Українські народні казки

Воскресла троянда
Українська народна казка Покуття

Був собі швець. Жив він з жінкою, і мали вони одного хлопця, більше в них дітей не було. І зарана померла в шевця жінка, лишився хлопець з татом. Підріс він, і тато дав його в школу. У школі він дуже добре вчився, понад усі діти. Вчителі все його хвалили. А як виходив він сільську школу, вчителі приходять до тата і кажуть:

— Пускайте його в гімназію. Тато каже:

— За гімназію треба платити, а я не маю грошей. А хлопець каже:

— Тату, ви продайте половину землі, а я вивчуся і вам гроші віддам. І продав тато половину свої землі і дав хлопцеві гроші на гімназію.

І хлопець вчився.

Пройшов рік, треба вчитися далі. Хлопець приходить додому та й каже:

— Тату, треба продати другу половину землі, бо мені треба вчитися далі.

А тато каже:

— З чого ж я, синку, буду жити, як я продам усю свою землю?

— А я вивчуся і вам гроші верну. І ви собі відкупите землю. Тато продав усю землю, дав йому гроші, і він вчився далі.

А там вчилася царська донька. Тато його з дому годував. Що міг, то давав, бо вони були бідні. А царська донька виділа, що він так добре вчиться, і собі його сподобала, і хотіла з ним дружити. На перерві вона пантрувала, куди він іде. А він ховався від дітей, щоб вони не виділи, що він їсть. Одного разу вона найшла мого, як він їв. Вона питає:

— Що ти їш?

— Я їм коржики, печені на кухни, на блясі. У вас, може, й пси такого не їдять.

Вона то покушала та й каже:

— Дійсно, пси би в нас того не їли. Як ми будем дружити, то будеш їсти то, що я.

— Я хочу з тобою дружити.

— Сьогодні підемо в магазин, і я тобі куплю все вбрання, яке тобі треба, аби ти не ходив такий убогий.

Пішла вона з ним у магазин і купила, що йому було потрібно до убрання. І каже йому:

— Я буду й гроші тобі давати, кілько буде треба.

І вони дружили. Скінчився другий рік навчання. Батьки приходять питатися, як їх діти вчаться. Прийшов його батько і прийшов її батько, цар. Питає цар:

— Як вчиться моя дівчина? А директор сказав:

— Ваша дівчина вчиться неважно. У нас є один учень, що дуже добре вчиться. Він може вашу дівчину підучувати. Би ви його взяли в свій дім.

І цар погодився, і взяв хлопця до себе, і той хлопець її підучував. Але цареви не сподобалося, що той хлопець був усе разом з його дочкою. І оголосив цар, що він не буде дома, кудись поїде, а сам сховався в башті на самім верху і дивиться за ними обома. І не сподобалося цареви, що вони бавилися, як молоді люди. Приказав цар варті привести їх д’нему в кабінет. Варта привела їх обох перед царя, цар вихопив шаблю і хотів відрубати йому голову. А дочка каже:

— Тату, мені вперед відрубайте голову, а відтак йому.

І ймила його за руку, і тримає, не пускає. Тоді цар сказав:

— Пусти, я нічого не буду йому робити.

А вона каже, що треба присягнути, бо інакше не вірить. Тоді цар присяг і сказав йому:

— Що ти хочеш, щоби ти вийшов з мої держави і в мій дім ніколи не вернувся?

Хлопець мовчав. І сказав цар дати йому торбу грошей, що лиш мож занести, і виписав йому такий документ, аби йому дали торбу золота. Взяв він ті гроші, приносить додому і дає татови. І каже:

— Тату, за ваші гроші я вам даю оцю торбу грошей.

Тато гроші взяв. А там продавався у пана маєток. Тато пішов до того пана і той маєток собі купив. Пан переписав на него поле, худобу — все переписав. Тоді хлопець сказав:

— Тату, я маю приказ із цеї держави вийти. І я піду, а ви собі тут жийте.

Попрощався він з татом і пішов. Ішов він довго, село від села, місто від міста. І заходить у велике місто. Зайшов у великий ресторан пообідати. В тім ресторані обідав генерал, і охороняли його два солдати. Нім він обідав, охорона змінилася, прийшло два других солдати. А оден солдат з тих, що охороняли генерала перше, сів коло хлопця до стола. І каже:

— Що ти так зажурився, молодий чоловіче? І куди ти йдеш? А він каже:

— Я вивчився і хочу йти в іншу державу.

— Ти, — каже, — не їдь нікуди, мій генерал шукає писаря. Як ти високовчений, то будеш його писарем.

Той солдат сказав свому генералови, а генерал сказав:

— Най нікуди не йде. Буде моїм писарем.

Забрав його генерал до себе, і побув він у него рік. А в рік віддається царська дочка. І приходить від царя запрошення на весілля. Але вона не любила свого нареченого. Її силою віддавали за него, бо він також був царський син. Генерал сказав запрячи в карету штири коні і їде до царя на весілля. І бере з собою свого писаря.

Приїжджають вони на весілля. І дівчина зразу пізнала писаря. Вона виділа — це той, що вона з ним колись вчилася в школі. Грає музика, п’ють вино, веселяться. А царська донька не хоче гуляти із своїм нареченим, навіть дивитися на него не хоче, а лишень гуляє з тим хлопцем. З писарем. Вона його дуже любила.

Пройшов день, а другої днини вони вже їдуть до церкви до шлюбу. Вона каже:

— Тату, я хочу їхати до шлюбу в кареті цего генерала. Тато дозволив:

— Їдь.

І як вони їхали до шлюбу, то з тим хлопцем щось секретне говорили. Але що вони говорили, то ми не годні знати.

Весілля відбулося, гості розійшлися, і генерал із своїм писарем поїхав додому. Пройшло півроку, і старий генерал помер. Кладуть генералом його секретаря, бо він мав високу освіту і був дуже мудрий. Проробив він півроку, і приходить від царя повідомлення, що його дочка померла. Треба їхати на похорон. Бере він свого секретаря, впрягають у карету штири коні і їдуть на похорон. Приїжджають, а там сум, похоронна музика грає, чорні прапори повивішувано. А вона лежить у труні на високім постаменті. Обійшов він її навколо, подивився, втер сльози. І вже ховають її. Везуть на катафельці чорні коні. І люди в чорнім. Але не везуть її на цвинтар, а до церкви. До храму везуть і там ховають у підвалі.

Люди з похорону розійшлися, а він від замка тої церкви узяв воскову форму ключа і сказав свому Писарєви:

— Ти їдь додому, а я лишаюся. Як я до трьох день не приїду, то би ти знав, що вже мене на світі нема.

Писар поїхав додому, а він пішов до такого чоловіка, що вмів ключі робити, і заплатив йому великі гроші, щоб той доробив ключ до церкви і щоб то було в таємниці. Той майстер йому ключ доробив. Він уночі приходить до того храму, відмикає і йде в підвал, де вона лежить похована. Світить свічку. Вона лежить так, як її поклали. Він зачинає її рухати, робити їй штучне дихання. Кладе їй до носа маленьке дзеркальце і дивиться, чи нема на дзеркальці плями. Плями не було. Він далі робить їй штучне дихання. І пляма на дзеркальці з’явилася, вона вже трошки ожила, і подивилася вона на очі, і пізнала його, і на лиці її з’явилася легенька усмішка.

А бричка коло храму вже стояла напоготові. Він її помаленьку забрав з деревища, а деревище закрив, та як було, завив її у файну бараницю і везе до свого батька. Привіз і каже:

— Тату, я привіз жінку, і вона має бути у великім секреті, щоб ніхто про неї не знав, і щоб коло неї ходили лікарі. І щоби ви дали лікарям великі гроші, аби вони не виповіли, кого вони лікували.

Пройшов рік. Вона вже цілком одужала. Цар робить гучний бай, поминки робить, і скликає всіх генералів. І цего молодого генерала кличе. А відтак, як закінчився бай у царя, робили за рядом бай генерали. І цей захотів зробити собі бай. Приїхав до него на бай і цар. Із своїми генералами, з начальством.

Почався бай, і кожний розповідає пригоди, які він мав у життю. Цар розповів свою історію, генерали зачали свої розповідати. Той каже: «Я то мав», а другий: «Я то...». А господар каже:

— Я вам розкажу, яку я пригоду мав. Я був садівником у одного пана і вирощував всілякі квіти. І серед тих квітів була дуже файна троянда. Прекрасний цвіт вона мала, і раптово та троянда всохла. І мій пан її викинув, сказав, що вона вже непотрібна. А я її назад посадив і поливав. І вона знов розцвила, і стала ще краща, як була. І я сказав, що то моя троянда, а хазяїн казав, що троянда його. І ми з ним сварилися.

Тоді він звертається до царя і каже:

— Розсудіть нас. Кому мала належати троянда, мені чи тому панови?

Цар каже:

— Раз той її викинув, то вона йому не належить, вона належить тобі.

А молодий генерал каже:

— Тепер я вам покажу другу таку справу.

І вводить перед царя його доньку. Та й каже:

— Це ваша донька?

Цар дивиться, і йому стало страшно. Та й каже він:

— Моя.

— Кому вона тепер належить? Мені чи тому, з ким шлюб брала?

— Вона тобі належить. Тоді цар сказав:

— Я роблю весілля другий раз.

І зробив цар друге весілля, ще краще, як було перший раз. І цар передає на него свою коруну і передає на него всю владу. І жили вони, й жили. Може, ще й тепер жиють, як не повмирали. І на цім конець.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Ганьківці, Снятинського району, Івано-Франківської області
22 червня 1987 року
Оповідач: Ворощук Кузьма Іванович (1917)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.