Українські народні казки

Вогню за брехню

Українська народна казка Буковини

Мав чоловік три сини. Помер він і не встиг їх подружити — осталися вони всі три парубками. Коли старий помер, вони ділилися межи собою тим хазяйством, що від него лишилося. Лишилася їм від тата коняка. Вони її продали і всі три купили ружжа, бо дуже любили полювання. Пішли вони всі три на полювання. Ішли лісом і далеко зайшли. І заблудили в лісі. Захотіли дуже їсти. Набита дичина у них була, а вогню нема, нема на чому спекти. Сіли вони всі три і радяться, що робити, щоб повечеряти. Старший брат каже:

— Я зараз вилізу на дуба і подивлюся. Може, хто вогонь наклав, то я піду до него й принесу. Виліз він на дуба й побачив далеко вогонь. Пішов старший брат за вогнем. Прийшов до того вогню, а там — дід старенький. Кругом вогню звився, а вогонь всередині горить.

— Добрий вечір, діду!

— Добре здоровля! — отвічає дід. — Чо’ ти, синку, прийшов?

— Я прийшов, діду, щоб ви дали вогню. А дід і каже:

— Вогню я так не даю. Брехню треба сказати дідови. Як ти скажеш дідови брехню, а дід скаже, що ти брешеш, то — зірвеш дідови від головиці до гузиці пас і натреш то місце ячмінною половою. А як я скажу, що то правда, то я тобі, сину, зірву пас від головиці до гузиці і натру ячмінною половою. Ну, починай свою брехню.

Почав парубок говорити. Сказав кілька слів, а дід каже, що то правда. Здер йому дід пас шкіри від головиці до гузиці і натер ячмінною половою. І вогню не дав. Прийшов він до братів і не признається, що з ним було. Лиш каже:

— Я ходив, ходив і не міг той вогонь найсти. А середущий брат каже:

— Ану я піду. Може, принесу вогню.

Виліз він на дуба, подивився, де той вогонь, зліз і пішов. Приходить туди, а там дід. Кругом вогню звився, а вогонь всередині горить.

— Добрий вечір, діду!

— Добре здоровля! — отвічає дід. — Чо’ ти, сину, прийшов?

— Я, діду, прийшов, щоби ви дали вогню, бо нам треба.

— Дам, синку, вогню, але скажи дідови брехню. Як я скажу, що ти брешеш, — каже дід, — то ти мені зітнеш від головиці до гузиці пас шкіри. А як скажу, що ти правду кажеш, то зірву тобі пас шкіри від головиці до гузиці і натру ячмінною половою. І підеш без вогню. Ну, кажи свою брехню.

Починає він говорити дідови свою брехню.

— Я був у маминім череві, і запахли мені шкварки. Виліз я з маминого черева і йду до тих шкварок. Чим ближче, то запах від тих шкварок усе більший. А ті шкварки в дуплі. Я пхаю руку в дірочку — не годен запхати. Кладу ногу — не лізе. Кладу голову — не лізе. А я хочу шкварок. То поклав у ту дірку зад — і заліз туди весь. І наївся шкварок. Наївся і захтів води. Хочу вилізти, щоб напитися, — не годен. І що роблю? Іду до мельника, бо нагадав, що в мельника є топор. Приходю до мельника, кажу: «Добрий день, вуйку!» Мельник мені відказує: «Добре здоровля. Чо’ ти прийшов?» — «Я прийшов позичити у вас топора». А мельник питає: «Нащо тобі топора?» — «Я хочу вирубатися з дупла. Бо наївся шкварок і не годен вилізти».

Дає він мені топор і каже: «Обережно, бо топор поросний». Взяв я топора і пішов. Починаю вирубуватися. Рубаю та й рубаю. Зробив велику дірку і виліз з дупла. Утішився, що вийшов, і з радости кинув топор до землі. Забув, що дід мені казав: «Обережно». Топор опоросився, зробив дванадцять топоренят. І тоті топоренята зачали дзенькати. Дзвенять, дзвенять — ссати хотять. Забираю я їх у подолок і несу до діда-мельника. І топор несу. Віддаю дідови топор з топоренятами, а дід мені подарував їдно топореня. Я подякував і пішов далі.

Ішов я, йшов і дуже забаг води. Іду під гору, виходю на гору, а під горою керничка. Втішився, зігнувся пити води, а вода сховалася, і я не годен напитися. Коли піднявся, вода знов появилася. Зігнувся — знов сховалася. Зняв я з голови череп і зачерпнув води. І тоді напився. Сів відпочити, а череп поклав назад себе. Відпочив я добре і йду. А череп забув покласти на голову.

Іду я, дивлюся: люди гречку молотя на дубах. Гречка паде на землю, а полова лишається на дубах. Я сказав людям: «Боже помагай!» А вони сміються з мене. Поклав я руку на голову і талапнув рукою в мозок. От чого сміються — в мене половини голови нема.

Іду далі, втомився і не годен істи. Бачу — пасеться на полі маленька конячка. Підходю до тої конячки, перекладаю ногу і їду. І забув, що топореня за поясом у мене. А то топореня цюц-цюк — і відрубало кобилі зад. Від’їхав я на передкови далеко-далеко, а задок їрже за передком. Вертаюся, прикладаю задок до передка — не зростається. Що робити, щоб коняка була ціла? Беру тешу вербовий кілок, б’ю в задок і збиваю дві половини докупи. Сів і поїхав. А топорок закинув, бо розсердився на него.

Їду я, їду. Кобила моя стогне, виджу, що вона пристає. Я оглядаюся назад себе, а з того кілка виросла верба висока-висока, аж до неба. І кобила стала якраз проти дірки в небі. Я по тій вербі виліз аж до неба. І пішов по небі. Іду, іду, а в бога на подвір’ї святі молотя гречку. Я кажу святим: «Боже помагай!» та й питаю: «Де бог?» Святі сказали: «В отому другому домі». Прийшов до бога і питаю, де мій тато. А бог каже: «Твій тато генде косить пшеницю. І там усі, — каже, — вмерші косять. Скілко їх є на світі, усі там». Я пішов, поговорив з татом і з усіма вмершими побайкував. І від усіх умерших я все знав. Тоді вертаюся назад до тої дірки, щоб спуститися на землю.

Прийшов я до тої дірки, а кобили мої нема — відпаслася далеко-далеко від дірки. Не маю я по чім злізти на землю. Вертаюся назад до святих і просю їх, щоб вони дали мені мішок полови гречаної. Святі й подарували мішок полови. Починаю я крутити з тої полови перевесло. В’яжу то перевесло до неба, крутю його далі і спускаюся по ньому вниз. І спустився гезди коло вас.

А дід питає парубка:

— Ти був тоді на небі, говорив з усіма вмершими. А ти мого тата знаєш?

— Знаю, говорив з вашим татом.

— А що ж мій тато там роби?

— Ваш тато мого тата носи на спині. Дід скрикнув:

— Ти брешеш! А парубок каже:

— То я вам, діду, стинаю пас від головиці до гузиці.

Дід погодився. Здер він дідови пас від головиці до гузиці і натер ячмінною половою. Взяв вогню за брехню і прийшов до братів. Приніс вогонь. Розклали вони вогнище, спекли дикого кабана, наїлися та й пішли додому.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Василівці, Сокирянського району, Чернівецької області
3 серпня 1984 року
Оповідач: Боднар Гаврило Тимофійович (1914 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.