Вовчий пастух
Українська народна казка Чернігівщини

Було це за старого режиму. Один пан взяв на охоту кріпака Тимоху за старшого над загонщиками. Охотилися вони з собаками, а їх з тридцять було. І лисогони, і вовкодави сибірські, і прості гончі. От поїхали вони на охоту на Лису гору.

Загонщики пішли, а Тимоха остався. Не пройшло й години, біжить один і кричить:

— На вовчого пастуха напоролись, а він десять собак скалічив!

Тільки це сказав, коли прибіг другий і собі:

— Тимохо, пан казав і цих собак давати. Ми на якогось чорта напоролись.

А собак шкода було, таких тепер і за золото не купиш. От Тимоха собі й думає: «Із звірячим пастухом не жартують. Краще підождати». А з лісу вже кричать:

— Давай, Тимохо, допомогу! Де ти там?

Крик підняли, а собаки як озвіріли.

— Беріть, хлопці, собак та й ідіть, — каже Тимоха.

Собаки пішли, а він остався. Пройшло дві години, а звір з лісу не біжить, собаки його вигнати не можуть. Лисиця вибігла та зайці, але яке до них діло. Чує, а в лісі заграли: «Ту-ту-ту!». Аж душа зраділа. Собачий гавкіт то наближався, то зникав. Коли це почув:

— Бережись!

Вилетіла з лісу зграя та в чисте поле. Попереду звірюга, сірий, попелястий, кудлатий, а збоку, під животом — червонуватий. Проти такого вовка усі інші — щенята. Старі люди колись казали, що такі вовчі пастухи на біду з лісу виходять.

Як побачили собаки вовка, то остовпіли. Молодші вити не своїм голосом стали. А він вибіг на поле, сів і зуби вишкірив. Пси обсіли його, а напасти не можуть. Передні лапи стрибають, задні присідають і хвіст між ногами.

Тимоху з тої комедії сміх розбирає. А вовчище сидить на задніх лапах, вуха затис і зубами клацає. А тоді встав та й пішов просто лобом на собак. Пси розступилися, наче перед великим паном. Жоден з місця не зрушив, щоб побігти за ним. А охотники і не гнали.

Лісники казали, що без людської крові такі зустрічі не обходяться. Бог велить таким вовчим пастухам з’являтися один раз на сто років.