Українські народні казки

Вуж і дитина

Українська народна казка про тварин

Оповідають старі люди, що колись давно на світі були всілякі дива, що всі звірі говорили людською мовою та що були такі люди, що мали по своїх домах щасливців. Отже, в однім селі жив чоловік і жінка. Вони були багаті, бо мали хатнього вужа, котрий сидів собі під печев в норі і тілько як хотів їсти, тогди виходив з нори. Господарство велося тому господареві добре. Мав і поля багато, і худобу, і пасіку велику, і сад дуже гарний, і слуги. Не раз бувало і так, що якась пошесть зайде на худобу або в полі на засіви, то в інших худоба гине, град збіжжя виб’є, а в него ніколи нічого не було так; якби хто відвертав усі нещастя, а всяке добро якби лопатов горнув. І жилося тим людям добре, як в бога за дверми. Вони не боронили вужеві нічого, а він знову їм нічо злого не робив, тільки вночі корову ссав, а на день ґаздиня наливала йому в мисочку молока і ставила коло його нори. І може, були би так все жили в згоді, якби ся була не стала яла пригода.

Був у того ґазди малий синок, і тільки один-одніський. Одного разу тому хлопчикові мама дала їсти молока, як то звикле, посадивши дитину на землі в хаті. А дитина, от як дитина, їсть та й молоко порозливала. А вуж зачув запах молока, виліз з нори і зачав хлептати молоко. Той хлопчик як тримав ложку в руці, та й тарахнув вужа по голові. Вуж до сего не привик, бо ніколи його ніхто не бив. Засичав зі злости та й вкусив дитину. Хлопчик з болю страшно закричав, мати ся настрашила, а тим часом і тато вбіг до хати та й лиш глянув — зараз пізнав, що ся стало, і вдарив вужа патиком, як той втікав до нори, та відтяв йому хвіст. Вуж без хвоста сховався в нору, а дитина на другий день вмерла.

Від того часу тому господареві розпочалося лихо вести. Зачали бути неврожаї, і на худобу зайшла зараза, сад гусільниця знищила, пчоли також почали гинути; досить, що як перше було всього подостатком, так нараз всьо зачало впадати. Сам не знає той господар, що є і що він має робити. Нарешті врадили обоє з жінков, що нема іншої ради, тілько треба іти до ворожки. Зібрався і пішов.

Прийшов до ворожки та й розповідає цілу історію, що йому було добре, господарка ся вела і маєток був, а тепер нараз всьо зачало щезати так, що він сам не знає, що має робити; отже, прийшов до неї, може, вона що його біді порадить.

Ворожка подумала та й каже: «Чоловіче, я тобі скажу так: ти мав якогось приятеля, і всьо тото добро, яке ти мав, то залежало від него; і тобі не буде добра, доки ти будеш з ним жити в незгоді; мусиш його перепросити, а тогди знов тобі може бути так, як було».

Прийшов додому та й розповідає жінці: «Казала ворожка, треба якось робити, щоби вужа перепросити. Ну, але як? Ану, — каже чоловік, — налий в мисочку молока, може, він знов вилізе з нори їсти, а я йому буду казати, аби-сьмо ся перепросили».

Поставила жінка молоко коло його нори, а чоловік сів та й чекає, аж вуж вилізе їсти. Помаленько вилазить вуж та й зачинає їсти, а господар зачав йому казати: «От знаєш, сталося з нами таке, що хоть би і не згадувати. Та я мислю, що ми так жити не можем в вічнім гніві. Возьмім та й перепросімся і жиймо по-давньому».

А вуж йому тогди відповідає так: «Жити по-давньому ми уже ніколи не можем, хоть би ми і хтіли. Ти коли лиш подивишся на мене, зараз пригадаєш собі, що ти мав одного-однісінького сина і він через мене пішов в землю гнити, і зараз тебе найде злість, щоби мені голову розчерепити. Я знов, як лиш коли на тебе ся подивлю, то также собі нагадаю, що я мав хвіст, а через тебе його втратив, і мене найде така сама злість, що би-м зараз свої зуби в твоїм тілі затопив та тебе віка позбавив. Найліпше буде так: ти жий сам без мене, а я без тебе буду жити».

От і вони розійшлися, а як їм потому ся жило, то я не знаю, бо мене ще тогди на світі не було. А тепер знов нема вже таких звірів, щоби вміли говорити; старі люди повмирали, і ні від кого не мож ся довідати, як їм ся потому жило.

Походження та примітки

Вуж і дитина. Пор.: Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 285. Зап. В. Гнатюк у с. Пужники Бучацького пов. (Тернопільщина). Час запису не зазначений. Українські народні байки (звіриний епос). Т. І—II. Зібрав Володимир Гнатюк. — «Етнографічний збірник», т. ХХХVІІ-ХХХVІІІ, Львів, 1916., стор. 465—467. Подібна казка зустрічалася ще в давньоіндійському епосі «Панчатантра». Широку розвідку про цю байку опублікував М. Драгоманов (див.: Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство, т. II, Львів, 1900, стор. 1—24). Паралелі: Казкі пра жывёл і чарадзейныя казкі. Складальнік К. П. Кабашнікаў, Мінск, 1971., стор. 268—269. Характерна літературна переробка цієї байки була опублікована в журналі «Молода Україна. Часопис для дітей старшого й меншого віку. К., 1908—1914. » (1912, № 10, стор. 24—25).

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.