Українські народні казки

Вовчі нарікання

Українська народна казка про тварин

Одного разу став вовк жаловатися перед лисицею о тім, що многії із животних не хотять в приязнь з ним зайти. «Не перечу, — продовжував, — що мої браття і сестри не суть без гріха, но я тому не виноват. Такого вовка, як я, не мож так легко надибати. Не єсть то в правді красно величатися, но аби-сь о моєм великодушії малоє понятіє мала, то послухай: раз ягнятко із мене собі хулило і в очі мені дуже великії неприличності говорило. Що ж я на тоє? Ані трунув-єм єго од себе, а навіть єдного злого слова єму не сказам-єм! О тім моїм поступку ніхто не вспоминає, а єсли би-сь знала, якії дурачества тоє ягнятко мені ділало...» — «О тім, — перервала єму лисиця, — я собі пригадую; тоє відай случилися тогди, як ви, кумоньку, костію подавилися».

Походження та примітки

Вовчі нарікання. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — . Час і місце запису не зазначені. Наводиться за рукописним збірником «Руська читанка, Склав М. Осадца. 1864 р. ». Відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника., фонд бібліотеки «Народний Дім», № 47, од. зб. 2’ІІ, арк. 164.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.