Українські народні казки

Вербо яра, відчинися

Українська народна казка Покуття

Були чоловік і жінка. Чоловік мав свою дочку від першої жінки, а жінка мала свою дочку. А як умирала мама чоловікової дочки, то вона дала їй золоте зернятко і сказала:

— Дочко, як тобі буде гірко, посадиш це зернятко, і воно тобі стане в пригоді.

Гірко було сироті з мачухою, пішла вона пасти корову, взяла з собою то зернятко і посадила. А сама лягла на тім пасовиську спочити і заснула. Пробудилася вона, дивиться, а там виросла верба. І та верба заговорила:

— Як тобі буде гірко, то приходь до мене, і я тобі допоможу. Приходить дівчина додому, а мачуха на неї все в’їдає, гризе її. Прийшла неділя, всі збираються до церкви. А мачуха каже:

— Ти не підеш. Тобі треба все дома поробити, а ми йдемо. І пішла мачуха з своєю дочкою і чоловіком до церкви.

А вона все живо поробила, пішла на леваду, прийшла до тої верби і сказала:

— Вербо яра, відчинися, йде до тебе гарна панна. Я хочу, щоб ти мене вбрала, бо хочу йти в церкву.

І верба її вбрала, дала бричку, коні, і дівчина поїхала до церкви. Приїхала, зайшла в церкву, стоїть собі, така гарна. А коли скінчилася відправа, вона сіла .в бричку і поїхала назад на леваду. І верба яра забрала коні, бричку і все вбрання. І йде дівчина з левади, така невбрана, і жене бичка, що гонила пасти.

Прийшла вона додому, і ті прийшли з церкви, і сіли всі обідати. І говорять, яку гарну панну виділи в церкві. А ця дівчина каже:

— А може, це була я? А мачуха їй каже:

— Ти, дріпако, ти, задрипана, ти кладешся до такої панни? Проминув ще один тиждень. Вона знов пішла до церкви. І так само на третій тиждень пішла. А за другим разом дуже її собі сподобав царевич. І думає, що він має робити, щоб її затримати, бо вона все перша виходить з церкви.

А вона все ставала в церкві на то саме місце. І додумався царевич насипати там смоли. Як вона прийшла третій раз у церкву і стала на то місце, де вона все ставала, черевички прилипли до смоли. Відправа скінчилася, вона хотіла йти, а смола не пускає. Вона сіпнула ногу, один черевичок лишився, і вона таки пішла.

Царевич узяв той черевичок і зачав ходити міряти. Котра дівчина взує той черевичок, то він ту озме за жінку. Ходив він село від села, міряв — на ту дівчину черевичок завеликий, на ту замалий. Відтак дійшов він до хати, де жила та дівчина. Каже мачуха своїй доньці:

— Мий, доню, живо ногу, вийдеш заміж за царевича. А дідова дочка лежала на печі. Царевич питає:

— А то що за дівчина? А баба каже:

— Вона нікуди не ходить, то не її черевичок.

— Хай і вона міряє, — сказав царевич.

Вона скочила з печі, взула той черевичок і сказала:

— Це мій черевичок. І сказала царевичу:

— Ти почекай тут. Я зараз вернуся. А баба зачала кричати:

— Ти дріпако, ти задрімана, куди ти йдеш?! Вона пішла на леваду до верби і сказала:

— Вербо яра, відчинися, йде до тебе гарна панна. Я хочу, щоб ти мене вбрала, би ти мені все дала, бо я вже виходжу заміж.

І приїхала вона на подвір’я ще краще вбрана, як тих три рази, коли ходила до церкви. І взяв її царевич за жінку.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Снятин, Снятинського району, Івано-Франківської області
14 серпня 1987 року
Оповідач: Синиця Калина Йосипівна (1923)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.