Василько і золоті гори

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жив собі парубок Василько, щоб якось вилізти із злиднів, пішов у світ, куди очі дивилися, але ніде не міг знайти роботу, мозолів набити, щоб гроші заробити.

Одного дня дізнався, що можна найнятися в багатого дідича. Але йому сказали:

— Не йди до того шкуродера. Він не дає наймитові їсти.

Василько звик до всякої біди, тому не злякався. Пішов до пана найматися.

— Ти що, хочеш робити в мене?

— Хочу.

— То роби за їжу. Будеш вівці пасти. Але як десь загубиш хоч одне ягнятко, здеру з тебе шкуру.

Що мав бідний робити? Похилив голову та й каже:

— Добре, пане, так буду робити, аби ви не здерли з мене шкуру.

Та й вигнав парубок на пасовисько тисячу овець. Пас цілий тиждень, потім ще один. А якось перед вечором неподалік від нього сів орел і попросив:

— Дай мені, вівчарику, ягнятко, бо я голодний, що не можу літати.

Шкода стало орла і Василько відповів:

— Вибирай собі ягнятко, але знай, як пан здере з мене шкуру, то ти будеш

винен!

— Не журися, нічого не буде.

Орел схопив ягня і полетів. А хлопець боявся і довго не гнав вівці додому. Вернувся пізно і пан не став їх рахувати.

На другий день знову прилетів орел. Парубок не шкодує дідичевих овець. На третій день орел голодний знову. Парубок дав ще одне ягнятко. Орел схопив ягня і полетів. Потім повернувся і сказав:

— Ти добрий Васильку. Хочу віддячити тобі. Сідай-но на мене, я понесу тебе на золоті гори і шовкові трави.

Парубок сів на орла. Птах піднявся аж під саме небо й летів довго-довго. Нарешті спустився на золоті гори і сказав вівчареві:

— Не бери собі багато золота, бо як зійде сонце, то спалить тебе.

— Добре, орлику!

Василько набрав у торбину золота, сів на орла і полетів до панських овець. А увечері пригнав отару до дому і ліг спати. Ніч стояла темна, хоч око виколи, але довкола хлопця було видно, як у день. Дідич подумав, ніби на току хтось підпалив снопи. Вибіг із палацу і почав кричати:

— Ґвалт, горимо!

Василько схопився і гайда з відти. А дідич як уздрів, що вогонь тікає, то дуже здивувався:

— Пожди, не тікай, хто ти?

Вівчар зупинився. Пан підійшов до нього і спитав:

— Що таке? Що світиться із твоєї торбини?

— Золото, пане.

— Звідки маєш?

— Мені орлик дав.

І Василько розповів, як до нього прилетів орлик і як по тому із вдячності поніс його на золоті гори.

Дідич попросив:

— Любий мій хлопче, завтра я теж пожену отару.

— Хай буде так, — погодився Василько.

Уранці пан устав дуже рано і пішов із вівцями. Походив по пасовиську, і раптом перед ним сів на траву орел.

— Ти що робиш тут, дідиче?

— Овець пасу, орлику.

— Дай мені одне ягнятко, бо я дуже голодний.

— Дам, та понеси мене на золоті гори.

Орел відповів:

— Мушу спочатку поснідати, аби мав добру силу.

— Бери собі одразу ягня, — утішався дідич.

Орел зловив ягнятко і з’їв. А потім сказав:

— Сідай, пане на мене!

Дідич сів. Орел піднявся високо, під саме небо. Прилетів на золоті гори. Сів і каже:

— Не набирай, пане, багато золота, бо сонце тебе розтопить.

Панисько й чути не хотів. Як кинувся на золоте каміння, то геть би гриз його. Пхав у кишені, пазуху, пов’язав спідні — та й туди набрав. На останок наклав золотих каменів повний крисань.

І аж тоді сів на орла. Але коли орел злетів під небо, сонце так припекло, що дідич розтопився, і скапав на землю , як той віск.

Увечері Василько пригнав вівці, а ґаздиня питає:

— А де дідич, вівчарю?

Василько відповів:

Він полетів на золоті гори і лишився там.

— От який! А мене покинув? Завтра і я туди полечу!

Уранці ґаздиня встала й пішла з вівчарем. Трохи постояла серед пасовиська, і перед нею сів орел.

— Дайте мені одне ягнятко, бо я дуже зголоднів.

— Дам, орле, але маєш понести мене на золоті гори.

— Добре, пані.

Орел наївся, узяв пані та й полетів у небо. Сів на золотих горах та й застерігає:

— Ой не беріть, ґаздиню, багато золота, бо сонце вас розтопить!

А пані як побачила купи золота, то не тямила, що робить. Понабирала золота, куди лише могла. Стала грубезною, що як сіла на орла, то він аж присів. Ледве орел піднявся у повітря. Тут сонце пригріло і пані стала танути, наче свічка.

Тоді Василько попрощався з орлом, вернувся додому. Полагодив свою стару хатку й почав хазяйнувати. Купив три овечки, тесло, обценьки й молоток. І тут нашій казочці кінець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

124 (5329). Василько і золоті гори. СУС —, низка варіантів. Записано 2008 року. Чекаль Галина Василівна (1945). Черкаська область, Черкаський район, Софіївка