Українські народні казки

Вовк, собака та кіт

Українська народна казка Полтавщини

Був собі мужик, мав собі собаку. Собака той, поки молодий був, то й стеріг хазяїна. А як постарів, то хазяїн прогнав його з двору. Ходив він собі по степу, ловив там мишей, що попало, те і їв. Уночі перестрів того собаку вовк та й каже:

— Здоров був, собако!

Привітались. Вовк і питає:

— Куди ти, собако, йдеш?

— Поки я молодий був, мене хазяїн любив, бо стеріг його хазяйство, а як постарів, то він мене прогнав з двору.

Вовк питає:

— Може, ти, собако, їсти хочеш?

— Хочу, — каже.

Вовк говорить:

— Ходім, я тебе нагодую. Пішли, подивимося, що то пасеться?

Пішов собака, подививсь, вертається й каже:

— Вівці.

— Хай вони виздихають! Понабираємо за зуби вовни і не понаїдаємось, голодні будемо. Ходім, собако, далі.

Ідуть вони, побачив вовк гусей.

— А піди, — каже вовк, — подивись, собако, що то там пасеться?

Собака пішов, подививсь, вертається й каже:

— Гуси.

— Хай вони виздихають! Понабираємо за зуби пір’я і не понаїдаємося. Ходім, — каже, — далі.

Побачив вовк, коняка пасеться.

— А піди, — каже, — собако, подивися, що то пасеться?

Собака прибігає та й каже:

— Коняка.

— Ну, то буде наша, — каже вовк.

Пішли до тієї коняки. Вовк так гребе землю, кротовину їсть, щоб розсердитися. Тоді каже:

— А дивись, собако, чи в мене хвіст тріпочеться?

Подививсь собака.

— Тріпочеться, — каже.

— А тепер дивись, — каже вовк, — чи посоловіли в мене очі?

— Та посоловіли.

Тоді вовк як кинеться, як схопить ту коняку за гриву, звалив її та й розірвав. Їдять удвох з собакою. Вовк молодий, він наївся скоро, а собака старий, то гризе й нічого не з’їсть. Поприбігали собаки й прогнали його.

Іде той собака і по дорозі знайшов собі такого ж кота, як він, що в степу ловить мишей.

— Здоров, — каже, — коте! А куди ти, йдеш?

— А так блукаю собі. Поки молодий був, то робив у хазяїна, миші ловив. А тепер уже старий став, миші не побачу, хазяїн мене незлюбив, не дає їсти і прогнав з двору. То я оце й блукаю.

— Ну, ходімо, брате коте, я тебе нагодую.

Ідуть вони вдвох, побачив собака овець та й посилає кота.

— Біжи, — каже, — брате, подивись, що то пасеться?

Кіт побіг, подививсь і каже:

— Вівці.

— Хай їх цей та той забере! Понабираємо за зуби вовни і не наїмося. Ходім далі!

Ідуть. Собака побачив гусей.

— Піди, — каже, — подивись, братухо, що то пасеться?

Кіт побіг, подививсь, каже:

— Гуси.

— Хай їм лихо! Понабираємо за зуби пір’я і не понаїдаємось.

Пішли вони далі. Ідуть. Побачив собака коняку.

— Біжи , брате, — каже собака котові, — подивися, що там пасеться?

Пішов кіт, подивився й каже:

— Коняка.

— Ну, це, — каже собака, — буде наша, поснідаємо добре.

Почав собака їсти землю, сердиться та й каже:

— А дивись, коте, чи в мене хвіст тріпочеться?

— Ні, — каже кіт.

Собака знов гребе землю, щоб розсердитися, та знов питає. А кіт каже:

— Трошки почав тріпотатися.

— Тріпнем бісову коняку! — каже собака.

І знов почав собака гребти землю і питає кота:

— А дивись, брате-коте, чи посоловіли в мене очі?

А кіт каже:

— Ні.

— Е, ти брешеш! Кажи, що посоловіли! — каже собака.

— Ну, нехай посоловіли, — каже кіт.

Собака як розсердиться та як скочить на ту коняку! А та коняка як дасть йому копитами по голові! Він упав та й очі витріщив. А котик прибіг та й каже:

— Ой братику, як у тебе очі посоловіли!

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

15 (4609). Вовк, собака та кіт. СУС 117*. Записав Лаврик Артем Миколайович 2008 року.
Оповідач: Антонечко Лідія Іванівна (1954 року народження), Червонозаводське, Лохвицький район, Полтавська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.