Українські народні казки

Великий музика

Українська народна казка Гуцульщини

В одному селі була вдова. Мала вона хлопчика. Той хлопчик підріс та й попросив свою маму, щоби купила йому скрипку. Купила мама йому скрипочку. І він почав грати. Так грав на ній, так скреготав днями й ночами, що навіть мамі не давав заснути. Довгі роки він так грав, і мамі надокучило це слухати. Скільки не напросилася його, щоб він залишив трохи, дав їй відпочити, а він таки все свеї та свеї. Мамі не стало терпила, і хоч то рідний син її був, так його закляла погано, щоби він сам став тою скрипкою. І трафила на таку погану годину, що скрипка оніміла, а сам хлопець щез з її очей.

Мама як уздріла, що хлопця нема перед неї, зачала битися головою в стіни.

— Що ж я наробила! Але то вже було пізно. Голосила, приповідала, а сусіди питалися в неї:

— Що сталося з тобою?

І мама всім людям розказувала, що сталося. А сусіди їй казали:

— Чого ти так хлопця свого заклинала? Тепер будеш сама бідувати та й гріх будеш мати.

Замкла мати свою хату і пішла у світ питати та шукати віщунів, щоби навернули їй синочка. А як відходила з хати, то хотіла кинути ту скрипочку на річку. А люди сказали їй не кидати скрипочку на воду, а завісити в хаті на клиночок, аби вона зберігалася. І вона так зробила.

Довгі роки вона ходила, може, зо два-три роки, поки найшла одного дідуся, що їй дав пораду. Вона йому розказала все, як то сталося. Тоді дідусь їй сказав:

— Дуже багато води втече в ріці, поки це станеться, поки ти вздриш свого сина, бо великі муки маєш приймити, якщо пристанеш на те, що я тобі скажу.

— Ой, пристану, дідусю, аби ходила колінками, обірвана, гола, голодна. Бо великий камінь цілий вік буде носитися на моїм серци.

Каже дідусь нещасній жінці:

— Далеку дорогу ще тобі треба пройти.

— А куди, дідусю, треба пройти, щоб порадуватися?

— Не знаю, — каже дідусь, — чи зможеш ти дійти до того місця, бо лиш тільки одна стежка є добра, а то кругом глоги * та корчі, та каміння, та води.

— Та поправте мене, дідусю, на ту стежку. Сказав дідусь:

— Ходи. Я йду наперед, а ти за мною.

Іде дідусь та все рівненько йде. А жінка то йметься за п’яти, то за пальці на ногах. Все щось їй тиче в ноги. Бо то в неї вже взуття пірвалося, бо вона дороги пройшла. А то їй все тикало в ноги за гріхи, за сина.

Довів її дідусь до свеї хатини і сказав їй:

— Ану сідай отут на приспу, жінко Божа. Я, — каже. — знаю, як ти кляла свого сина. Ти кляла: «Шлях би тебе трафив, став би скрипкою». А шлях — то дорога. І так тобі бог дав, що ти багато дороги збила своїми ногами. Та й тикали тебе піски та й колючки в твої пальці та й п’яти. Я тебе пожалував, ти вже свою покуту сповнила. І якби була байдужа за свого сина і не побивалася, то вже би його ніколи не виділа. А тепер я тобі його покажу. Він у мене в хатині. Ану, Івасю, вийди з хати! — крикнув дідусь.

Хлопець штрикнув з хати та й сів коло дідуся. Узяв дідуся поза шию, як рідного тата, та й каже дідусеви:

— Що це ви за жінку привели сюди до нас? А дідусь каже:

— Та це ж твоя мама рідна, котра багато горя й муки приймила за тебе, поки тебе найшла. Можеш собі йти з мамою до хати, де ти родився.

Каже Івась дідусеви:

— О дідусю, не піду я від вас ніколи-ніколи. Ви мене любите, голубите, мені з вами добре жити. А мама мене прокляла та й верла мою скрипку в берег.

— Ой ні, Івасику, скрипку я твою зберігаю. Зачепила на клиночок. Іди зо мною до хати.

Хлопець таки відпирається, не хоче йти. Каже дідусь:

— Ходім усі троє до маминої хати. Якось-то все налагодиться. Послухав хлопець дідуся. Але каже дідусеви:

— Якщо ви залишитеся жити у мене вдома, то я йду, а якщо ні, то я не йду від вашої хати.

Каже дідусь:

— Най буде, залишусь.

І пішли всі троє до маминої хати.

Увійшли в хату, хлопець подивився на стіну — є його скрипка, така, як була. Але в руки її вже не брав. Дуже мама його просить, цілує його в голову, в руки, щоби він брав скрипочку та й грав, як давно грав. Ніяк не може вона його вбогомолити, свого хлопця, щоби він узяв у руки скрипку й заграв. Бо йому мама талант змарнувала.

Каже дідусь Івасеви:

— Івасю, покайся. Мама ж твоя покаялася, покайся й ти. Хлопець сказав:

— Я тоді покаюся, коли ви возьмете цю скрипку сами в руки. Бо мама все пхала хлопцеви скрипку в руки та пхала, а хлопець цурався її. А коли подав дідусь, то хлопець узяв скрипку в руки. Тоді дідусь сказав:

— Вийдемо надвір, сядеш на приспу та й на приспі заграєш.

І хлопець заграв на приспі в ту скрипчину. Як заграв, то всі пташки позліталися до него. Позліталися, відки би то не було. І звірі збіглися. Хлопець грав, а всі пташки співали, що не мож було наслухатися. І люди з цілого села надійшли до тої хатини слухати скрипку й пташок. Бо то була чарівна гра.

Дідусь собі вернувся додому, а мати осталася дома. А про молодого скрипаля розійшлася слава по всій державі і по других державах. Він так прославився, що світ зчудувався. І ходив він світом граючи. Але навертався до хати, приносив мамі гроші і маму додержував.

Учув про цего музиканта-скрипняка оден цар. Прислав до него до хати своїх слугів, щоби вони його привели. Бо він віддавав дочку, хотів, аби той музикант заграв весілля. І поїхав скрипник з тими слугами до царя. Та й сказав цар хлопцеви:

— Ти можеш грати такі танці, аби могли гуляти люди з різних держав? Бо до мене з’їхаються гості з кільканадцять держав, і кожен народ має свої танці, кожен по-своєму гуляє. Скажи мені поправді, чи зможеш ти це. Як не зможеш, то навіть не зачіпайся. А як зможеш, то я тебе так нагороджу, що не потрібно буде тобі й твоїм дітям до смерти робити.

А хлопець витяг з пуделка * скрипку та й показав цареви до очей. Та й сказав:

— Мені не треба ваших грошей і вашої нагороди. Я живу із цеї скрипки і буду жити з неї до смерти. І будуть з неї жити мої діти й моя жінка. Без вашої великої нагороди.

Засоромився цар від цих слів леґіня. І сказав парубок цареви:

— Де у вас має робитися підлога до танцю? Цар повів його та й сказав:

— Ади, гезде перед столиці підлога зготовлена. Завтра в меї дочки починається весілля.

— Е, пресвітлий царю, цю підлогу треба перебрати і перенести на інше місце.

Хлопець дивився на ті підлоги і аж очі загубив. Гріх було їх рунтати * та переносити на інше місце. Але хлопець так зажадав, сказав цареви ставити підлоги між деревами. Щоб навколо дерева були. Бо коли він жив у дідуся, то мудрий дідусь усякого його нараджував. І так йому про підлоги говорив.

Тоді цар сказав до хлопця:

— Слухай, хлопче, ти мене доводиш до великої праці й до кошту великого. Рунтати це, розбирати і переносити на друге місце — це мені не з виплатом *. Чи ти таки гадаєш, що варта таке робити?

Хлопець сказав:

— Якщо не буде варта, то ви мене завісите.

І погодився цар. Розпорядився своїм робітникам перенести підлогу на те місце, де хлопець сказав. Весілля на три дні віддалили, бо було маса роботи. Зготовили підлогу, поз’їхалися з кільканадцять держав гості, союзники цареві. З жінками, з синами своїми й дочками. Кільканадцять тисяч.

Але цар мав замовлені музики, не лиш цего хлопця взяв.

Засіли гості за столи їсти й пити. Музики духові грають, гості співають за столами. Ба нарешті вже забагли гості гуляти. Дали хлопцеви сісти високо, щоб його всі виділи. Всі стали в коло, хлопець настроїв скрипку. І сказали люди до леґіня:

— Можемо дати тобі до помочи музик, бо тобі буде тяжко одному на одній скрипці грати.

Леґінь сказав:

— Ой ні, панове мої дорогі. Я самий буду грати для всього народу. І як почав хлопець грати в скрипку, то весь народ не гуляв, а лиш вуха понаставляв й очі повивалював. Дріж тілом пішла народови. Зроду не чули вони такої музики. Народ мовчав, а тоді закричав «ура « і заплескав у долоні. І нарешті почало від тої музики падати з дерев зелене листя. Весь народ засторопів — зелене листя вліті з дерев паде.

Бо то, знаєте, дідусь йому зачарував скрипку, щоби він був музикант на цілий світ.

Три годині безперестанку хлопець грав. А потому сказав:

— Все, більше я не граю.

— Даємо, леґіню, дві годині, а потому знов нам будеш грати. Інакшої музики ми не хочем, лиш тільки ти нам грай.

І ті дві годині народ носив хлопця на руках. Кричав народ:

— Обдаруємо тебе золотом і сріблом!

А цар з царицею ходили в радощах, ніби на світ народилися. Раділи, що такого музиканта цар найшов, що такі задоволені гості. Цар навіть подумав, що за такого преславного музиканта віддав би дочку. Але то вже було пізно.

Сказали гості:

— Славний музиканте, заграй нам ще якоїсь.

І хлопець як заграв, то всі гості заплакали. І тоді скрипку до пуделка і сказав:

— Вже більше грати не буду, їду додому. В мене мама дома сама.

Гості благали хлопця, та цілували його в руки та в лице, та метали йому золоті монети, а він сказав:

— Мама дома сама.

Тоді цар крикнув до хлопця грімким голосом:

— Дорогий мій музиканте, я заберу твою маму до столиці, а ти зоставайся тут. Будеш у мене ходити в золотих шатах і твоя мама.

— О ні, царю пресвітлий, цего я не зроблю. Де я вчинився *, де виріс, там я маю і вмирати. І моя мама. Я не хочу царських палаців та й золота. Я маю в себе в селі всього доста.

Попрощався леґінь з гостями і від’їхав до свеї мами. І може, й сьогодні десь грає. І більше такого музиканта, як був той скрипник, не було й не буде.

Походження та примітки

* Глоги́ — глід.

* Пуде́лко — коробочка.

* Ру́нтати — рухати.

* З виплатом — вигідно, варто.

* Вчини́тися — тут: народитися.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Хутір Калинки́, Косівського району, Івано-Франківської області
25 травня 1988 року
Оповідач: Колобейчук Григорій Дмитрович (народж. 1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.