Вовк, собака і кіт

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Як собака стеріг хату,

То його й тримали,

Як постарівся небога,

Взяли та й прогнали.

Іде бідний дорогою

Притулку шукає.

Аж у лісі на поляні

Вовк його стрічає.

— Куди, — каже, — йдеш небого?

— Притулку шукати.

— А що ж твої господарі?

— Та ж вигнали з хати.

— Ну, нічого, будеш, — каже, -

У мене служити.

В мене будеш, як дитина

У розкоші жити.

А чи їв ти щось сьогодні?

— Ні, — каже, — нічого.

— То й ходімо обідати, -

Каже вовк до нього.

Ідуть вони темним лісом,

Ідуть чагарами.

Аж у лісі на поляні

Стадо коней грає.

Вовк пригнувся, приглядає,

Здобич вибирає.

— Бачиш, — каже, — ту лошицю,

Що білії лати?

Ото зараз ми із неї

Будем обід мати.

І в мінуту став він землю

Під собою дерти.

Почати дерти сиру землю,

Як навісний жерти.

— А поглянь-но лиш на мене,

Чи встала чуприна?

Пес поглянув і каже:

— Встала, як щетина.

Вовк знову починає

Сиру землю дерти.

Починає сиру землю, як навісний жерти.

— А поглянь лиш мені в очі,

Чи посоловіли?

Пес поглянув і каже,

Що посоловіли.

Вовк, як куля, до лошиці,

Та й не сподівалась.

Стадо в ноги в чисте поле,

Лошиця осталась.

Беруть вони ту лошицю,

Ще теплу білують.

Збілували товсті стегна,

Сіли й бенкетують.

Попоїв пес та й гадає:

«Нічого служити,

Тепер я вже і без вовка

Собі можу жити.

Тільки землі наїстися,

Та сміло кидатися».

От він думає-гадає,

Вовка проганяє.

— Іди, — каже, — куди хочеш,

А то прийдуть люди.

Тоді тобі, вражий вовче

Та й не з медом буде.

Подивився вовк на нього,

Як на того біса.

Махнув хвостом, стрепенувся

Та й пішов до ліса.

А собака коло м’яса

І днює, й ночує.

Тільки в нього і роботи,

Що все бенкетує.

Як скінчилася лошиця,

Поживи шукає,

Аж у лісі на поляні

Кіт його здибає.

— Куди, — каже, — йдеш, котику?

— Притулку шукати.

— А що твої господарі

Та й вигнали з хати?

— Ну, нічого, будеш, — каже, -

У мене служити.

В мене будеш, як дитина

У розкоші жити.

А чи їв ти щось сьогодні?

— Ні, — каже, — нічого.

— То ходімо обідати, -

Каже пес до нього.

Ідуть вони темним лісом

Ідуть чагарами.

Аж у лісі на поляні

Стадо коней грає.

Пес пригнувся, приглядає,

Здобич вибирає.

— Бачиш, — каже, — ту лошицю,

Що білії п’яти.

Ото зараз ми із неї

Будем обід мати.

І в мінуту став він землю

Під собою дерти.

Почав дерти сиру землю,

Як навісний жерти.

— А поглянь лише на мене,

Чи встала чуприна?

Кіт поглянув і каже:

— Та ні, щось не встала.

— Та кажи, проклятий дурню,

Встала, як щетина,

Хоч вона й не встала.

А кіт каже:

— Встала, як щетина.

Знову почав дерти землю,

Сиру землю жерти.

Каже: — А поглянь в очі,

Чи посоловіли?

Кіт поглянув та й каже:

— Ні, не соловіли.

— Та кажи, проклятий дурню,

Що посоловіли.

— Ой, песику дорогенький,

Та посоловіли.

Пес, як куля, до лошиці,

А та копитами.

Розкинувся пес уполі

Догори ногами.

Прийшов котик, подивився,

Очі вже темніли.

І тоді собі промовив:

— Та посоловіли.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

98 (5572а). Вовк, собака і кіт. СУС 117*. Записано 2008 року. Войничий Яків Григорович (1936). Черкаська область, Чигиринський район, Вершаці