Віринея

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жила у одному містечку півдня дуже вродлива жінка Віринея. Та тільки дуже рано померли її батьки. Залишилася одна, і коли стала вісімнадцятирічною красунею, багато було залицяльників, але ніхто сватати не хотів її, бо ніякого посагу у неї не було. Тільки й усього, що очі її сяяли, ніби зірки в небі, а волосся розкішне, що досягало аж за коліна, та стан стрункий, високий.

І так уже сталося, що прижила Віринея дитя позашлюбне. Тож у ті давні часи всі її грішницею та блудницею вважали. Дуже тяжко жилося молодій жінці. Куди б не пішла, всі від неї відвертаються, всі їй услід каменем кидали. Особливо ненавиділи її обділені вродою жінки. І хто знає, як би їй жилося далі, якби не один випадок.

Усе містечко готувалося до світлого свята Великодня. Тож кожен поспішав у своїх справах: хто на ярмарок, хто оселю прибирав, хто в садах і виноградниках працював. А Віринея нічого того не мала. Тож пішла у ліс хмизу назбирати. Зайшла далеко, аж боязко зробилось. Тут чує, що нібито хтось стогне і допомоги просить. Злякалась, хотіла вже в’язку хмизу кидати та бігти геть. Але дуже вже людина про допомогу благала.

Підійшла ближче жінка і побачила, що у яму, зроблену мисливцями для лову хижаків, потрапив вершник разом із конем. Кінь незнайомця загинув, упавши на гострі палиці, і цим самим, врятувавши господаря. Цілий день проморочилась Віринея, поки-таки витягла бідолаху з численними ранами із тієї смертельної пастки. Та ще тяжче було переправити молодого чоловіка до своєї хижі. Потай від усіх людей довго доглядала чоловіка, який був зовсім із другої країни і випадково потрапив у капкан. Як виявилось, дуже заможний вельможа. А головне, що дуже вже сподобалась йому красуня-рятівниця. Не дивлячись на свої рани, дякував долі, що зустрів її, та бідкався, що його слуги зовсім не знають, де він, необачний, подівся.

Майже півроку прожив чужоземець у хатині Віринеї, а вона так старанно берегла цю таємницю, що ніхто з містечка про те і не дізнався. А коли вже на ноги підвівся і сили набрався, бо що дитяті своєму, те і йому давала, а сама уже, що Бог дав, те й споживала, провела вночі Віринея незнайомця за місто, там і попрощались. Заплакала гірко, бо хто вона — грішниця, блудниця! Довго ще услід хлопцеві дивилась, а сльози, ніби туманом, вродливі очі омивали.

Та невдовзі повернувся її суджений, але не сам, а з батьком та слугами. Зупинились вони біля її хатинки. Білі арабські коні і карети, оздоблені сріблом, та одіж на прибульцях аж сяє. Позбігалося на те видовище майже все містечко, нічого зрозуміти не можуть. Гадають, що, мабуть, сам король Віринею карати приїхав. Та коли вона вийшла із свого прихистку у оксамитовій сукні, у коштовній вінчальній короні та золотих браслетах, з молодим багатим купцем, усі жителі очам не могли повірити. А служниці ще й малого синочка — все її придане, на руках до карети винесли. Хтось із кривдників із гурту заволав:

— Та грішниця вона, блудниця! Вийшов наперед батько молодого хлопця і звернувся до гурту:

— Сліпі ви і глухі від народження, бо таку красу шанувати не вміли. А замість серця у вас каменюка. У чужому оці ви піщину бачите, а у своєму навіть скалки не вгледіли.

Довго і щасливо прожила Віринея у чужих краях. Один син її полководцем став, другий — володарем країни.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

198 (5391). Віринея. СУС —. Записано 2008 року. Брагінець Анастасія Наумівна (1929). Черкаська область, Чорнобаївський район, Малі Канівці