Українські народні казки

Волошки і кропива

Українська народна казка Поділля

У великому лісі жив старий лісник з донькою-красунею Марусею. Батько щодня ходив на полювання, а дочка поралася по господарству. Чи сидить під вікном за роботою, чи збирає в лісі хмиз, чи йде до річки по воду — скрізь лунає дзвінка пісня. Веселий сміх Марусі нерідко порушував і тишу темного лісу, коли вона ходила допомагати батькові.

І сподобалась красуня Маруся водяному вужу, який жив за рікою, в озері. Тільки-но підходила до річки Маруся, відразу ж на протилежному березі з’являвся парубок і слухав співи Марусі, не зводячи з неї очей. Спочатку Маруся, щойно побачить, бувало, незнайомця, відразу замовкала; та він завжди благав її співати.

Чим далі, то несила Марусі було відмовити йому в цьому, і потім, непомітно для себе самої, почала чимдалі частіше приходити до ріки не лише по воду, але і щоб побачити хлопця. Це був незнайомець стрункий, молодий і гарний; лише якийсь незрозумілий смуток помічала вона і в словах, і в поглядах його.

Минула весна, і літо вже добігало кінця. Якось до старого лісника, в його стареньку хатину, ввійшов пишно вбраний молодик з товаришам, такими ж, як і він, і став просити руки красуні Марусі. Він назвався володарем озера і лук довкола. Лісник дякував за честь, та не бажав розлучатися з єдиною дочкою, а тим паче видавати її заміж за чоловіка, зовсім йому не відомого. Та коли Маруся пояснила батькові, що вона вже давно знайома з парубком і давно кохає його, лісник змушений, був дати благословення і відпустити з незнайомцем свою доньку, бо це було ще в ті давні часи, коли шлюб не освячувався церквою, а вершився лише з благословення самих батьків.

Діставши благословення, молодий і молода сіли в чудову карету і в супроводі почту поїхали з подвір’я старого. Лісник зі сльозами на очах проводжав свою красуню Марусю аж до воріт і тоді, востаннє поцілувавши та благословивши її, голосно заридав, дивлячись услід кареті, яка швидко несла в невідоме його єдиний скарб.

Карета незабаром під’їхала до річки. Молодий цьвохнув батогом — і через річку перекинувся гарний міст із залізними поручнями. Переїхали на той берег. Знову цьвохнув батогом наречений — і мосту наче й не було. Ось і озеро. Карета, не зупиняючись, в’їхала в озеро і занурилася у воду. Маруся опинилася на дні озера у дивовижному кришталевому палаці, що палахкотів усіма кольорами веселки.

Маруся щасливо прожила в цьому підводному палаці з чоловіком-вужем декілька років і мала вже двох дітей — хлопчика Василька та дівчинку Горпинку.

Схотілося якось Марусі навідати свого старого батька. Довго не давав згоди вуж, не хотів відпустити жінку з дітьми до тестя, та, нарешті, поступився перед її проханнями й сльозами, але взяв наперед із жінки клятву свято берегти його таємницю: не відкривати батькові, що чоловік її — вуж. Знову де не взялася чудова карета. Вуж з жінкою й дітьми посідали у неї і відразу ж опинилися на березі озера. Поїхали далі квітучим лугом до річки і спинилися на березі.

Тут вуж вийшов з карети, нахилився над водою — і раптом перекинувся через річку гарним дерев’яним мостом, яким Маруся з дітьми переїхала на той бік. Під’їжджаючи до рідної тихої хатинки, Маруся суворо — пре суворо наказала Васильку й Горпинці, щоб вони нізащо не відкривали дідові, хто їхній батько, не казали, що їхній тато вуж, інакше з усіма ними станеться велике лихо.

Старий лісник дуже зрадів, побачивши після стількох років розлуки свою улюблену доньку, та до того ж ще з онуком і онучкою. Розпитував про життя-буття, пригортав то її, то дітей і, пригортаючи, дорікав, що не спромоглися раніше навідати його. Маруся хвалилася батькові, що вони з чоловіком живуть у чудовому палаці, що чоловік її надзвичайно багатий, а головне — дуже любить її.

Та тільки-но старий лісник починав розпитувати дочку про те, чи далеко від річки їхній палац, бо про жодний палац поблизу річки він ніколи не чув, як веселість відразу ж полишала Марусю, і замість ясних відповідей вона відмагалася непевним:

— Ні, то недалеко, зовсім неподалік.

І квапилась перевести розмову на інше. Це видалося лісникові підозрілим; він зрозумів, що тут криється якась таємниця і вирішив вивідати її від онучат.

По обіді, коли Маруся, на запрошення батька, прилягла відпочити,

лісник повів Василька й Горпинку в сад, почав пригощати їх ягодами,

яблуками, грушами і, пригортаючи, запитав Василька:

— Скажи мені, Васю, як ви в кареті переїхали через річку? Адже вона дуже глибока, ні мосту, ні порому на ні немає — як же ви через неї переїхали?

— Тато зробив міст, ми й переїхали,— відповідав Василько.

Та Горпинка заперечила:

— Ні, не так: тато ліг на воду, сам зробився мостом, а ми по татові й переїхали; він і зараз ще лежить мостом і чекає, поки ми переїдемо назад, на той бік ріки.

— Хто ж такий, Горпинонько, ваш тато, що сам зробився мостом?

Хоч Василько і зупиняв сестру, і нагадував їй про заборону матері, та Горпинка захопилась своєю балачкою і все розповіла дідові: і де вони живуть, і хто їхній батько, і що він лежить зараз через річку гарним дерев’яним мостом.

Дід розцілував онучку, обдарував дітей рум’яними яблуками і солодкими грушами, лишив їх бавитися в саду, а сам пішов у повітку. Взяв там гостру сокиру, побіг до річки — та й порубав міст на друзки? Прогостювавши у батька до вечора, Маруся сіла з дітьми в карету, і вони швидко поїхали до мосту, під’їжджають до річки — мосту немає, а на березі де був міст—о жах!

— всюди кров. Зразу ж зрозуміла Маруся все.

— Хто ж із вас, діти, чи ти Васильку, чи ти, Горпинко, розповів дідусеві, що батько ваш зробився мостом? Хто? — вигукнула, ридаючи, Маруся. — Що ж ви мовчите! Ти, Васю?

— Ні, мамо, я нічого не казав дідусеві, — відповідав Василько крізь сльози.

— Отже, це ти, Горпинко, зробила нас усіх нещасними? Ну, будь же ти за це кропивою! Нехай твою серцевину постійно так само точать черв’яки, як зараз моє серце точить люте горе! І завжди ти завдаватимеш людям пекучого болю, як зараз ти завдала його мені!

А ти, мій милий Васильку, будь запашною квіткою. Люди насолоджуватимуться твоїми пахощами і завжди триматимуть тебе у своїх оселях і в своїх церквах! А називатимуть тебе люди васильком-волошкою.

Іще дужче заридала Маруся і полетіла в ліс зозулею, а діти лишились на березі рости: Василько — запашною волошкою, а Горпинка — жалкою кропивою.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

201 (6467). Волошки і кропива. СУС 425М. Записано 2009 року.
Оповідач: Кузьменко Олеся Іванівна (1975 року народження) Пеньківка Літинський район Вінницька область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.