Українські народні казки

Від долі не втік

Українська народна казка Гуцульщини

Коли ще Ісус мандрував по світі, зайшов він зі своїми учнями Петром і Павлом в одне село, і там їх захопила ніч. Треба було десь ночувати. Ісус побачив, що село кінчається, і посилає Петра в передпослідню хату попроситися на ніч для трьох чоловік. Хазяїн не відмовив, але сказав, що будуть ночувати не в хаті, а в оборіжку *, бо жінка якраз підходить до породів. І завів їх хазяїн у оборіжець на солому.

Пройшло пару годин. Ісус каже:

— Ти спиш, Петре?

— Ще не сплю, а вже дрімаю. А що такого?

— Піди під хату і дізнайся, чи вже народила жінка дитя. Петро встав і пішов. Постукав у вікно, з хати обізвався хазяїн:

— Що ви хотіли?

— Зробіть, — каже, — ласку, скажіть, чи вже народилося у вас дитя?

Хазяїн відповів:

— Ще ні.

І з цим Петро пішов назад спати.

Пройшов невеликий час, будить Ісус Петра і знову говорить:

— Петре, іди узнай, чи вже народилася дитина. А Петро каже:

— Ісусе, де ж я буду так докучати господарям! Та ще нас проженуть.

Ісус каже:

— По такій причині не проженуть. Іди, іди й довідайся.

І Петро вдруге пішов під вікно і постукав. У хаті світилося. Хазяїн знову обізвався:

— Хто там такий? Чого потрібно?

— Я з подорожніх. З тих, що ночують у вас. Хочу таки довідатися, чи вже народилася у вас дитина.

Хазяїн відповів, що ще не народилася, і Петро повернувся на своє місце.

— А що, Петре?

— Ще не народилася.

Та й уклався Петро спати. Лиш Петро міцно заснув, а Ісус будить його втретє. І знов посилає, щоб той довідався, чи народилося дитя. Той знов упирався.

— Не можу стільки докучати, бо хазяїн може серед ночі прогнати.

Але яко учень Ісуса він мусів підкоритися й піти. Знову постукав у вікно, а той обізвався, як перше:

— Хто там і чого потребує? Петро знову спитав:

— Чи народилася у вас дитина? Господар відповів:

— Якраз родиться.

Але при цему господар подумав: «Чого це їм так треба знати про цю дитину?» А Петро подумав, чого його аж три рази посилав Ісус? А Ісус його ще раз посилає.

— Іди довідайся, чи хлопець народився, чи дівчина.

Петро не похочував, але пішов. Спитав він через вікно, а хазяїн відповів, що хлопець народився. «Чого це все Ісуса цікавить?» — думав Петро. Та прийшов і розказав, що народився хлопець. Та й питає:

— Ісусе, чого Тебе цікавить, чи народилася дитина? І чи хлопець, чи дівчина народилася?

А Ісус йому каже:

— Хочеш знати, Петре, то я тобі скажу. Якби була народилася дитина у ту хвилю, як я тебе перший раз посилав, і якби був народився хлопець, то мав бути злодій. А як удруге я тебе посилав і якби хлопець був народився в ту хвилю, то мав бути розбійник. А як народився він у цю хвилю, то судьба його така: коли він доросте до своїх літ, то має вбити рідного тата, а з мамою оженитися.

Але й хазяїна в хаті цікавило, чого цей подорожній три рази будив його і допитувався, чи вже народилася дитина. Саме після того, як Петро спитався, чи хлопець народився, чи дівчина, хазяїн вийшов з хати, підійшов під оборіжець і прислухався до розмови подорожніх. Що вони там говорять? І хоч у оборозі світла не було, а він крізь шпарку бачив тих подорожніх ясно. І побачив, що в одного з них круг голови світилося світло, як зоря. Це було в Ісуса. І вислухав хазяїн всю розмову про судьбу своєї дитини. Та й вернувся в хату. І його мучила думка: «Хто ці подорожні?» І не спав він уже до ранку.

Подорожні переночували, подякували і пішли далі. А хазяїн замість тішитися, що народився в него син, ходив весь час задуманий. Жінка, зауваживши, що чоловік такий задуманий, допитувалася:

— Чого ти такий сумний? Чого не тішишся новонародженим сином?

А чоловік відбивався словами:

— Я тішуся, але в голові думки снують, що всего потрібно. Та жінка все говорила:

— Я бачу, що ти сумний і чимось невдоволений.

Так пройшло три дні. І жінка все допитувалася, чого чоловік невдоволений. І він не видержав і все жінці розповів.

— Слухай, оті подорожні, що в нас ночували, говорили про судьбу нашої дитини. А я вийшов і вислухав. Той говорив, що в него світло навколо голови сіяло. Він сказав, що якби народився наш син у ту хвилину, коли вони питали перший раз, то мав бути злодій. Якби був народився, коли питали другий раз, то мав бути розбійником. А в ту хвилю, коли запитував третій раз, народилася дитина, що має вбити батька, а з мамою оженитися. Тому я й сумний. Я думаю: «Як то так, щоб моя дитина мене вбила, а з тобою оженилася? Що робити з дитиною? Задушити? Гріх. Утопити? Ще більший гріх. А як викриється, то ще й тюрма». От я й задуманий. Я ж кутаю свою смерть.

Тоді задумалась і жінка. І каже вона:

— Піди нарубай луговиння *, сплети довгенький кошик, обіллємо його воском і смолою. Я нагодую дитину, дам на дорогу пляшку молока з пипкою, укладу її до кошика та й вечером пустимо той кошик на воду. Нехай його доля опікується ним, а нас усе лихе обмине.

Чоловік погодився з жінкою. Сплели кошик, зробили все, що потрібно було, вложили дитя в кошик, закрили. І сплячого, з пипкою в губах відніс батько свого сина до річки і пустив з кошиком за водою.

Кошик поплив і за ніч проплив великі кілометри і заплив у далеку-далеку сторону. Річка несла кошик через поля, через ліси. Та ніхто його в нічну пору не побачив. Аж над ранок вийшов з одного дому чоловік до річки брати води і побачив, що по річці пливе якийсь кошик. Село ще спало. Зайшов той чоловік у воду, піймав кошик, виносить на берег, відкриває, а там маленьке немовля. Приніс той чоловік дитину з кошиком додому та й говорить жінці:

— Я щастя піймав. Жінка питає:

— Яке?

— А ось бачиш кошик? У кошику дитина. Така гарненька, зовсім схожа на нашу.

А якраз у ті дні в них народився хлопчик. Вони вийняли з кошика дитину, щоб дізнатися, чи це хлопчик, чи дівчинка. Коли вздріли, що хлопчик, дуже втішилися та й кажуть:

— Скажемо, що я двох народила. Будуть близнюки.

Так і виховували обох. Тільки один, їх рідний, ссав груди, а другий пипку. Вику тали двох здорових хлопців, діждалися, що пішли вони в школу.

Вже вони закінчували школу, і той, що був рідним сином, почав називати другого найдою. Так він говорив не раз, і цей обурився. Він зачав допитуватися родичів:

— Чого мене брат називає найдою? Який я найда?

Батьки нічого не казали, а він усе розпитував. І батько розказав, що зловив його в кошику на річці. Тоді хлопець задумався, засумував. А їм обом уже було по вісімнадцять років. І сказав найдений син:

— Не хочу, щоб мені брат ціле життя докучав. Я вам за все дякую і вас лишаю.

І він пішов.

Іде він та й думає: «Звідки я? Раз мене імили * на річці, то я піду проти течії річки». І пішов у ту сторону, звідки пливла річка. Ішов, зупинявся на заробітки і далі йшов. І все допитувався, чи не чули люди, щоб хтось пустив на річку дитину. І все не міг довідатися. Так пройшло три роки. І зайшов він у те село, звідки він був. Край села, недалеко від річки, стояла хата, і він повернув у ту хату проситися на ніч, А там якраз жили його батько й мати, тільки незнані йому, а він їм. Вони обоє від того часу більше дітей не мали. А були файні господарі. Мали під лісом пасіку. Хазяїн щовечера ходив ту пасіку стерегти, бо лаким * був заходити в пасіку медвідь. Сіли чоловік з жінкою до вечері, до якої запросили й подорожнього молодця. По вечері хазяїн квапився на сторожування в пасіку. Коли хлопець довідався, що хазяїн іде сторожувати в пасіку, він сказав:

— Ви відпочиньте, а я піду цю ніч посторожую.

Хазяїн не хотів цего, та той умовив його. Завів його туди хазяїн і дав для безпеки пушку *. В разі медвідь прийде на пасіку, щоб хлопець мав його чим відполохати. Та ще й сказав хазяїн:

— Якби медвідь був дуже впертий, то стріляй прямо на него. А молодому тільки цего й треба було. Бо молодий завжди цікавий до стрільби.

Коли хлопець пішов сторожувати, хазяїни заснули твердим, спокійним сном.

А хлопець прийшов у сторожову будку, оглянув зброю, потішився нею і не вкладався спати, ждав, чи не прийде на пасіку нічний гість.

А ґазда проспався, пробудився та й подумав: «Що вари мій сторож робить? Може, спить?» Бо це вже було поза північ. «Піду нишком та провідаю його. А як спить, то й налякаю». Мав він медвежу шкіру. Одягає він на себе ту шкіру та й іде на пасіку.

Подивитися, чи той добре сторожує. А як він туди йшов, то жінці нічого не сказав. І жінка не знала, що він пішов на пасіку.

Зайшов ґазда межи вулики та й зачав мошкородити *, шкрябати по вуликах. А цей не спав, зачув, що межи вуликами щось є, виліз з тої будки і зачав приглядатися. Що там є? Підсунувся хлопець ближче і побачив, що це медвідь. Та й бахнув з пушки і застрілив ґазду. Підійшов — медвідь неживий лежить.

Хлопець пішов до хати похвалитися, що вбив медведя. Прийшов, постукав, жінка встала, впустила його. Та й говорить він:

— Я вбив медведя.

Розповідає, як це було. А ґазди в хаті нема. Вони думали, що десь вийшов. Та й ідуть обоє на пасіку дивитися. Зачали приступати до вбитого медведя.

— Берім його додому, бо треба лупити *.

Коли потягнули за шкіру, шкіра знялася — то був чоловік. І додивилися, що це господар. І спудилися. А цей не винен. Але як то затаїти?

По селі розійшовся поголос, що помер чоловік. Та й ховають його. А хлопець нікуди не пішов, помагає господині на похороні.

Через три дні, як звичайно, похоронили ґазду, та й каже хлопець ґаздині:

— Я вам буду якийсь час помагати. Та й остався він у хазяйки.

Хазяйнував він там щось два місяці, заміщав хазяїна дому з роботою. За той час він добре розпізнав хазяйство та й увійшов у знайомство з хазяйкою. Вона дізналася, що він сирота і не знає, відки він. І дійшли вони з хазяйкою умови, що будуть побиратися.

Але пройшов якийсь час, і він оповів, що він у вісімнадцять років довідався: він є не син тим людям. Розповіли вони йому, що він плив по річці в скриньці. Тоді вона зрозуміла, що це її дитина.

— Ти мій син, — сказала вона йому.

Походження та примітки

* Оборіжець (здрібн. від оборіг) — повітка на чотирьох стовпах для зберігання сіна, збіжжя і т. ін.

* Лугови́ння — лоза.

* Іми́ти (йми́ти, їми́ти) — зловити, спіймати.

* Ла́ким — ласий, охочий до чогось.

* Пу́шка — тут: рушниця.

* Мошкоро́дити — шарудіти.

* Лупи́ти — тут: здирати шкуру.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Черганівка, Косівського району, Івано-Франківської області
28 липня 1984 року
Оповідач: Дущук Петро Юрійович (1912 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.