Українські народні казки

Великий богатир Іван Сухобразенький

Українська народна казка Покуття

Жили собі в одному селі чоловік з жінкою, мали двох синів. Називалися вони Сухобразенькь Старшому хлопцеви було ім’я Василь, а молодшому — Іван. Пішли вони вже до школи. Скінчив Василь десять кляс і каже свому татови:

— Тату, я би-м хотів поїхати в світ царство здобувати, але мені треба купити коня, сідло, шаблю, козацьке вбрання і хорта. І я би поїхав.

— Ой, — каже тато, — сину, нащо тобі десь їхати? Ади, будем коло хати робити, нащо тобі їхати в світ?

— Ой, тату, я таки вже грамотний, хочу щось більше знати. Хочу знати, як у світі діється.

Купив йому тато коня, сідло, хорта, шаблю, козацьке вбрання, він сів і поїхав. Поїхав і десь на десятім царстві зустрівся з бабою-царицею, в якої була прекрасна дівчина Маріка. Але то не її дитина була, вона завоювала тоту дівчину в другого царя. А він хоче, сей Василь Сухобразенький, відобрати від тої баби дівчину Маріку. Баба-цариця виходить проти него з військом, а він оден. Б’ються вони. Три роки вони воювали, аж поки не скінчив школу молодший хлопець, Іван Сухобразенький. Скінчив він школу та й каже до свого тата:

— Тату, я також хотів би коня, хорта, козацького вбрання, шаблі й сідла, аби поїхати у світ царства здобувати.

А батько йому:

— Не їдь, сину. Вже поїхав Василь та ще й ти поїдеш? На кого будеш нас, старих, лишати?

— Та ми, тату, повернемося, оба ся повернем.

— А хіба ж ти найдеш свого брата?

— Та, може, найду.

— Ну то їдь, сину. Але дивися, як ти здибаєш якогось воїна чи якого-небудь чоловіка, не бийся з ним. Розпитайся, хто він такий, відки він, як він називається. Аби ти його не бив.

— Ні, не буду, тату.

І поїхав Іван Сухобразенький. Їде він царство від царства, приїхав на десяте царство, заїхав на широку поляну під лісом, а там пасеться кінь. Пустив він і свого коня пасти, дивиться — там є намет розкладений. Він заходить до того намету, а в наметі спить жовнір. Думає собі Іван: «Чи його будити, чи йому що казати? Е ні, най спить». Сам заліз до того намету і ляг спати.

Спить. А той уже спав три дні. Він заснув у тому наметі на дванадцять діб, і вже три доби проспав. А сей доїхав, Іван Сухобразенький, і не знає, що то його брат. Ще ні по чім він того не знає. Але видів, що є намет і спить у тім наметі козак. Заліз Іван туди спати, та й заснув на дванадцять діб.

Пробудився той старший, Василь Сухобразенький, та й видить, що коло него якийсь козак спить. Підоймив шаблю різати його. А відтак собі думає: «Нє, він мене застав, що я спав, і мені нічого не казав. І я йому не кажу, най виспиться».

Три дні він чекав, поки той виспався і встав. Каже Василь Сухобразенький:

— Вставай, козаче, збирайся. Підем на поєдинок.

Сей встав, Іван Сухобразенький, зібрався, посідали на коні. Гай перший раз їдуть оден на другого конем. Коні добігають оден до другого, стають дуба і далі не йдуть. Вони ще раз розбігаються. Знов коні лишень добігають оден до другого, стають дуба та й не йдуть. А вони що роблять? Третій раз розбігаються кіньми — кінь оден до другого добігають, стають дуба і далі не йдуть. І що вони роблять? Строчують хортів, аби хорти гризлися. А хорти не їдяться. Нічого не виходить. Змучився Василь Сухобразенький і каже:

— Я вже більше не можу. Давай будем на шаблі йти.

І вже гай ідуть оден на другого з шаблями. Лиш відвернув руку Василь Сухобразенький, хотів того другого козака шаблею зарубати, а той каже:

— Чекай, не рубай! Перший раз скажи, хто ти є. Як ти називаєшся? А тоді будемо битися.

— Ні, — каже, — говорім разом. Оден каже:

— Я є Василь Сухобразенький.

— А я Іван Сухобразенький, — каже другий.

— То ж ми браття! А ми битися хочем?

Позлазили вони з коней, їмилися оба, обнімаються, цілуються. Та й плачуть.

— ...Братику, братику, як я вже давно тебе видів! Де ти перебував? Та я ще в школу ходив, а ти вже поїхав, і я про тебе нічого не знав.

Тато з мамою плачуть за тобою. А ми, — каже, — ідем оден на другого з шаблями... Каже Іван Сухобразенький Василеви, свому братови:

— Розповідай, де ти був.

— Я бився з царицею за прекрасну дівчину Маріку. Та цариця вже, певне, на мене чекає з своїм військом. Мені треба йти.

Іван Сухобразенький каже:

— Брате, я тобі поможу.

— Ні, я мушу самий. Бо в нас такий договір, що вона з військом, а я — самий. Як я поборю її і військо, то відберу Маріку, а як не поборю, то, значить, не відберу.

— Ні, я таки поможу тобі.

— Не можна, — каже, — бо в нас такий договір.

Поїхав Василь, а Іван лишився. Тільки той від’їхав, а Іван за ним услід, але понад рікою, аби його не видів. Досить того, що стоїть уже цариця з військом, а Василь Сухобразенький доїздить. Там уже все на него чекає. І починають битися, ідуть на шаблі.

А сей як уздрів, Іван Сухобразенький, що його брат самий, а вона з військом, нічого не робить, лиш іде на поміч. Не хоче слухати того, що брат йому казав. Як почали вони оба битися, то вирізали все вороже військо.

А баба вздріла, що вона лишилася сама, та й почала рятуватися. Там була така нора в землю — вона в ту нору залізла. А Іван Сухобразенький добіг і шаблею її по нозі захопив, що вона ще не сховала, і ту ногу відтяв. Пішла під землю з одною ногою. Мала там свій палац.

Стали вони оба над тою дірою та й радяться. Каже Василь:

— Ну, що тепер будем робити?

А другий брат, Іван Сухобразенький, каже:

— Брате, я влізу туди. А той:

— Не знати, як там. Може, вона тебе там зарубає.

— Що буде, то буде. Я лізу.

Але як лізти? Вони не знають, як баба лізла. Вони не можуть лізти, як вона. Надерли з липи лика, укрутили посторонки, зробили собі кошик. Сідає Іван у той кошик, а Василь його опускає туди. Опустив, а там уже пляц рівний, там файно. І хата велика стоїть. Входить він до хати, а там цариця сидить, ота баба. Сидить на печі без ноги. А Маріка — то служниця її. І вона є в хаті. Баба каже:

— А ти, сукий сину, вже й тут мене найшов? Відтяв-ис ми ногу та ще-с мене тут найшов?

Злазить баба з печі.

— Будем, — каже, — зараз боротися.

Злізла та й з одною ногою береться з Іваном боротися. Заломлює вона Івана і каже:

— Маріє, сип під Івана гороху, а під мене грани!

А Маріка всипала під бабу гороху, а під Івана грани. І стала баба слабша. Крикнула другий раз:

— Маріє! Сип під Івана гороху, а під мене грани!

А Маріка другий раз під ню гороху всипала, а під Івана грани. Баба стала ще слабша. І крикнула третій раз:

— Маріє, лишаю Івана, за тебе беруся. Сип під Івана горох, а під мене грань!

А дівчина третій раз сипле під ню горох, а під Івана грань. Тріпнув нею Іван та й убив. Убив і все.

— Тепер, Маріко, ходи, ми тебе забираємо.

Вийшли вони до того кошика. Сідає Маріка, і Василь витяг її. А Іван чекає. Знов спустили кошик, витягають і Івана. Гай, уже всі троє наверху.

— Тепер, — каже Іван Сухобразенький, — бери, Василю, дівчину та й вертайся до тата.

— Ні, — каже, — це ти відбив, і тобі належить дівчина. А Іван йому:

— Ні, я лиш тобі поміг. Я собі ще найду дівчину. А Маріка каже:

— У мене є ще рідна сестра, Настуня, але її забрав Білий Полянин. А де він, я не знаю.

Василь Сухобразенький вернувся до тата, а Іван Сухобразенький, брат його, каже:

— А я буду доти шукати, доки не знайду прекрасну дівчину Настуню.

Їде він царство від царства, їде і їде. Їде одним царством, дивиться — під лісом хатина. Пішов він до неї, а там баба старенька. На голові в неї натягнені дорогі обручі. Обручі не обручі, а якісь такі кільця дорогі. Каже вона:

— Великий богатирю Іване Сухобразенький, що тебе сюди занесло? А він їй:

— Хочу, би ви мені сказали, де Білий Полянин жиє.

— Ой, я не знаю, але в мене на десятім царстві є перва сестра. Може, вона тобі скаже. Дала би-м тобі щось попоїсти, але не маю що. На тобі крижівку капусти, десь собі звариш та й із’їш.

Поїхав Іван Сухобразенький. Їде він, їде та й приїхав у десяте царство, і знов під лісом маленька хатина. Погукав він у двері, виходить баба.

— Великий богатирю Іване Сухобразенький, що тебе сюди занесло? А він їй:

— Я прийшов запитатися вас, де Білий Полянин.

— Ой, я не знаю, де Білий Полянин, але маю на десятім царстві первого брата. Він знає всіх звірів, може, він тобі скаже. Дала би-м щось їсти, та не маю що. На пшона. Десь собі звариш та й із’їш.

І дала мисчину пшона.

Поїхав він та й поїхав. Приїздить на десяте царство. А там, на десятім царстві, знов під лісом хата. Прийшов він до тої хати, постукав у двері — виходить чоловік. І каже:

— Великий богатирю Іван Сухобразенький, що тебе сюди занесло? А він йому:

— Я прийшов запитатися. Може, ви знаєте, де сидить Білий Полянин?

— Ой, я не знаю, але чекай, може, зараз щось тобі скажу.

І зачав той чоловік скликати звір. Скликає, і сходиться всіляка звір. Він перепитав усеї звірі:

— Де Білий Полянин?

Ніхто із звірів не знає. А чоловік каже:

— Ще мені бракує одної лисиці. Може, зараз вона прийде. Аж прискакує та лисиця на трьох ногах. Питає він її:

— Чи ти знаєш, де жиє Білий Полянин?

— Знаю, бо його хорти мені ногу від’їли. Я ледве втекла.

— Як ти знаєш, то сідай з цим чоловіком на коня і покажи йому.

— Добре.

— Дав би-м, — каже, — тобі щось попоїсти, але не маю нічого вареного. Маю кавалок м’яса з поросяти. На тобі його, десь звариш та й із’їш.

Узяв він лисицю, сів з нею на коня та й поїхав. Їде та й їде, аж уже видко біле поле й білі ліси. І каже лисиця до чоловіка:

— А видиш, уже ліси видко. Він:

— Не виджу.

— Ну то ще трохи їду з тобою. Їдуть вони далі, вже видко й поле.

— Вже, — каже, — й поле видко. Видиш? А він:

— Ні, ще не виджу.

— Ну то їдемо далі.

Їхали вони далі, їхали, та й каже лисиця до чоловіка знов:

— Чоловіче, кажи, видиш чи не видиш, бо я вже скачу. Бо як мене на штирьох ногах їмили та й ногу від’їли, то на трьох таки з’їдять.

— Ну та вже трохи виджу, — каже він.

Лисиця скікла з коня і пішла собі, а він їде далі. Їхав він, їхав і доїхав до палаців Білого Полянина. Пустив свого коня на толоку. Кінь пасеться, а він заходить у палац. Перший раз зайшов у кухню. Зайшов, а там кухарки та слуги. Каже йому кухарка:

— Великий богатирю Іване Сухобразенький, що ж тебе сюди занесло?

А він їй:

— Ви мені скажіть, чи є тут прекрасна дівчина Настуня?

— Є.

— А де вона?

— В покою.

— Закличте її сюди.

Кухарка пішла і викликала дівчину. Каже Іван Сухобразенький до Настуні:

— Я приїхав, щоб тебе забрати. Твою сестру Маріку я вже визволив, і вона вже забралася назад до свого тата. Я хочу визволити ще й тебе.

А вона йому:

— Це не так легко — мене визволити, бо це такий пан, що від него ніхто не годен нічого взяти. Він і в повітрю полетить, і по землі піде. Від него трудно мене взяти.

— А де він тепер?

— Поїхав на полювання. Уже три дни, як поїхав. А ще дев’ять день має там бути. Він на дванадцять день пішов.

— Нічого, — каже, — за цих десять день ми таки втечемо. Збирайся.

Вона раз-два ся зібрала, вийшла, сіли вони на коня і тікають. Тікають і тікають.

Закінчилося тих дев’ять день полювання, приїхав Білий Полянин зі своїм вірним слугою Гнатом. Приїхав додому і питається:

— А де ж Настуня?

— Ой, — кажуть, — Настуню забрав Іван Сухобразенький. Білий Полянин каже до свого слуги:

— Гнате, іди ори поле, сій жито. Те жито виросте, ми його зберемо, змолотим, зваримо з него пиво, нап’ємося того пива і за двадцять штири години Івана Сухобразенького з Настунею подогонимо.

Так вони і зробили. Посіяли жито, зібрали, змолотили, зварили пиво, напилися. І подоганяють Івана. Подогонили, порубали Івана і його коня на кавалки. А Настуню забрали і назад завернули.

Лежало те порубане тіло чи днину, чи два дни — невідомо, кілько. Прилетіла качка. Сіла коло того тіла та й плаче. Прибігає зайчишка. Та й собі сіла і плаче. Прибігає лисиця, сіла та й плаче. Поплакали вони, потужили і говорять собі:

— З цего нема нічого, тіло лежить і може збавитися. Нам треба давати раду.

І що вони роблять? Беруть та й качечці силяють під крила горнятка. Лисиця має сидіти коло тіла, а зайчиха піде обманювати варту. І каже зайчиха до лисиці:

— Дивися, аби ти не порушила тіла, щось не з’їла. Можеш маленький кусочок з’їсти — і буде бракувати чи чоловікови, чи коневи.

— Ні, — каже, — я знаю, не буду рушати.

Полетіла качка до Білого Полянина в ліс. А в него в лісі кернички. У них — цілуща й живуща вода. Стоїть коло тих двох керничок дванадцять вартівників. Надбігає зайчиха і біжить попри ті люди, попри вартівники. Сіла. А вони:

— Злапаймо цего зайця та будем мати обід.

Та й шість лапають, а шість стоять коло керничок. А зайчишка підскікне та й сяде. Вони її обступлять та вже хочуть руками хапати, а вона висунеться з межи них та й далі, та й знов сяде. І так вона відвадить їх від керничок.

Шість стоять. Але ті, що ловлять зайчиху, кажуть:

— Чого ви стоїте? Та ніде нікого нема. Ходіть, буде нас більше, злапаєм зайця та й мем обід мати. Та ж близько нікого нема, аби води зачер.

Пішли й тих шість, і обступають усі кругом, колом, хочуть зловити зайчиху, а качка з корчів уздріла, що вже вони трохи відійшли, влетіла та й до тих керничок. Одної води зачерла, другої. А зайчиха вздріла, що качка вже води зачернула, з-межи них вихопилася і пішла.

Приходять вони з тою водою до тіла. Покропили перший раз коня цілущою водою. Кінь зцілився. Тоді покропили живущою водою. Кінь ожив. Устав, стрясся, пороззирав і зачинає пасти. Тоді вони зачали кропити чоловіка: покропили його цілущою водою — і чоловік зцілився. Покропили живущою — ожив. Та й каже:

— Ой, я заснув-заснув.

А ті кажуть, качка, зайчиха й лисичка:

— Давно ти був заснув. Тебе Білий Полянин порубав на дрібні кавалки, але ми тобі помогли. А тепер, — кажуть, — не вертайся туди більше, бо ми другий раз тобі не зможем помочи нічого, ми раз варту обдурили, від керничок відвели і води зачерпнули, а другий раз ми це зробити не зможем. Не вертайся туди.

А що Іван думає? Він думає, відки Білий Полянин має такого коня, що так скоро його з Настунею подогонив? Вертається він все одно до Білого Полянина. Приїхав, пустив коня на толоку та й входить до того дому. Ввійшов до кухні, а служниця каже йому:

— Великий богатирю Іване Сухобразенький, як же ти прийшов? Тебе ж Білий Полянин порубав на дрібні кавалки, і коня твого порубав.

А він їй:

— То не мене, то сніп соломи порубав. А де Настуня?

— Та Настуня в покоях.

— Викличте мені Настуню.

Викликали вони Настуню. Каже він до неї:

— Що тепер робити? Де Білий Полянин? А вона йому:

— Вже шість день на полюванню, а ще шість має бути.

— Як би ти довідалася, відки Білий Полянин має такого коня? Ти якось до него підійди, аби від него взнала і аби мені сказала. Я від цих палат віддаляюся і буду чекати, цих шість днів я буду чекати, поки він не прийде і ти мені не скажеш.

Вона погодилася на це. Він від’їхав далеко відти і чекає. Приїхав Білий Полянин з полювання. Настуня зачинає з ним ласкаво говорити:

— А в тебе такий файний кінь, та такий добрий. Бо, ади, якби в тебе такого коня не було, то мене був би той ворог забрав. А таким добрим конем ти подогонив та й мене забрав. А відки той кінь?

Вона нібито недобра на Івана Сухобразенького. Вона то добра, але так себе перед Білим Полянином показує.

Доста того, що сказав їй Білий Полянин усе: що є на десятім царстві баба, а в неї є три сивих кобилі, і хто тих три кобилі перепасе три дни, то баба дає лоша, і з того лошати має Білий Полянин такого коня. Поїхав Білий Полянин знов на полювання, а Іван Сухобразенький прийшов і Настуня йому це розповіла. Іван уже це знає та й збирається їхати відшукувати тої баби, що має три кобилі.

Поїхав. Їде він та й їде, їде та й їде, вже й голоден, але усе терпить. Побачив у лісі шершенів та й думає собі: «Зараз тих шершенів здушу в кулаці та й буду їсти». Але оден шершень каже:

— Великий богатирю Іване Сухобразенький, не їж мої діти, я тобі стану в великій пригоді.

Узяв він та й тих шершенів кинув.

Їде далі, а там купина мурашок. Узяв їх та й хоче їсти. А мурашка каже:

— Великий богатирю Іване Сухобразенький, не їж мої діти, я тобі стану у великій пригоді.

Він узяв та й кинув ті мурашки.

Їде понад рікою та й їде, та й їде. А там рибаки ловили рибу і викинули рака. Та й рак на березі засох. А він думає: «Та хоть цего рака з’їм». Взяв його та й обзирає, хоче ламати і їсти. А другий рак із води каже:

— Не їж мого брата, лиши його, я тобі стану в великій пригоді. Він послухав тої просьби та й кинув рака у воду. А рак ся намочив та й трошки ожив. А як хлиснув води, то ще ліпше ожив. Та й каже:

— Великий богатирю Іване Сухобразенький, дякую тобі за те, що ти мене не їв. Я тобі стану у великій пригоді.

А він собі думає: «Та й яку то все мені поміч дасть? Рак у воді, шершені літають, а мурашки в земли. Що вони мені дадуть? Яку поміч?»

Їде він та й їде, і приїхав у десяте царство. Там такий маленький дворець, а коло того дворця — толока. На тій толоці побиті палі, а на палях — людські голови. Він собі подумав: «Відай, мені вже аж тут буде конець». Але пустився туди йти — що буде, то буде. Заходить у ту хату. Пустив коня пасти, а сам заходить. Є там та баба, та цариця, і є в неї служниці — їх дві. Каже баба до Івана Сухобразенького:

— Великий богатирю Іване Сухобразенький, що тебе сюди занесло? Та сюди ворон кости не заносить. Сюди ворон кости не зано-осить!

А він їй:

— Йду шукаю служби. Може би, наймився служити. Може би, я у вас служив?

— Чому нє, — каже, — можеш служити, мені слуги треба. В мене є робота — коні пасти.

— Ну то я буду їх пасти.

— Най буде. Вже завтра будеш гонити їх.

Зварила вона їсти та й дала йому вечеряти. А сама іде до стайні. Служниця каже:

— Ти не вечеряй, а йди під двері слухати, що буде цариця балакати з кобилами.

Вискочив він з хати та й під двері, та й слухає, а вона їм розказує:

— У мене є новий пастух. Буде завтра вас гнати пасти. А ви би поховалися, там є такі болота. Аби ви ся там поховали і він вас не найшов.

— Добре.

А він з-під дверей, та й до хати, та й сів і вечеряє. Повечеряв і ляг спати. А другий день рано встає — вона їсти не дає, лиш спекла корж. І дає йому той корж на днину. А це такий корж, що як його з’їш, так уже спиш. Уже! Каже він бабі:

— А я не знаю, куди гнати кобили.

— А ти їх пускай уперед, вони знають, куди мають іти, а ти йди за ними.

Він тримає їх на капейстрах. Вони собі йдуть, а він тримається їх. Прийшли на то пасовисько, де мають пастися, він постягав з них капейстри, вони й пасуться, тих три кобилі, а він сів та й сидить. Сидів, що сидів, та й вже голоден дуже, хоче їсти. Взяв корж і з’їв. Як з’їв, так махом заснув, і спить собі цілий день. Сонце заходить, він пробуджується, а кобил нема. Йой, він сюди, він туди, ходить, дивиться. І так плаче, що плаче.

Але прилазить до него мурашка і каже йому:

— Великий богатирю Іване Сухобразенький, що в тебе за горе таке, що ти так плачеш?

— Та як, — каже, — не плакати, як пропали коні? Як вернуся без коней, мені баба голову зітне, на паль покладе.

— Не гризись, рихтуй капейстри і раз-два їх лапай.

Як ті мурашки розлізлися болотами, як найшли коні, як їх обсіли, як зачали кусати — вони відти нагло вилетіли. Так тікали, що тікали. А Іван похапав їх, узяв на капейстри та й повів додому.

— О, — каже баба, — це в мене пастух добрий, файно попас коні. Дала вона йому вечеряти, а сама йде до стайні. Взяла бук і йде.

А він знов пішов слухати. Каже баба до кобил:

— Я вам казала поховатися в тоти болота, аби він вас не найшов!

— Ми поховались. Але нас так мурашки присіли, що ми не могли собі місця найти — мусіли відти тікати.

— Завтра аби поховалися у корчі. Як залізете у тоти густі корчі, вас там ніхто не найде.

— Добре, ми там ся поховаєм.

А він з-під дверей та й знов убіг до хати, сів і їсть. А вона входить, та цариця, та й нічого йому не каже. Полягали спати. А рано йому знов їсти не дає, лиш спекла корж та й дала на дорогу. Займив він коні пасти.

Пригнав їх та й сидів, що сидів, і дуже зголоднів — з’їв той корж. Як той корж з’їв, знов заснув. Пробудився — уже сонце заходить, а кобил нема. Ходить, дивиться, заглядає всюди, дивиться по корчах — ніде їх нема. Плаче він.

Але прилітає до него шершень та й каже:

— Великий богатирю Іване Сухобразенький, чого ти так плачеш? А він йому:

— Як мені не плакати? Кобили пропали, мені тепер баба голову зітне і на паль поставить.

— Не гризися, ти рихтуй капейстри — кобили зараз будуть.

Як то ся розлетіли шершені скрізь по корчах, найшли коней дуже скоро, та як обсіли їх, як зачали кусати! Кобили голови ломлять, так відти тікають. А вже як прибігли д’нему, шершені щезли, нема вже їх на кобилах. Похапав він кобил на капейстри і повів додому. Привів, а баба каже:

— О, це я розумію, це пастух. Добре мені коні пасе.

А сама злосна. Вже видить, що треба буде йому файно платити. Дала баба вечеряти та й пішла до стайні. Взяла бука та б’є-б’є, б’є-б’є. А він знов слухає під дверми. Каже баба:

— Чому ви там не поховалися, де я вам казала? Чому в корчі не залізли?

— Ми поховалися, але нас так шершені обсіли, так нас кусали, що ми не могли вже витримати — мусіли відти тікати.

— Добре. А завтра аби поховалися у воду. Там уже вас ніхто не найде, там вас ніщо не буде кусати, нічого вам там не буде.

— Добре.

Скочив він раз-два до хати, сів і вечеряє. Вона ввійшла і каже:

— Добре, ще одну днину перепасеш, і я тобі дам лоша за то, що перепас мені цих три дни коні.

— Най буде.

Полягали вони спати. Це вже третя ніч. А рано повставали: вона йому знов їсти не дає, лиш спекла корж. Він і третю днину займив коні пасти. Сидів коло тих коней, що сидів, зголоднів дуже, з’їв той корж — знов заснув. Спав, спав, сонечко заходить, він пробуджується — коней нема. Ходить понад воду, заглядає, зазирає — нічого не видко. Плаче Іван, але з води показався рак та й каже:

— Великий богатирю Іване Сухобразенький, чого ти так плачеш?

— Та як, — каже, — не плакати? Пропали коні, а мені баба голову зітне.

— Не гризися, нарихтуй капейстри і раз-два хапай їх.

Він борше капейстри злагодив, а раки як зачали у воді кобил щипати.

Вони й повискакували з води. Він взяв їх на капейстри, привів додому, завів до стайні, а сам увійшов до хати. Баба й каже:

— Ну, ти вже в мене перепас три дни, я тобі завтра дам лоша. Але лошат він не видів ніде.

Полягали вони спати. Повечеряли та й полягали. Але перед тим баба пішла карати коні. Взяла бук і б’є їх, б’є.

— Я вам казала поховатися в воду чи не казала?

— Ми поховались. Але так раки обсіли, що на нас ніде вільного місця не було, — все раки трималися нас. І так нас щипали, що мусіли тікати.

— То так, коби ви знали, що на завтра аби мали всі три по лошаті.

— Добре.

А наймичка йому каже:

— Дивися, бо то буде двоє лошат підліших, а одно файне. Вона з того файного серце озме і закладе його в найпідліше. А тобі буде пхати краще лоша. А ти тримайся того найгіршого, бо то, що виглядає краще, буде без серця — воно вже найгірше.

Повечеряв він, полягали спати. А рано баба встала та й каже:

— Вставай та будем іти дивитися на лошата. Вийшли вони — у стайни є троє лошат.

— Гай, вибирай собі, котре хочеш. А він показав на то найгірше.

— Я оце собі озму.

— Та ні, — каже баба, — ти так чесно, так гарно пас кобили, бери собі то найкраще.

— Ай ні, за три дни буде мені й такого.

Вона вже й не перечить. Бере він то лоша, яке хоче. Але ще казала служниця йому: «Щоби ти не брав лоша з її капестрою і з її постороночком. Аби взяв на свою капестру». Вивів він то лоша, здоймив із свого коня капестру з посторонком і заклав на то лоша, а бабину капестру кинув від себе геть. І повів своє лоша.

А воно махом росте. Так росте, що нім він довів його до Білого Полянина, то вже можна було його сідлати. Прийшов до Білого Полянина, десь там прив’язав своє лоша, а сам підійшов до кухні. Та й питається кухарок:

— Де Настуня? Закличте мені Настуню.

Настуня вийшла, а він каже:

— Я вже маю такого коня — будем тікати. А вона йому:

— Якщо є кінь, то тікаймо. Білий Полянин уже шість день на полюванні. А за шість день вернеться.

— Нічого, — каже він, — за тих шість день трохи втечемо. Вийшли вони, посідали обоє на того коня і поїхали. Їдуть та й їдуть. Уже від’їхали від того поля, від тих лісів далеко, вже, може, на другім або третім царстві. А Білий Полянин лиш вертається з полювання зі своїм вірним слугою Гнатом. Гнат Булат називався той слуга. Вернувся Білий Полянин з полювання та й каже:

— А де Настуня?

— А забрав Іван Сухобразенький. А Білий Полянин каже:

— Так, Гнате, нема вже коли орати, сіяти жито і пиво пити. Мусим йти, — каже, здоганяти.

Сіли вони оба на того коня і полетіли понад ліси. Ті землею, а ці — понад ліси. Цей кінь має крила. І вже долітають вони, вже здоганяють Івана й Настуню. А молодий кінь з долини каже:

— Брате, та ти йдеш на мене, на мою смерть?

А той кінь, що Білий Полянин на нім їде, каже згори: — Та що зроблю, брате, як пече помежи вуха? Знов каже цей кінь:

— Брате, хіба ти не знаєш, що зробити? Ти ж ідеш на мене, я ж брат твій.

— Ну що ж я, — каже, — зроблю?

— Брате, ти ж знаєш, що маєш робити. Та так і зроби. Не йди на брата.

А Білий Полянин уже зовсім близько, вже зараз буде рубати. І той кінь нічого не робить, лиш скидає з себе Білого Полянина, а його вірного слугу Гната лишає. Кінь Білого Полянина, що йшов понад ліси, сходить на землю. Вже є два коні, а їх троє. Зійшли вони з коней, відпочивають і радяться:

— Що нам тепер робити?

— Та що? — каже Івам Сухобразенький. — Будемо їхати додому. Вже-м Настуню визволив, і будем їхати до мого тата.

І їдуть вони. Їдуть село від села, село від села. Зупинилися ночувати. Іван Сухобразенький і Настуня сплять у хаті, а Гнат коло коней надворі. Вартує.

Але прилітають три сороки і сідають на хату, де ночують Іван Сухобразенький з Настунею. Сідають на хату та й говорять собі.

— Їде Іван Сухобразенький до свого тата з прекрасною дівчиною Настунею. Тато рідний, мама нерідна. Тато врадується, а мама не врадується — буде давати йому стакан пива до вечері. Він як то пиво вип’є, то зразу згорить.

А Гнат собі записав це. Переночували, рано встали і їдуть далі, і Гнат нічого не каже про те, що говорили сороки. Їхали вони, що їхали, та й знову нападає їх ніч. Знову ночують. Іван Сухобразенький з Настунею сплять у хаті, а Гнат коло коней надворі. І знову прилітають три сороки, сідають на хату та й говорять собі:

— їде Іван Сухобразенький до свого тата із прекрасною дівчиною Настунею. У него тато рідний, а мама нерідна, тато рад, а мама нерада. Коли він по вечері буде йти спати, то мама дасть йому білу сорочку, щоб перебрався, як буде спати. Як він ту сорочку вбере, то вмре.

А Гнат собі то записав та й нічого не каже. Рано повставали. Нічого Гнат Іванови не каже, збираються і далі їдуть. Переїхали кілька сіл, знов допала їх ніч, ночують. Іван Сухобразенький з Настунею впросилися до хати та й сплять у хаті, а Гнат надворі з кіньми. Знов прилетіли три сороки і говорять собі.

— Їде Іван Сухобразенький до свого тата. У него тато рідний, а мама нерідна. Тато врадується, а мама не врадується. Коли він ляже спати, мачуха перекинеться на гадюку і буде лізти до лужка його вкусити. Вкусить його, він спухне і вмре.

А Гнат собі то записав, та нічого не каже.

Так вони ще довгий час їхали село від села і доїхали до свого села, до свого тата. Уже тато радий — другий син вернувся. Та й дають їм вечеряти. Повечеряли вони, а мачуха підносить Іванови Сухобразенькому келих пива, дає йому випити. Іван узяв у руку та й хоче пити, а Гнат хапнув у него з рук і шпурив на землю. А то загорілося.

Настала друга ніч. По вечері іде Іван Сухобразенький спати, а мачуха підносить йому сорочку.

— Уберися в чистеньку свіжу сорочку, легше буде тобі спати.

Іван простягає руку брати сорочку, а Гнат ту сорочку хапнув, пірвав і шпурив. Мачуха нічого не каже. І Іван нічого.

Та й далі так. Третього вечора Гнат сокотить Івана Сухобразенького й Настуню, бо він був вірний слуга Білому Полянину, а тепер став вірний слуга Іванови Сухобразенькому. Не спить, сокотить Гнат. Вночі лізе до лужка гадюка. Гнат як ту гадюку шаблею парнув, то так її надвоє й перетяв. А Іван пробудився, вздрів, що Гнат тримає в руці шаблю, і скричав:

— Гнате! Ти такий мені вірний слуга, що наді мною шаблю здоймив?!

А Гнат йому:

— Так, я тобі вірний слуга. Я дам тобі прочитати все, що тут написано.

І дав йому то, що записав перший раз, коли говорили сороки, що другий раз записав, коли ночували в другім місці, і дав то, де було записано, як сороки третій раз говорили.

— ...Ти, — каже, — видів, як я від тебе стакан вирвав і шпурив, і як то горіло? Ти тоді мав згоріти. І сорочку я від тебе вирвав і шпурив — ти мав у тій сорочці вмерти. А тепер до тебе гадюка лізла. Нічого не могла тобі зробити до того часу, то тепер була би вкусила, і ти був би вмер. А я її перетяв — подивися, вона он тріпається перетята...

І жили вони після того щасливо.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Торговиця, Городенківського району, Івано-Франківської області
20 травня 1989 року
Оповідач: Липчук Параска Петрівна (1913 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.