Українські народні казки

Веретено, човник і голка

Українська народна казка Поділля

Жила на світі одна бідна дівчинка. Батько й мати її повмирали, ще як вона була маленька. Край села в невеличкій хатині мешкала її тітка, сама-самісінька. Вона пряла, ткала й шила і тим заробляла собі на хліб.

Стара взяла сирітку до себе. Привчила її до праці й виховала скромною та чесною.

Коли дівчині було вже 15 років, старенька захворіла. Покликала її до свого ліжка, ніжно поглянула на неї й сказала:

— Донечко, я почуваю, що вже не підведуся, надходить мій смертний час. Я залишаю тобі хатину, тут ти матимеш притулок од вітру й негоди, а до того ще веретено, човника й голку — ними ти зароблятимеш собі на хліб насущний.

Потім поклала руки їй на голову, благословила її й сказала:

— Будь доброю, то й тобі буде добре.

Потім склепила очі та й померла. Коли її несли ховати, дівчина йшла за труною й гірко плакала, віддаючи їй останню шану.

Тепер дівчина зосталася в хатині зовсім сама. Вона старанно пряла, ткала й шила, і в усякому ділі їй щастило. Льону в коморі наче прибувало само собою, а як, бувало, витче вона полотно або килимок чи пошиє сорочку, то зараз знаходиться покупець і щедро платить. Отож, вона не бідувала, а ще й іншим трохи допомагала.

А в той час королівський син Іван мандрував по країні, шукаючи собі наречену. Бідної він не смів вибрати, а багатої не хотів. Іван сказав собі:

— Дружиною мені буде та, котра найбагатша і найбідніша.

Приїхавши в село, де жила та дівчина, він спитав, як і скрізь робив, котра відданиця тут найбагатша, а котра найбідніша. Спочатку йому назвали найбагатшу. А найбідніша, певне, та, сказали, що в маленькій хатині аж край села.

Багата сиділа перед своєю хатою набундючена, в пишному вбранні, і тільки-но королевич під’їхав до двору, вона встала вийшла йому назустріч і низько вклонилася. Він подивився на неї, але не промовив і слова й поїхав далі. А коли під’їхав до хатини бідної дівчини, та не сиділа перед хатою, а була в кімнатці.

Королевич зупинив коня, заглянув у вікно, куди ясно світило сонце, й побачив, що дівчина сидить за прядкою і старанно пряде.

Коли вона підвела голову й помітила, що на неї дивиться королевич, то вся зашарілася, почервоніла, як троянда, опустила очі і ще пильніше стала прясти.

Чи нитка й далі прялася тонка й рівна, я цього не знаю, але дівчина пряла доти, аж доки королівський син поїхав далі. Тоді вона підійшла до вікна, відчинила його і сказала:

— Ой, як же душно в кімнаті.

А сама дивилася вслід королевичу, поки не зникла вдалині біла пірчина на його шапці. Дівчина знову сіла до роботи і пряла далі. І пригадалась їй одна пісенька, що її стара тітка іноді співала, сидячи за роботою. От вона й собі заспівала ту пісеньку:

Тонку ниточку, веретенечко, спряди,

Мого милого під віконце приведи.

Та що це? Веретенце вмить вистрибнуло у неї з рук, тоді у двері, надвір. І, коли здивована дівчина подивилась, куди ж воно побігло, то побачила, що веретенце жваво потанцювало полем, а за ним простяглася блискуча, золота нитка, і врешті воно зникло з очей. Дівчина, не маючи більше веретена, сіла за верстат, узяла човника і почала ткати. А веретенце стрибало все далі й далі, і саме тоді, коли нитка закінчилась, воно спинилось біля королевича.

— Що це таке? — вигукнув він. — Чи не хоче веретено показати мені дорогу?

Повернув свого коня і поїхав за ним. А дівчина сиділа за роботою і співала:

Витчи, човнику, гарненький килимок,

Дай до хатиноньки завітає женишок.

І раптом човник вистрибнув з рук, стрибнув на поріг, а з порога надвір. А перед порогом він став ткати килим, та такий гарний, якого ще й ніхто не бачив. З боків на ньому цвіли троянди й лілеї, а посередині на золотому тлі плелися зелені рослини, стрибали зайчики, танцювали журавлі, з кущів вистромляли голови олені й сарни, зверху на вітах сиділи барвисті птахи, як живі, тільки що не співали. А човник стрибав сюди-туди і, здавалося, ніби килим росте сам собою.

Зоставшись без човника в руках, дівчина взяла голку й сіла шити. А кладучи стібки, заспівала:

Гостра голочко, рівненько вишивай,

Іде милий мій, ти хату прибирай.

Враз голка вистрибнула в неї з пальців і як блискавка стала метатись сюди-туди по хаті.

Але насправді то поралися столи, ослони і пір’їна на шапці в королевича, що його веретено вело золотою ниткою. Він зіскочив з коня, пройшов по килиму до хати. Вступивши до середини, побачив дівчину в убогій одежині, але та дівчина в ній цвіла, наче троянда на кущі.

— Ти відразу найбідніша й найбагатша, — сказав він до неї, — іди зі мною і станеш мені дружиною.

Вона нічого не промовила, тільки подала йому руку. А він поцілував її і вивів надвір, посадив на коня і привіз у королівський палац, де бучно й весело справили весілля.

А веретено, човника й голку поклали в скарбницю, де вони й досі зберігаються з великою шаною.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

166 (6432). Веретено, човник і голка. СУС —. Записано 2009 року.
Оповідач: Золотова Ганна Іванівна (1943 року народження) Бірків Літинський район Вінницька область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.