Українські народні казки

Вершник на дерев’яному коні
Українська народна казка Закарпаття

Жив собі єден богатир. Він умів майструвати та змайстрував собі дерев’яного коня. А цар дав приказ: хто перескочить на кони високу огорожу й заскочить до його двора — той візьме його доньку за жінку. Подумав він і поїхав на тому дерев’яному кони до царя. І залетів на кони до царського двору та вилетів на царські палати. Коня оставив зверху на палатах, а сам почав спускатися долі сходами до царської доньки. А як його варта пропустила? Там вартові. Але вартові випивші були та заснули. А він поміж вартових пройшов. Царівна зрадувалася, як його побачила. Він там був з нею цілу ніч. І дав їй свою адресу: де він живе та де буде перебувати.

Звідти богатир поїхав на дерев’яному кони в світ, до другого царя. А цар, до доньки якого приїжджав хлопець на дерев’яному кони, все ходив до свої доньки спитатися, що вона робить, як живе. І сказав цар свої жоні:

— Наша донька така весела та тучна.

Але прийшов час, і цар побачив, що його донька буде дитину мати.

Питає цар:

— Вартові ту були? Хто ту ходив? Чому так ся стало? Вартові сказали:

— Пресвітлий царю, ви нам дали випити, і ми помилку допустили. Питає цар доньки свої:

— Скажи мені, донько, правду, що з тобою є.

— Та виходив ту якийсь світський прохожай на дерев’яному кони. Сказав, щоб я його глядала і дав мені свою адресу.

Пустив цар оголошення по всьому світі: «Хлопець на дерев’яному кони, котрий дав свою адресу, має вернутися до мого двора і брати мою дочку». І вернувся він з далекого світу, і прийшов до царя.

— Що ж ти з моєю донькою зробив? Та я ж тобі скажу голову одсічи.

— Та ніт, як одсікати? Я ж буду вашим зятьом. А цар не схотів.

— Я тебе даю до тюрми.

— Та як до тюрми? Погостимося, а тоді шліть мене, де хочете. При тій гостині дав він царьови грушку з’їсти. Він ту грушку з далекого світу приніс. І від тої грушки виросли царьови роги аж у повалу.

— Хто ж би зняв мені тоти роги?

— Я зніму роги, але якщо доньку даєте.

І пообіцяв цар доньку, лем би роги зняти. Дав йому хлопець ягоду з’їсти. Як цар ягоду з’їв, одпали роги з голови. Погодився цар доньку оддати йому за жону. Закликав він міністрів усе потвердити та зробити свадьбу.

А на того царя другий цар війною йде. Ох, що ж ту робити?! Ще свадьби не було, а ту війна. Зробили свадьбу.

— А де ж я буду жити, де ви мені кімнату дасте? — зазвідав зять царя.

Цар йому дав курник. І зібралися вони на війну, а зять остався. Та питає його жінка:

— Ти чому не йдеш на допомогу батькови?

— Та на чім я піду на війну? — сказав він.

— Там є в нас на полі кобила, але сліпа. Сказав він жінці:

— На сліпій кобилі куди я піду? Вона попросила його:

— Сліпа не сліпа, іди на допомогу батькови. І воюй там, де мій батько буде. Пізнаєш його по тім, що в нього буде велике перо за калапом. Де то перо увидиш, там і воюй.

Вийшов він на поле, а там був його дерев’яний кінь. Дав він на нього кантар. Сказав йому кінь:

— Як ти, пане, хочеш їздити: чи долом, чи верхом?

— Ой, — відказує йому царський зять, — верхом, у повітрю, і чимскоріше.

З’явилася золота шабля, сів він на коня, все на ньому з’явилося, що треба. Поїхав він на війну. Спознав він по перови свого царя та зразу став воювати. Шаблювалися, шаблювалися, поки йому палець не порубали. Стало царьови жаль його, передер він свій платок і завив йому палець. І перебороли вони, і тесть його виграв війну. Приходять додому. Звідається царьови жінка:

— Перевоював ти. А хто ж тобі помагав? Розказує цар:

— Якийсь витязь поміг мені, але поранили його. Він дав мені адресу, що він жиє в Курниквароші.

Дивляться в документи, де Курникварош. Не є Курниквароша. Та й приходить до царя його донька:

— Що ж ви там глядаєте?

— Глядаю витязя з Курниквароша.

— Що ж ви глядаєте? Та ж Курникварош — це там, де я жию. Засміявся цар:

— Та де ж таке може бути?

Приходить провіряти. Прочитав слова на платку і возрадувався свойому зятю.

— Він герой! Переборов ціле вороже військо! І передав йому цар своє царівство.

— Царюй, поки твого світу.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Люта, Великоберезнянського району, Закарпатської області
10 липня 1988 року
Оповідач: Яцьків Михайло Михайлович (1924 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.