Ведмідь і бджола
Українська народна казка Чернігівщини

Раз прийшов ведмідь до лісу, сів на колоду та й каже:

— Так мені щось гірко, що й не знаю, де дітися.

Та й нагадав собі за мед.

— Ой, оце ж бджоли такого меду мають, а мені має бути гірко? Піду я зараз, знайду собі пасіку та й дам раду.

Іде він лісом, усе нюхає, розглядаються, чи нема де вулика. Сів на пеньок відпочити та й каже:

— Щось я втомився ходити. Оце буду сидіти, може, якась бджола прилетить, то я спитаю, де її вулик.

Сидить він, дивиться, а бджола сіла на квіточку та нектар збирає. А він таки швидко її хап за крильця, підніс до вуха, щоб краще чути. А вона лиш:

— О-о-о-о-й!

А ведмідь гуде:

— Не пущу, доки мені не скажеш, де твій вулик.

А бджола думає, як це викрутитися, аби живою залишитися. Та й каже йому:

— Даруй мені життя, бо я вулика не маю.

А ведмідь потряс нею та й каже:

— Ну, якщо ти хати не маєш, то давай жити разом. Я тебе буду захищати, а ти мене медом годувати. Я буду лежати, а ти покладеш мені мед на язик. Але пам’ятай, що тікати від мене не треба. Бо не встигнеш відлетіли, як я тебе наздожену.

— Добре, — каже бджола.

Вилізла бджілка на квітку та й збирає пилок. Збирала так до вечора, а ведмідь питає:

— А що, є багато вже меду?

— Та ні ще.

А сама бджола думає, як ворога позбутися. Та й надумала, що як стане смеркати, вона впаде в траву. Так ведмідь її ніколи не знайде.

От уже повечоріло, а ведмідь кричить:

— Давай уже меду!

Схопив бджілку за крильце та й тримає.

— Пусти! — кричить бджілка. — Ти краще поклади мене цілу на язик, бо мед капає.

Поклав ведмідь бджілку та й прислухається, чи мед не капає. А бджілка знялася угору та й полетіла. Сидить ведмідь та й каже сам до себе:

— Який же я великий, а не мав розуму таку маленьку бджілку притримати!