Вода дала, вода й забрала

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

В одному селі жив чолов’яга. Кремезний, силу мав неабияку, хоча трохи й недочував. Не мав ні сім’ї, ні батька, ні матері, як кажуть, кругла сирота з дитинства. Ходив із села в село, копав та чистив колодязі. Цим і заробляв собі на кусок хліба. То в одних господарів люту зиму переживе, пораючись біля худоби, то в друге село помандрує найматися. Довго на одному місці не затримувався, та вже влітку та восени за ним натовпом ходив люд, бо ніхто краще й скоріше не викопає криниці, як Бурган. Так його всі кликали, бо ніхто й імені його не знав справжнього, та й мабуть і він сам не знав.

Забрів Бурган якось весною в одне село. Іде собі, не поспішаючи, з мотузкою та заступом за плечима, якоюсь лахманиною старою—престарою. Спина прикрита, а в черевиках і пальці виглядають. Іде та до всіх вітається: і до старих, і до малих. А люди всякі були і тоді, як і тепер, і лихі, і добрі. Одні глузують з невдахи, другі співчувають, особливо жінки. То пиріжок до торби вкинуть, то яєчок, а він низько вклоняється та й бреде далі.

Запала в тому селі криниця, засунулась, замулилася, майже біля самої річки викопана, а вода в ній джерельна та ніби цілюща, така смачна. Господарка тієї криниці була вдова нестара, років під сорок. Діточок трішки мала. Зупинився Бурган у тієї молодиці, та й каже їй, щоб не переймалася.

— Ви, — каже, — добра жінко, не клопочіться. Я он в сарайчику на сіні переночую, відпочину та й побреду далі.

А жінка йому у відповідь:

— Та чула я, що ви криниці копаєте, а в нас така біда, немає де й води взяти, а все ж село ходило по воду. А як замулилось, то всі відвернулись, бо що ж я, вдова бідна.

Ще й на білий день не поблагословило, як Бурган за лопату та й побрів до тієї криниці подивитись що й до чого. Вирубав лату в березі, прив’язав вірьовку, аж гульк і молодиця з гори біжить з дітками, несе узлик із сніданком. Цілий день копав Бурган, чистив криницю, а жінка з дітьми підсобляли: цебро з глиною тягали. А вже як сонце до горизонту скотилося, чує Бурган, що лопата об щось дзенькнула ся і очам не повірив — невеличка скринька. Сіпнув, щоб витягти, не піддається. А вже зовсім посутеніло.

«Ну, — думає Бурган, — ранок таки краще вечора». Виліз наверх весь у глині, як мара.

— Завтра ранком, — каже жінці, — закінчу копати.

А вона така рада, свіжу чоловікову сорочку і штани чистенькі без заплаток дала йому. Сіли всі вечеряти у хаті: Бурган, молодиця і троє малих діток. Ніколи не було так добре Бургану на душі, як того дня після гарячого борщу та лагідних очей молодиці, ніби він удруге народився. Цілу ніч Бурган не спав та перевертався на сіні у сараї. Думав — гадав, що ж воно за скринька така чудернацька? Невже це доля усміхнулася йому після довгих років страждання.

На ранок схопився трохи світ і побіг у берег, по вірьовці спустився вниз криниці, копнув глибше і нарешті дістав скриньку. Вдарив заступом і мало не обімлів. Скільки не копав, а на такий скарб не потрапляв! Повна золотих червінців! Узяв декілька у жменю і стоїть, ніби остовпів від такого дива.

Аж тут як зашумить, як загуде, з-під того місця, де скринька була, як рвоне вода та з такою силою, що Бурган ледь устиг за вірьовку схопитися. Бо були вже такі випадки, що копачів змивало під землю грізними підземними водами. Як не пірнав бідолашний Бурган під воду, та ніде скриньки не знайшов. Тільки й залишилось дві монетки у жмені. Виліз мокрий та сумний. А молодиця тут як тут:

— Що сталося? — питає, нічого зрозуміти не може.

— Ех, — зітхнув тяжко Бурган, розкрив жменю, а там дві монети, — що дала вода, те й забрала. Такий я вже нещасний народився.

Як не благала жінка Бургана у неї залишитися назавжди, як не умовляла, не залишився, уперту вдачу мав. Одну монету молодиці віддав, другу — у шинку пропив. Дала молодиця Бургану новеньку свитку чоловікову та харчів на дорогу. Уклонився їй.

— Куди ж ви тепер, добрий чоловіче?

— Піду я, — каже, — молодице, може ще скарб знайду.

Пішов, не поспішаючи, з торбиною за спиною та лопатою, на якій вірьовка теліпалася туди-сюди, туди-сюди, ніби його доля.

А молодиця ждала-виглядала, поки й посивіла, а троє діток межи людей розбрелися.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

196 (5389). Вода дала, вода й забрала. СУС —. Записано 2008 року. Прядка-Томенко Лідія Іванівна (1951). Черкаська область, Чорнобаївський район, Малі Канівці