла баба свого сина, завела до озера і кинула в воду. А з-під води з’явився домик, і Василько зайшов у той домик. Побачила бабка, що син її не втопився, та й каже йому:

— Я буду щодня приносити тобі їсти. Як прийду, то буду казати: «Васильку, Васильку, виплини, я тобі їсти принесла!»

Учув це медвідь, приходи на другий день і кличе грубим голосом:

— Васильку, Васильку, виплини, я тобі їсти принесла!

— Брешеш, як пес! У мої мами тоненький голос, — отвічає Василько. А як покликала його мама, він виплив, наївся і знов під воду з домиком пішов.

Пішов медвідь до коваля зуби гострити, щоб тонкий голос мати. Коваль зробив йому тонкі зуби, і він почав говорити таким голосом, яким Василькова мама говорила. Прийшов медвідь до озера і кричить:

— Васильку, Васильку, мама тобі їсти принесла!

Домик виплив з-під води, медвідь ухопив хлопчика і поніс у ліс. Заніс його до свої хати і сказав медведиці:

— Жінко, напали добре в печі і кинь його в піч, а я йду принесу горівки, вина, і зробим баль.

Медведиця напалила і каже Василькови:

— Ставай на лопату, я тебе вкину в піч. А Василько питає:

— Як ставати? Покажіть.

Вона лиш стала на лопату, а Василько вхопив її і всунув у піч. Та й закрив її там. Вийшов надвір, а медвідь якраз іде додому. Хлопець злякався і виліз на дуба. Подивився медвідь у піч і побачив, що жариться медведиця. Розсердився, вибіг надвір і зачав гризти дуба, на якому сидів хлопчик. Але ліс був густий, і Василько переліз на друге дерево, а з другого — на третє. А тут летять дикі гуси. Він кричить:

— Гусенята-рибленята, Візьміть мене на криленята! Будете в мене їсти й пити, По колінця в просі ходити!

А гуси отвічають:

— Там ззаду другі летять.

Та й полетіли. Надлетіли другі гуси, і Василько знов кричить:

— Гусенята-рибленята, Візьміть мене на криленята! Будете в мене їсти й пити, По колінця в просі ходити!

Другі гуси спустилися і схопили його. Та не годні були високо вгору піднятися, бо він тяжкий. А медвідь усе вгору скаче, хоче Василька вхопити. То ту гуску піймити хоче, то другу, А гуси залляли йому очі. Заким медвідь пішов до річки промити очі, гуси полетіли.

Летять над хатою Василькових батьків, а ті якраз у хаті їдять та й кидають вікном кісточки надвір. Гуси спустили Василька на подвір’я, а він говори:

— Ви самі їсте м’ясо, а мені кісточки кидаєте.

Вийшли старий зі старою з хати, побачили Василька і дуже зрадувались. І дід уже був добрий до свого сина. Гусям дали їсти й пити, а малого забрали до хати. Може, вони ще й дотепер жиють.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Вашківці, Сокирянського району, Чернівецької області
9 лютого 1979 року
Оповідач: Чорна Параска Федорівна (1900)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.