Видимо й Невидимо
Українська народна казка Кіровоградщини
Був собі пан та лакей. То як були вони ще малими, так укупі гралися і все у них було нарівно. А як став панич паном, то так зненавидів того лакея, що почав вигадувати та приказувати, щоб він зробив те й те, та все таке, щоб його можна було знищити.
Усе те лакей поробить, живим вернеться. От раз пан загадує йому:
— Принеси мені Видимо й Невидимо.
Той іде, плаче. Прийшов десь у ліс, та такий страшенний, що Господи! Дивиться, стоїть хатка. Він пішов у ту хатку та й заховався під припічок. Коли був обід, приходить дід та й гукає:
— Видимо й Невидимо, подай стіл!
Тут відразу де не взявся стіл, а на ньому усякі напитки і наїдки. От дід напився, наївся та й каже:
— Видимо й Невидимо, прибери!
Зараз де все оте й поділося. А той лакей з-під припічка усе те бачить. От як дід пішов, лакей виліз.
— Ану, — каже, — і я зажадаю собі того. Видимо й Невидимо, подай стіл!
Зараз де що і взялося. Він напився, наївся, а тоді і питає:
— А що, Видимо й Невидимо, може, тобі у цього хазяїна набридло?
— Та набридло, — каже.
— Так ходімо зі мною.
— Ходім.
От і пішли. Він щоверсти гукає:
— Видимо й Невидимо, чи ти тут?
— Тут, тут, хазяїне, не бійся, я не останусь.
Коли це ідуть, бачать, що покої будуються. Людей нікого не видно, тільки один топір і теше, і рубає, і піднімає. Видимо й Невидимо йому каже:
— Поміняй мене на топір-саморуб. А потім я повернуся, як тільки гукнеш.
А тут і дідок іде. Лакей і каже:
— Проміняй мені, діду, цей топір на Видимо й Невидимо.
— Яке ж воно?
Він тоді зараз:
— Видимо й Невидимо, подай стіл!
Тут все і з’явилося. Дід напився, наївся, а тоді каже:
— Це добра штука. Чому не проміняти?
Та й віддав йому топір. От він вийшов за кряж та:
— Видимо й Невидимо!
— Тут, тут, хазяїне, коло тебе!
От випало йому знов іти лісом. Іде він і бачить, що скаче кругом лісу ломачка, а в лісі ходить дідок.
— Що це, питає, діду, в тебе таке?
— Та це дубинка-самобійка. Ану, — каже, — дубинко-самобійко, ходи!
Та ломачка як почала скакати. Що не скочить, то дуба звалить. Він тоді до свого:
— Видимо й Невидимо, подай стіл!
Зараз дещо і взялося. Дід напився, наївся та й пристав до нього:
— Проміняй мені його на ломачку-самобійку.
А Видимо й Невидимо каже йому:
— Можеш міняти, бо я знову, як гукнеш, у тебе буду.
Він проміняв, узяв ту ломачку-самобійку, вийшов із лісу та й каже:
— Видимо й Невидимо!
— Тут, тут, хазяїне, коло тебе!
От приходять вони у місто. Зайшов він у трактир і зараз як закомандує:
— Видимо й Невидимо, подай стіл!
Відразу дещо і взялося. Він напився, наївся та й ще коло себе чоловік десять нагодував. А тоді:
— Видимо й Невидимо, прибери!
А у тому трактирі гуляв вояка. Побачив це та й каже:
— Це ще не штука. А от штука. Ану, прути, нуте!
Де не взялися прути, заходять коло нього, аж свистять.
— Ось, проміняй, — каже, — на твоє Видимо й Невидимо.
А Видимо й Невидимо каже:
— Та проміняй, бо я знов у тебе буду.
Він проміняв його на ті прути. Тільки вийшов за місто та й:
— Видимо й Невидимо!
— Я тут, хазяїне, не бійся.
От прийшов він до свого пана, а в нього саме гості були, люду понаїздило такого. Пан, як побачив, що він вернувся, то й кричить:
— Ей, подай канчук!
— Ні, — каже той, — підожди. Бий гостей, ломачко-самобійко, та добре бий!
Як почала та ломачка гостей чистити. Кого побила, а хто повтікав. Він тоді до прутів:
— Ану, прути, нуте!
Як візьмуться ті прути коло пана. От як відчистив добре пана, то той йому вже нічого не казав.
А тоді давай будуватися. Ломачка-самобійка дуби валить, топір-саморуб сам тягає, сам рубає, а він тільки походжає і приказує. Всі самі знають, що робити.