Гадюка

Українська народна казка Буковини

Був собі хлопчака, що нічого не робив, а лиш ходив по лісі та гадюк бив. Ходив він так, поки не вибив майже всіх.

Одного разу приходить він знов у ліс та й здибає вужа. Підняв палицю, щоб його вбити, а вуж озивається до нього людським голосом:

— Не бий мене, я щось тобі скажу. Іди під такий-то кущ. Там є ще три гадюки. Послухай, що вони говорять, а тоді вернися до мене, і я тобі щось скажу.

Пішов він під той кущ і слухає. Одна гадюка говорить:

— Той, що так багато нас побив, буде завтра возити снопи із поля. А я піду туди, ляжу під верхній сніп і вкушу його. !

— Ні, я піду. Я вкушу його за ліву руку, близько серця, і він помре, — сказала друга.

Вертається хлопець до вужа та й розказує, що чув, а той каже:

— Ти йди додому, набери негодящої соломи, накидай навкруг тих снопів і запали, а сам стань із буком і бий все, що буде вилазити з вогню.

Він так і зробив. Убивав усе, що тікало від вогню. А наостанку вилазить гадюка. Тільки розмахнувся, щоб убити її, а вона й каже:

— Не бий мене! — та й перекинулася красивою дівчиною.

Бере він ту дівчину з собою, приводить додому й говорить батькам:

— Ця дівчина буде у нас жити.

Жила вона у них місяць, жила другий. І все файно робила в хаті. Тоді батьки й кажуть:

— То женися на ній.

Ідуть вони вінчатися, а дівчина по дорозі й каже:

— Ми будемо добре жити, але щоб ти ніколи не назвав мене гадюкою. Бо як назвеш, то я пропаду.

Поженилися вони та й живуть. І вся робота у них добре йде. Одного разу забрали його на службу в армію, а вона лишилася сама. Якраз було багато роботи в полі. Зжала вона хліб, а одну смужечку лишила для пташок.

Вертається він із тої служби та й повертає на своє поле. Дивиться, усе зібрано і звезено, а той клаптик не зібраний. Усміхнувся він та й каже сам собі: «От гадюка. Усе зібрала, а це лишила».

Приходить додому, а вона лежить під лавицею, звита в клубок. Гадюка. Зітхнув чоловік важко та й говорить:

— Попереджувала ж вона мене, щоб не казав «гадюка», а я он що зробив.

А вона й озивається ледве чутним людським голосом:

— Знайди тростину, один кінець дай мені в рот, а другий приклади собі до вуха.

Так він і зробив. Вона взяла кінець тростини в рот і вже трохи голосніше промовила:

— Я тобі казала: «Не назви мене гадюкою». А ти не послухав. Тепер ми розлучимося навік. Але я дам тобі велике знання. Ти будеш чути, що ліс говорить, що земля. Ти будеш розуміти мову худоби й птиці на оборі, звірів у лісі. І тобі буде добре. Але одного лиш не роби: коли матимеш другу жінку, не кажи їй правду про мене, бо як скажеш, то й ти, як я, гадюкою станеш. А мене візьми на лопату і кинь на дорогу, щоб мене змішали з болотом.

Зробив він так. Виходить після цього надвір і чує, як деревина говорить, і худоба, і звірі, і птахи, і все на світі.

Одного разу вийшов він на подвір’я і сумно говорить: «Нема нашої хазяйки». А подвір’я каже: «Ти оженишся на другій, але вже не буде того, що було».

Бере він та й жениться на другій. І куди йде, то все згадує про те, що йому наказала перша жінка. Та все усміхається про себе. Жінка й питає:

— Чого ти все усміхаєшся?

Але він не сказав їй. І нічого їй не розказував.

Одного разу жінка надумала поїхати до свого батька в гості. Запрягає він коні у візок та й їдуть. Проїжджають через ліс, а ліс промовляє: «Ось наш хазяїн. Він би добре жив, якби жінці правду не казав». Він усміхнувся, а жінка почала допитуватися, чого йому весело.

Приїжджають до батька, а жінка плаче:

— Чо’ ти плачеш? — питає батько.

— Того плачу, що чоловік не хоче мені правди сказати.

— То що ж ти за чоловік, — дорікає батько зятеві, — що своїй жінці правди не хочеш сказати?

Мучили вони його, мучили, а він і говорить:

— Як я скажу правду, то вмру.

— Ти вмри, а правду скажи, — стоїть на своєму жінка. А батько мовчав.

Він і погодився. Лягає на лаву І хоче казати правду. Лиш розкрив рота, а кугут під піччю злопотів крильми і запіяв: «Дурню! Ти хочеш жінці правду казати? У мене їх десять, а я їм правди не кажу. Як знайду зеренце, то всіх кличу до себе. Вони збіжаться, а я сам зеренце з’їм. Не кажи правди, а дай їм обом бука».

Тоді він устав з лави, провчив добре жінку і тестя та й поїхав із жінкою додому. І ще довго після цього жив, та жінці правди про гадюку не казав.

Походження та примітки

Гадюка. Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка. Составитель Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979 409А*. Записано 1 листопада 1975 року в селі Рукшині Хотинського району Чернівецької області від Іллі Васильовича Білівського (1898 року народження, колишній емігрант у Канаду і США, учасник двох світових воєн і Хотинського повстання, пенсіонер).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.

Гадюка

Українська народна казка Чернігівщини

Жив собі хлопець та ніяк не міг оженитися. Як не старався, так ніхто

його й не полюбив. Пішов він до ворожки, а вона й каже:

— Я тобі пораджу, що робити. Нажни півкопи жита та й постав. І хай вона стоїть до кінця всіх жнив. А тоді рано іди до схід сонця і запали ту півкопи. Побачиш там багато гадюк у стовпі диму. Звідти вийде красива дівчина, а ти її й спитай: «Ти вийдеш за мене заміж?». Вона тобі відповість: «Так, але з однією умовою щоб ти ніколи не називав мене гадом». А ти погодься.

Хлопець так і зробив і засватав її. Народилося в них двоє дітей і живуть собі добре. Та треба було чоловікові їхати у відрядження. А якраз настали жнива. От жінка й питає:

— Як же мені самій? І дітки малі. Як же мені робити, щоб було у снопах чи щоб зерно було?

Чоловік подумав та й каже:

— Краще зерно.

Та й поїхав. Повертається, дивиться, в усіх людей пожате жито, а в нього в колосочках. Він не придивився, що там зерна нема, що воно все вже дома, в коморі. Приходить додому, а жінка з дітьми лежить на печі. Він глянув на неї і каже:

— А з гада гад і буде!

Вона враз випросталася і стала гадюкою. Та й каже:

— Не послухав ти мене, тепер одвези мене до моря та й скинь там. Та дітей не ображай. А я тобі розкажу, як далі жити. Знатимеш, як коні балакають і всіх мову будеш розуміти. Та нікому про це не кажи. Мовчи собі тихенько. Бо як признаєшся, то вмреш.

Оженився він на другій жінці і їде в чужому селі. Чує, а кінь до кобили каже:

— Чого ти відстаєш?

— Добре тобі, — відповідає кобила, — що ти везеш тільки одного хазяїна. А я везу хазяйку, а в хазяйці дитя, а в мені лоша. Трудно мені.

Чоловік засміявся, а жінка давай питати, чого він сміється. Не хотів казати чоловік.

— Зараз ми їдемо в гості, а як приїдемо додому, розкажу.

Жінка перетерпіла, у батьків пересиділа. Приїхали додому, а вона знову чіпляється: „Скажи та скажи”. А він і каже:

— Коли я тобі розповім, то помру. Так, що іду ще коней напоїти, і курей нагодувати.

Пішов у хлів та й мовить до коней:

— Прощайте, бо вже не буду я більше вас порати. Треба мені вмирати.

— А чого?- питають коні.

А тут де не візьмись півень та й давай овес розгрібати.

— Що ти робиш?- обурилися коні. — Нам хазяїн і так останній раз їсти дає.

— А через що?- питає той.

— Бо вмирати має і жінці правду казати.

А півень каже:

— Який же він дурний! Я сім жон маю і жодній правду не кажу. От якби взяв хазяїн дрючок довгий та вповів «правду», отоді б і сам жив.

Закукурікав та й пішов до сусідських курей.

Чоловік так і зробив. Так жінку відлупцював, що правди їй не хотілось. І досі вони живуть і хліб жують.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

186 (4036). Гадюка. 409А* + 670. Записав Микола Зінчук 1 листопада 2007 року. Косташ Марія Василівна (1930). Чернігівська область, Носівський район, Лихачів