Ведмідь і павучок
Українська народна казка Кіровоградщини
Одного разу після довгої мандрівки по лісу, ведмідь заліз у свій барліг і міцно заснув. А коли прокинувся, то побачив, що по його лапі повзе павук.
— Що це ти собі надумав? По мені, ведмедеві, лазити?! — роздратовано пробуркотів ведмідь.
Розсердився на павучка і хотів його вбити. Що міг вдіяти павучок проти такого велетня?
— Даруйте, дядьку, я більше не буду, — почав благати павучок ведмедя, — відпустіть мене, а я вам ще в пригоді стану.
— Чим же ти, дрібното, можеш послужити мені? — здивувався старий ведмідь. — Яка може бути з тебе поміч?
Але пожалів малого і відпустив. Через деякий час у ліс прийшли мисливці. Ходять, блукають у лісі, а дичини нема. Хотіли вже додому йти, та несподівано натрапили на сліди ведмедя і почали за ним ганятися. Бідний ведмідь не знав, куди подітися. Ось-ось виб’ється з сил, аж раптом угледів під скелею яму і скочив туди.
Павучок це бачив і одразу про все здогадався. Поліз швидко до тої ями і обснував її густою павутиною. Посидів трохи, аж тут біжать мисливці. Прибігли і стали неподалік од скелі.
— А може, наш бурмило сидить в отій ямі? — сказав один.
— Туди він не міг залізти, хіба ти не бачиш — там повно павутиння.
— Це правда! — підтвердили інші мисливці.
Постояли і пішли. А ведмідь сидить від страху ні живий, ні мертвий. І сидів там довго-довго. Врешті визирнув. Лізе з тієї ями і не вірить своїм очам — вся яма в павутинні. А павучок гойдається і сміється.
— Бачите, дядьку, — озвався він, — якби не я, то вас уже на світі б не було. Старе добро не забувається.
— Дякую, що ти врятував мене від смерті, — відповів ведмідь.
Відтоді він ставився до павучка з великою шаною і повагою.