Вовк-старшина
Українська народна казка Чернігівщини

Пасе собі якось осел на паші та й підійшов до кущів. А там сидів вовк. Вискочив він та й хотів осла роздерти. А той хоч і дурний, та одразу придумав, що йому робити. Вовк біжить до нього, а осел усміхається радісно та кланяється йому низенько і каже:

— Ото добре, пане-вовче, що ви прийшли, а я вас тут шукаю.

— А нащо я тобі здався?

— Та тут люди послали мене по вас і строго наказали не повертатися самому.

— А нащо я громаді здався?

— А ви не знаєте? Вас люди старшиною обрали.

— Ну і що з того?

— Та така біда, що люди між собою пересварилися та й кажуть: «Оце хіба лиш вовка можна назначити».

Почув це вовк та аж хвіст підняв вгору з радості. Зараз виліз на осла, сів на спину та й поїхали вони в село. А там осел дзвінко закричав. З хат повибігали люди, побачили вовка, верхи на ослові та й кинулися його бити. Били так, що вовк насилу в ліс втік.

Біжить бідний та все оглядається. А коли відбіг далеко, то сів на копицю сіна і відпочиває. Каже сам до себе:

— Мій батько старшиною не був, дід не був, то чого ж мені, дурному, бути? Шкода, що тут нема мужика з дрючком, аби мене уму-розуму навчив.

А за копицею сидів чоловік з вилами. Як почув це та як вискочить, як потягне вовка по хребту, так той і ноги простягнув.