Ворона і гадюка
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

На дупластій вербі звила ворона собі гніздо. Не надіючись лиха, нанесла яєць, висиділа, а коли повикльовувалися вороненятка, стара ворона полетіла шукати для них їжу.

Та в дуплі тієї верби загніздилася чорна гадюка. Тільки стара вилетіла з гнізда, гадюка вилізла до своєї нори, залізла до гнізда, вхопила одне вороненя і понесла з собою.

Прилетіла ворона, бачить, що однієї дитини нема, покаркала, пожурилась та й перестала. А на другий день, уже й другої дитини немає. А через тиждень воронині діти всі пощезали. Каркала, плакала стара ворона, але ніщо не помогло.

Знесла воно ще раз яйця, висиділа їх. Та за другим разом таке саме лихо. Гадюка вилазила на вербу і крала пташенят. Та ось підгляділа Ії ворона, хто її злий ворог. Побачила, як гадюка брала останнє її вороненя. Крику було на все поле.

Та криком нічого не вдієш. І ворона пішла просити поради до куми лисички. Вислухала лисичка ворону, головкою похитала, хвостиком покрутила і каже:

— Тут, кумонько, сила не допоможе, тут хитрощі потрібні.

— Знаю, знаю, — мовила ворона.

— Тут у річці часто проходить князівна купатись. Підстережи її, а коли вона

положить на березі срібний перстень або іншу блискучу річ, то ти вхопи ту річ і лети з нею. Лети просто до верби і вкинь її у гадючине дупло. Побачиш, що того буде.

Послухала ворона лисиччиної ради. Тільки князівна прийшла купатися і положила на березі свій блискучий перстень, ворона прилетіла, схопила перстень у рот і давай тікати.

Полетіла прямо до своєї верби, кинула перстень у гадючину нору, а сама сіла собі на дерево близенько і дивиться, що то буде.

Прибігли слуги до верби. Почали нишпорить, а далі один, угледівши дупло, зазирнув до нього і побачив перстень в середині. Швидко вони розкопали нору, а там, звившись у клубок, лежить величезна чорна гадюка.

Витягли її з нори, вбили, а ланцюжок узяли. А ворона від того часу жила собі спокійно і діток гляділа.

Ворона і гадюка
Українська народна казка Чернігівщини

На дупластій, головатій вербі над річкою звила собі ворона гніздо. Не сподіваючись ніякого лиха, нанесла яєць, висиділа, а коли повикльовувалися вороненята, стара ворона полетіла шукати для них поживи.

Та в дуплі тої верби загніздилася гадюка. Вона тільки того й ждала, щоби ворона вивела молодих, і скоро тільки стара вилетіла з гнізда, зараз гадюка вилізла зі своєї нори, вповзла до гнізда, вхопила одне вороненя і понесла собі на страву. Прилетіла ворона, бачить, що однієї дитини нема, покрякала, покрякала та й перестала, бо що мала робити? А на другий день глянь! — уже й другої нема. Не минув тиждень, а воронині діти ще не оперившись, усі пощезали. Що вже крякала та нарікала стара ворона — ніщо не допомагало. Прийшлося нести ще раз яйця і висиджувати їх знову. Та ба, і за другим разом таке саме лихо. Скоро тільки вороненята повикльовувалися і мати полетіла шукати для них поживи, гадюка день поза день вилазила на вербу і брала собі одне вороненя за другим.

Та ось одного разу підгледіла ворона, хто її ворог тяжкий. Побачила гадюку, як та брала її останнє вороненя. Ото крику було на все поле! Та що з того! Хоч ворона, стоячи при вході до гадючиної нори, надирала собі горло, лаючи та проклинаючи стару розбійницю, гадюка в норі хрупала її дитинятко і чула себе в безпеці. Ворона нічого не могла їй зробити.

Поміркувала й сама ворона, що крик і плач ні до чого доброго не приведуть. Пішла до куми лисички, яка в крутім бережку мала свою домівку просити

поради.

— Ой, кумонько, — мовила ворона, — порадь мені, що маю чинити з поганою сусідкою, чорною гадюкою? Жиє в тій самій вербі, що і я. Два рази я вже висиджувала діточок і обидва рази ота дворушниця повитягала мені їх з гнізда і пожерла! А я ніяк не можу досягти її в тій норі!

Подумала лисичка, головкою похитала, хвостиком помахала та й каже:

— Тут, кумонько, силою нічого не візьмеш, тут треба до хитрощів вдатися.

— Та я то й сама бачу, — мовила ворона, — коли бо на лихо собі, ніякої хитрості не вмію придумати.

— Я тобі, кумо, ось що скажу. Ось тут, до річки часто царська дочка приходить купатися. Підстережи її, а коли царівна положить на березі золотий ланцюжок або яку іншу блискучу річ, то ти вхопи ту річ і лети з нею, але так, аби царські слуги тебе бачили. Вони будуть кричати і бігти за тобою, а ти лети просто до верби і вкинь річ у гадючине дупло, а сама лети набік. Побачиш тоді, що з того буде.

Послухала ворона пораду лисички. Скоро тільки царівна прийшла купатися і роздяглася на березі та положила на піску свій блискучий золотий ланцюжок, ворона прилетіла та хап той ланцюжок у рот і давай утікати. Побачили царські слуги, з криком кинулися за вороною, а та простісінько до своєї верби, кинула ланцюжок у нору гадюки, а сама сіла собі на іншім дереві близенько та й глядить, що з того буде.

Прибігли слуги до верби. Вони бачили, що ворона з ланцюжком спускалася недалеко від землі, а потім відлетіла вже без ланцюжка. Значить, тут десь мусила його випустити! Почали шукати, шпортати, аж далі один, угледівши дупло, зазирнув до нього і побачив, що ланцюжок блищить всередині. Зараз вони розкопали нору, аж, бач, у норі, звившись у клубок, лежить величезна чорна гадюка. Не питали слуги, що гадюка в крадежі зовсім не винувата, витягли її з нори і вбили, а ланцюжок забрали. Ворона врадувалася вельми, бачачи смерть свого ворога і з того часу жила собі спокійно.