Українські народні казки

Ганнуся та й Іван
Українська народна казка Бойківщини

Була на селі дівка, і всі до неї сваталися: і ксьондз, і війт, і суддя, і адвокат. А вона ні за кого не хотіла віддаватися, усім відмовляла. Одного разу кажуть їй батько та й мати: — Скільки ти будеш так ходити? Чо’ ти не віддаєшся? А вона їм:

— Я буду віддаватися за бідного хлопця Івана.

Договорилася вона з Іваном, Іван прислав сватів, і вона за него віддалася. Батьки дуже не хотіли Івана, бо він був бідний. А вона зібралася, лишила батька й матір та й пішла собі за Іваном. Найшли вони хату та й стали жити.

Одного разу каже Іванови жінка:

— Щось треба робити, аби мож прожити. Треба шукати якоїсь роботи.

Він наймився на роботу в пана, але не міг нічого заробити і лишив ту роботу геть. А вона каже:

— А чим будемо займатися?

— Будем обоє шукати роботи.

Поїхали в місто: вона помагала жінкам порядки робити в хатах, а він ґаздам на поли помагав робити. Проробили вони літо, а на зиму поїхали додому. Та й каже вона йому:

— Чоловіче, інакше не буде, тільки мушу щось придумати, аби я заробила грошей.

Стали вони радитись, і вона каже йому:

— Бери сумку та йди з дому нібито на роботу.

Він пішов, а вона зав’язала в хустину штири яйця та й несе їх у місто продавати. Іде, здибає її війт. Та й каже:

— Куди ти, Ганнусю, йдеш? А вона йому:

— Несу на базар продавати яйця, бо не маю за що купити хліба.

— А чоловік твій де? — питає війт.

— Поїхав на роботу. А він каже:

— От видиш. Ти не хотіла віддаватися за мене. Була б мала гроші, була б ходила вбрана.

А вона йому:

— Приходіть до мене ввечері. Чоловіка дома нема, пішов на роботу. Я буду сама, але не впорожні приходіть. Коби-сте щось принесли.

Війт каже:

— Я впорожні не прийду — принесу випити й закусити. Чоловік вертається додому другою дорогою, а вона йому каже, що ввечір до неї прийде війт. А Іван мав таку велику шафу, що мала троє дверей. Виніс він ту шафу до сіней та й каже жінці:

— Як піду з дому геть, а він прийде, я заторкаю у вікно. А ти сховаєш його у шафу.

Смерклося, приходить війт, вона зготовила вечерю. Війт виймає фляшку горівки, повечеряли файно, й вона стала розбиратися, щоб йти спати. Та й каже війтови:

— Розбирайтеся, але тільки наголо, бо мій чоловік навчив мене наголо спати.

Тільки війт розібрався і ліг у ліжко, а Іван стукає у вікно. Вона каже:

— Хто там стукає?

— Я, Іван.

— А чо’ ти вернувся?

— Бо я забув шило. А війт каже:

— Де мені дітися?

— Я вас сховаю, — каже вона.

Відкрила двері і замкла його голого в тій шафі. А Іван прийшов до хати, файно повечеряв, та й лягли собі вони спати. Другий день забрав Іван то війтове вбрання і пішов на базар продавати. А вона взяла тих штири яйця та й знов іде в місто. Здибає її адвокат.

— Куди, Ганнусю, йдеш?

— Несу в місто яйця продавати, бо не маю за що хліба купити.

— А чоловік твій де? Вона йому:

— Пішов на друге село шити чоботи, бо він швець. А він каже:

— А якби я зайшов до тебе?

— Коби-сте зайшли, та не впорожні. Адвокат їй:

— Що сьогодні зароблю, то все буде твоє.

Під вечір вона зготовила вечерю, розстелила ліжко. Приходить адвокат, а вона каже:

— Підемо спати. Але роздягайтеся наголо, як мій чоловік роздягається.

Дав він їй гроші, загасили світло, полягали спати. А Іван стукає у вікно. Вона питає:

— Хто там? А він каже:

— Я, Іван.

— А чо’ ти вернувся?

— Бо забув копито. А адвокат їй:

— Де мені дітися?

— Не бійтеся, я сховаю вас.

Вона ховає його вбрання і відкриває в шафі не ті двері, а другі. А війт стоїть під дверима в шафі. Він чує, що в неї є другий коханок, і хоче втекти, як відкриють шафу. А вона відкриває другі двері, і в шафу його. Замкла за ним двері і пустила Івана до хати.

Адвокат у шафі каже:

— Фе’, щось там смердить. А війт питає:

— А ти хто?

— Я, — каже, — адвокат. А ти хто? — питає.

— А я — війт. Вона каже до Івана:

— Будем вечеряти та й лягаєм спати.

Повечеряли, лягли спати. Рано він устає, бере то вбрання в сумку та й іде на друге село продавати. А вона бере штири яйця та й іде в місто. Здибає її суддя.

— Куди, Ганнусько, йдеш?

— Іду, — каже, — в місто яйця продавати, бо не маю за що хліба купити.

— А де твій чоловік?

— Пішов на друге село шевчити. А суддя каже:

— А що, він приходить додому?

— Нє, він там ночує.

— А можна мені зайти до тебе? А вона каже:

— Можна, приходіть ввечір.

Вернулася вона додому, готовить вечерю, а суддя приходить. Вона йому й каже:

— Роздівайтеся, сідайте за стіл, будемо вечеряти. Він виймає ташку, дає їй дарунок. І каже їй:

— Що-м сьогодні заробив, то все тобі приніс.

Купив їй хустку, дав грошей. Довечеряли, і вона каже:

— Підемо спати. Але роздягайтеся наголо, як мій чоловік роздягається.

Суддя роздівся, ліг у ліжко, вона загасила світло. А Іван торкає у вікно. Вона й питає:

— А то хто?

— Я, Іван.

— А чо’ ти вернувся?

— Бо я загубив клевець. А судія їй:

— Де мені дітися?

— Я сховаю вас, — каже вона.

Виводить його до сіней. А війт та адвокат вже ждуть під дверима в шафі, аби вискочили, як вона буде одмикати. А вона відкриває треті двері, кинула його туди і двері в шафі замкнула. Суддя каже:

— Хто тут є? Війт:

— А ти хто?

— Я суддя, — каже. А адвокат:

— А я адвокат.

— А я — війт. Та й каже суддя:

— Отак нас Ганнуся всіх підманула, забрала гроші, забрала вбрання. Та коби ми як відци вирвалися, аби ніхто не знав.

А вона одмикає двері, пускає Івана до хати. Повечеряли та й полягали спати. Рано встають, і каже Іван жінці:

— Поїдем у місто, будем живих чортів продавати.

Провертів він у шафі в задній стіні діри, обв’язав шафу дротом. Зробив собі такий дротик та й пхає його в ті діри, та й коле їх, а вони скачуть у шафі.

Бере Іван убрання і знов іде продавати в місто. А Ганнуся бере тих штири яйця та й іде за Іваном на базар. Здибає її ксьондз.

— Куди, Ганнусько, йдеш?

— Та несу, — каже, — яйця продавати, бо не маю за що хліб купити.

— А де твій Іван робить? — питає ксьондз.

— На другому селі шевчить. Та й буде там ночувати, якби-сте прийшли ввечері д’мені та й щось принесли на прожиток.

А ксьондз каже:

— Я прийду та й принесу.

Вона прийшла додому, приготовила вечерю. Увечір приходить ксьондз. Сіли вони за стіл, зачали вечеряти, аж тут Іван заторкав у вікно. Питає вона:

— То хто?

— Я, Іван.

— А чо’ ти вернувся?

— Бо я не взяв шкіру, ту, що маю чоботи шити. А ксьондз каже:

— А де мені дітися? Вона йому:

— Я вас сховаю в скриню та накрию полотном.

Поклала вона ксьондза в скриню, накрила полотном, відомкнула двері і пустила Івана до хати. Іван узяв ланц, уперезав скриню та й каже до жінки:

— Завтра поїдемо на ярмарок продавати живих чортів та й ксьондза.

А ксьондз то все чує. Та й каже:

— Іване, піди до мене. Заклич слугу до стайні та й скажи, би дав тобі найкращу корову. А мене випусти, би ніхто не знав, що я в тебе був.

Іван пішов до ксьондза додому та й каже слузі:

— Ксьондз казав, аби ти дав мені найкращу корову. А слуга:

— Ксьондза ще від рання нема дома. Іван:

— Ходи зі мною та й учуєш, бо ксьондз у мене в гостях. Прийшли вони до Івана, а слуга каже:

— А де є ксьондз? Ви ж казали, що ксьондз у вас у гостях. А ксьондз зачав зі скрині говорити:

— Тихо, тихо, нікому би-с нічого не казав, аби ніхто нічого не знав. Іди дай Іванови корову. Та й упряжеш у бричку коні, та й приїдеш по мене.

Слуга дав Іванови корову, Іван пригнав корову додому, загнав до стайні, випустив ксьондза зі скрині; ксьондз сів на бричку та й поїхав. А Іван пішов до кума, позичив коня та й воза, загрузив шафу на фіру, написав на шафі таблицю: «Хто хоче видіти живих чортів, треба заплатити п’ять злотих», та й поїхав у місто. Приїхав на ярмарок, став та й тим дротом коле їх через дірки в шафі, а вони скачуть там. Приходять пан та й пані, та й каже пані панови:

— Якби ми купили тоти чорти, то ми би на них заробили великі гроші.

Каже пан Іванови:

— А чи продали би ви тоти чорти?

— Я би, — каже, — продав, але вони будуть дорого коштувати. За ті чорти треба заплатити п’ятсот злотих.

Пан виймає гроші, платить Іванови п’ятсот злотих, загрузив ту шафу з чортами на свою фіру. А Іван каже:

— Аби-сте шафу по дорозі не відкривали, бо вони годні повтікати. Ай приїдете додому, то зробіть загороду. Аж тоді відкриєте, аби не втекли.

Іван поїхав додому, та й пан поїхав собі додому. А пані каже в дорозі панови:

— Я би хотіла подивитися на живих чортів. Пан до неї:

— Іван казав, що не мож у дорозі відкривати. Аж дома.

Але пані взяла ключ і відкрила двері. Вони звідти голі як вискочили та як пустилися тікати. А пані кричить:

— Ловіть чортів, ловіть!

Вони голі втекли, і панові п’ятсот злотих пропали. Так Ганнуся та й Іван заробили великі гроші.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Перегінське, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
24 червня 1995 року
Оповідач: Максимець Василь Онуфрійович (1929 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.