Вошивенький кожушок
Українська народна казка Чернігівщини
Була собі щаслива родина — мама, тато і донька. Мама була дуже гарна, а донька ще краща. Але родину спіткало велике горе — померла у дівчинки мама.
Умираючи, жінка покликала дочку і дала їй зернятко.
— Тільки нікому не кажи, що воно в тебе є. А як прийде лихо, посади це зернятко і виросте з нього розкішна верба. Проси в неї все, що тобі треба буде. Тільки скажи: «Вербо, вербо, відчинись!».
Та й померла. Після смерті жінки чоловік пожурився, пожурився та й одружився вдруге. Мачуха була вдовою і дуже недоброю жінкою. Та ще й свою дочку вона мала. А та була брехливою, лінивою і злою. В домі ні за холодну воду не бралась. Мачуха свою дочку жаліла, а пасербиці просвіту не давала. Дівчинка-сирітка була роботящою та доброю. От мачуха давай вигадувати такі завдання, щоб сироту з світу зжити. А дівчина все робила і терпіла всі образи. Ходила в рам’ї, бідолашна, боса і голодна. Спала в запічку. А коли приходили до них люди, мачуха наказала не показуватися їй з-за запічка.
Якось дівчина сиділа на запічку та й била воші. А з них пошила собі кожушок, щоб тепло було. Лиха мачуха й прозвала її Вошивенький кожушок. Якось вона каже дівчині:
— Жени, ледащо, гуси пасти. Ось тобі прядиво. Щоб ти його помотала, поткала, побілила і з нього сорочку пошила.
От дівчина погнала гусей. Гуси пасуться, а вона плаче і думає, як же встигне все зробити. А далі згадала про зернятко, яке їй дала мама. Узяла вона та й посадила те зерня в землю. А сама сіла та й плаче. Не помітила, як і заснула. А коли прокинулася, біля неї стояла висока верба. Підійшла дівчина до деревця та й каже:
— Вербо, вербо, одчинись!
От верба й відчинилася. Звідти вийшли панни і запитали в дівчини, чим їй допомогти. Дівчина повідала про те, що наказала зробити мачуха. Допасла вона гусей до вечора і знову просить вербу відчинитися. А звідти вийшли панни і подали сорочку.
Погнала дівчина гусей рада додому і віддає мачусі сорочку. Та аж зубами заскрипіла, як побачила, що дівчина справилася. Діждалися неділі. Мачуха свою дочку одягла і до церкви повела, а сироті кричить:
— А ти, ледащо, щоб піч натопила, обід зварила і в хаті прибрала. А як не зробиш, то й жити не будеш.
Знову пішла дівчина до верби. А панни сказали, щоб вона не переживала — все буде зроблено. Та так гарно одягнули дівчину, а на ноги взули золоті черевички. Сіла вона на віз та й поїхала до церкви. Як увійшла в церкву, так усе й засяяло. Усі люди ніяк не могли прийти до тями від такого дива. Не знали чи то князівна, чи королівна. А в цей час у церкві був панич. Як побачив дівчину, то вже й очей відвести не міг. Перед кінцем відправи дівчина перша вийшла з церкви і поїхала до верби. Усе розкішне вбрання зняла з себе, одягла своє лахміття та вошивенький кожушок і пішла додому.
Мачуха дивувалася, що все було прибрано і наварено. А за обідом тільки й мови було про панночку, гарну, як сонце.
Діждалися неділі, знову мачуха з дочкою поїхали до церкви. А бідна дівчина вбралася біля верби та й собі поїхала. Знову люди дивувалися, звідки взялася така красуня, бо ніхто її не знав. А панич знову дивився на неї і не відводив очей. Та після відправи дівчина поїхала до верби і знову стала бідною сиріткою.
А панич усе шукав дівчину незвичайної вроди. І все думав, як би це її зловити і поговорити. Хтось йому порадив на те місце, де вона завжди стоїть, смоли підлити.
Приїхала знову дівчина до церкви, помолилася, а з місця зрушити не може. Тоді вона вирвалася, а один черевичок залишила. Прибігла до верби, переодяглася в своє лахміття і побігла додому.
А мачуха з дочкою прийшли та розказують про гарний золотий черевичок панночки.
А потім почули, що пан з своїми слугами пішли по дівчатах міряти, на яку підійде черевичок. От прийшли вони до хати, де жила сирота. Мачушина дочка відразу стала міряти черевичок, а нога не влазить. А з запічка виглядає вошивенький кожушок.
— А то що за дівчина у вас? — питає панич.
— Та то ледащо, Вошивенький кожушок.
— То хай і вона злізає з печі та йде міряти черевичок.
Злізла дівчина, одягла черевичок, а він якраз на її ногу. Вийшла вона з хати і пішла до верби. Стала гарною панночкою і ввійшла в хату. А там так усі й поторопіли. А дівчина виймає другий черевичок та взуває. Впізнав панич ту панночку з церкви та й забрав її до палацу.
Справили гучне весілля. І я там був, мед-вино пив, по бороді текло, а в рот не попало.