Українські народні казки

Ваша кривда не пропаде
Українська народна казка Покуття

В однім селі був віт. Мав сина. Син так файно ріс, такий здоровий був. Доріс до сімнадцяти років. Та й каже: — Я вже не хочу бути у вас. Я піду від вас. Та й пішов. Ішов полями, лісами і надибав збуїв. Кажуть вони:

— Ми тебе маємо зараз різати.

— Ні. Я хочу у вас служити. А найстарший збуй каже:

— Клади голову на пень!

Він поклав голову. Той витяг шаблю. Мах! А він аби оком кліпнув. Не боявся смерти. І прийняли вони його до себе, забрали в то підземне сховище, дають йому їсти. Дають ’му завдання: рабувати і вбивати людей. Вони рабували і вбивали над тою дорогою, яка вела через ліс і по якій люди верталися з ярмарку.

Сидить він коло дороги, сидить, чує — хтось шняпає, йде. Дивиться, баба йде.

— Стій! Гроші, бабо, давай!

— Пане, я не маю грошей.

— В ташці що маєш?

— Маю дома четверо дітей, купила штири булці.

— Давай гроші!

— Я не маю. Лиш п’ять ґрейцарів.

Дає йому баба тих п’ять грейцарів. А він бабу вбиває. А з того самого корча, де він сидів, щось кричить:

— Цитьте, діти, не плачте, ваша кривда не пропаде за двадцять рік. А він собі з того нічого не робить. Прийшов у то сховище. Вже днина. Кинув п’ять ґрейцарів.

— Що нового? — спитав старший збуй.

— Бабу вбив.

— Дурень-єсь, — сказав збуй.

Так ся вдав він збуям. Вломи, убийства робить. Нарешті найстарший збуй умирає, роблять найстаршим збуєм його. Роблять страшні рабунки, нарабували срібла, злота. Він уже в них десять років. Та й каже:

— Я вже не хочу бути у вас.

— Бери собі грошей, золота, срібла.

— Нічого мені не треба. Не беру нічого.

Приходить додому. Батько його уже старий дідо, але ще вітом. І мама тагже жиє.

— Женися, Іване.

— А я знаю, тату, де брати?

— Бери оту дівчину. Там двадцять моргів поля, а в нас сорок, та й буде добре.

Уженився. І старі повмирали дуже борзенько, а його роблять вітом. Жінка його зайшла в поважний стан.

— Іванку, бігай купи мені м’ясо з барана.

Він торбу на плечі, виводить коня із стайні, пішов за м’ясом до міста. Приходить до одного.

— Жидку, в тебе є м’ясо з барана?

— Ну-ну, було та й нема. Є голова барана.

— Чорт з тобою, давай голову.

Завиває йому жид баранячу голову в папір і пхає в торбину, їде він на кони, а напроти него начальник поліції.

— Ви чого, віте, сьогодні в місті?

— Е! Жінці забаглося м’яса з барана. Купив баранячу голову. Що будемо тут говорити? Ходім до корчми.

Прийшли до корчми, сказали жиду внести горівки, п’ють. Вже попили, вже трохи п’яні. Каже начальник поліції:

— Ану покажіть, віте, що ви за голову купили.

Той розвиває голову — голова людська, не бараняча. Бере комендант його з собою і йдуть до того жида, де він купив голову. Розвивають у тій корчмі голову — голова жінки. Комендант жида арештує, жид ґвавтує:

— Ти — свиня, я тобі голову баранячу продало, ти вбило жінку! Нема ради, жида заарештували. І посадили до криміналу їх обох. Жида потримали, потримали і пустили, а він сидить. І судять його на десять років криміналу. Сидить він рік, сидить другий, сидить уже дев’ятий. І сниться ’му сон: «Цитьте, діти, ваша кривда не пропала за двадцять рік». Каже він:

— Пустіть мене до судиї, я знаю, за що сиджу. Пішов він до судиї і каже:

— Я знаю, за що сиджу в тюрмі.

— Та за жіночу голову.

— Нє, я там і там убив бабу, що мала четверо дітей. А судия каже:

— То для мене не доказ. Ти йдеш на волю за два дни. А ті діти задовольни, щоби тебе добре згадували до смерти.

Вийшов він на волю, прийшов додому. Має дома хлопчика на десятий рік. Жінка господарку тримає. Прийшов він додому, впрягає коні і іде в то село, з котрого та баба була. Прийшов до віта:

— Віте, закличте мені людей, котрих я вам скажу.

Ті четверо дітей прийшли, бере він їх на фіру і везе до себе додому. Вивіз їх на поле і питає:

— Хто з вас старший?

— Я, — каже старший хлопець. Він відміряв кроками і сказав:

— Це твоїх п’ять моргів. Далі знов питає:

— Хто з вас старший?

— Я, — каже дівчина.

І їй відміряв п’ять моргів. І третьому, й четвертому відміряв. Та бере ці діти до себе, приймає файно.

— Вуєчку, за що ви нам усе даєте?

— Аби-сте мене згадували до смерти, поки жити будете.

Бере їх до міста, до нотаря, і робить контракт на тих двадцять моргів поля на їх штирьох. І привіз їх знову додому, погостив і відвіз у то село, де вони жили. І на цім копець.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Русів, Снятинського району, Івано-Франківської області
28 березня 1987 року
Оповідач: Тутецький Василь Дмитрович (1911)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Дивіться також: