Українські народні казки

Великі вуха

Українська народна казка Чернігівщини

Йде дідок лісом, ягоди збирає. Раптом чує хтось пищить. Зазирнув під кущ, а там зайченя плаче, скалку з лапи вийняти не може. Пожалів старий зайченя, вийняв скалку, а воно йому раптом і каже:

— Візьми мене собою, я тобі служити буду — хату стерегти.

— Та який із тебе сторож?- сказав старий, — хоча…

Дідусева хатка на узліссі стояла. Справді мав він клопіт: хтось із тамтешніх злодіїв унадився його добро цупити. Тож дідок поміркувавши приніс зайченя у двір. Маля залізло в порожню собачу буду, вуха

назовні виставило й ворушить ними, повертає в різні сторони.

На той час лисичка у двір до старого прослизнула. Побачила вуха, що із буди стирчать і позадкувала до паркана, дрижить від страху, а сама метикує: «Якщо вуха такі великі, то сам собака з теля буде». Побігла не озираючись. А назустріч ведмідь, до старого за медом іде.

— Що це з тобою, лисичко? На тобі шерсть дибки стала.

— І не питай! — каже лисичка, — у старого собака з’явився. Вуха отакенні, а він сам великий!

Не повірив ведмідь лисиці. Підійшов до паркана, звівся на задні лапи і зазирнув у двір. Як побачив вуха в буді, аж підскочив з ляку і побіг у ліс.

Настав вечір. У дідусевій господі чай п’ють з медом, капусту хрумають, а в лісі від страху дрижать. Хто чай п’є, хто капусту хрумає, а хто від страху дрижить — самі здогадайтесь.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

131 (4247). Великі вуха. СУС —. Записала школярка Ус Ю. 2008 року. Пастух Ганна Дмитрівна (1918). Чернігівська область, Козелецький район, Лемеші