Українські народні казки

Ганцин

Українська народна казка Гуцульщини

Вояк Ганцин прослужив дванадцять років у війську і вертався додому. Дома не мав він ні тата, ні мами, лишив маленьку хатчину. Іде він та й думає: «Господи святий, як я прийду додому, чи буду я мати де переспати? Чи ще не завалив сніг та й дощ мою хатчину?» Та й іде лісом.

А там ішли Ісус Христос, святий Петро та й святий Павло, але другим боком ішли. Каже Ісус Христос:

— Ану-ко, Петре, іди до того вояка і спитай, чи він щось нам дасть. Попроси, би нам щось дав.

Приходить до нього Петро та й каже:

— Ви йдете з війська. Ви би нас чимось не спомогли?

— А вас скільки є?

— Три.

— Ну то я вам даю, — каже, — один хліб та й ґрейцар. А котрий з вас найстарший? — каже Ганцин.

— Та ми всі три однакі.

— Ну то всі три рівно поділіться.

Дав він то та й пішов далі. А Петро приходить до Ісуса Христа та й каже:

— Господи, він дав нам хліб і ґрейцар. Каже Ісус Христос другому, Павлови:

— Іди ти.

Пішов і той. Та й каже Ганцинови:

— Ви би нас чимось не здарили?

— Здарю, — каже, — скільки вас?

— Нас є три.

— Нате хліб та й ґрейцар, усі три рівно поділіться.

Ідуть вони ще кавалок, ідуть, одні других не видять. Та й каже Ісус Христос:

— Іду я тепер до нього щось просити. А Петро каже:

— Господи, не йди, він і сам нічого не має. Він, — каже, — такий бідний іде додому, такий змучений. Не йди.

— Я таки йду. Приходить до вояка.

— Здоров, Ганцин.

А Ісус Христос перемінився на його товариша, що гейби в армії разом служили.

— Здоров, — відповідає Ганцин.

— Ти йдеш додому?

— Та йду, — каже, — йду. Але не знаю, що дома застану.

— Та, може, щось застанеш.

Та й ідуть, говорять, як у армії служили разом. І каже Ісус Христос:

— Нам треба розходитися. А ти би, — каже, — нас чимось не здарив:

— Та, — каже, — чого ні? Маю, — каже, — хліб та й ґрейцар та й дам. А скільки вас?

— Та три.

— То всі три рівно поділіться.

— Добре.

Та й роздякувалися, розпрощалися і один пішов у один бік, а другий у другий. Прийшов Ісус Христос та й каже Петрови й Павлови:

— Ви чекайте мене, а я ще раз іду до него.

І вже він перемінився на інакшого чоловіка. Приходить до вояка, ідуть вони, говорять. І каже Ісус Христос:

— Що би ти, Ганцине, жадав за то, що ти перше трьох іздарив?

— Та, — каже, — нічого не хочу, аби мені хтось дав. Я, — каже, — мав та й дав, а тепер не маю та й не дам.

А Ісус Христос каже:

— Не в мене, але що би ти в бога просив?

— Е, якби мені бог дав то, що я хочу.

— То кажи, може, бог дасть.

— Хочу мати таке. Люльку та й капшук, щоби я курив. Та й хочу мати такий рупцак *, що як скажу: «Га́йди в рупцак!», аби все йшло в рупцак. А як скажу: «Гайди з рупцака!», аби все виходило. Та й таку сопілку хочу, що як буде грати, аби все гуляло. Та й хочу мати такі карти, що як буду в них грати, аби я виграв усе, і більше не годен був ніхто виграти, окрім мене.

Ісус Христос каже:

— Бог тобі то все дасть.

Та й розлякувалися і розійшлися. Іде собі Ганцин, іде, а тоді подумав: «Господи, як я здрімався. Я трішки ляжу спати».

Сонечко пригріло, пастухи пасуть вівці. І корови пасуть пастухи. І Ганцин ліг спати. Заснув, устає, дивиться, люлька, тютюн, карти й сопілка — все є. І торба тота є.

Він думає, як випробувати торбу. Дивиться, біжать пси. А він каже:

— Гайди, пси, в торбу!

І пси залізли в торбу. Він сказав:

— Гайди з торби!

І пси вийшли з торби. А Ганцин думає: «Ану заграю в сопілку». Заграв у сопілку — маржина гуляє, діти гуляють — все гуляє. Добре! Але думає він ще: «З сопілкою й торбою все добре. Але в карти я ще не грав». Та й думає: «Чи нема в мене в кишені якогось заплутаного ґрейцара, щоб я купив їсти?» Та й помацав і найшов ґрейцар. Іде в корчму, там п’ють, їдять пани. А він заглядає. А пан до пана:

— Ти би, — каже, — не хотів з цим прошаком заграти в карти? Дав би тобі сотку.

А той каже:

— За сотку заграю, най буде.

— А що, — каже, — старче, ти заглядаєш тут? Не хочеш їсти?

— Та, — каже, — хочу.

— Та ходи ближче. Підійшов ближче.

— Ти би не сів з нами в карти заграти?

— Та чого ні?

Дістають вони карти, а він каже:

— Я маю свої. Новенькі.

Грають вони в карти, і він все виграє. Що було, все повигравав. А корчмар каже:

— Ану я заграю з тобою. Як я програю, так тобі даю корчму. Почали грати, корчмар програв, корчма Ганцинова. А корчмар каже:

— Ти знаєш що? Я тобі даю ще куфер грошей, але би ти переспав у тій хаті, що генди недалеко є.

— Добре, — каже, — я пересплю там.

А там були чорти, що їли людей. І підлога в тій хаті залізна, і все залізне. Та й гай пішов він туди на ніч. Посидів трохи, а тоді ліг і лежить. Приходять чорти. Та й кажуть:

— Ми будемо тебе їсти.

— Е, — каже, — чекайте, ви мене не будете їсти. Я маю горіхи, їх будете їсти.

А він має горіхи та й має кулю залізну. Та й товче горіхи, та й дає їм їсти. Вони їдять та й кажуть:

— То добре.

А він їм дає ту кулю:

— Нате товчіть самі зубами. У вас зуби моцніші, як у мене. Маєте їсти цей «горіх».

А вони ту кулю товчуть, товчуть та й не годні. Та й кажуть:

— Він, видко, дужчий від нас.

А він думає: «Та й що робити? Дивитися, як ті горіхи їдять?» Та й каже:

— Знаєте що? Я би вам заграв у сопілку.

— Та най буде.

Він грає та й грає, а чорти гуляють та й гуляють. Та й підлогу вже поломили залізну. Вже підлоги нема. Він би ще грав, але вже й не годен грати. Та й каже:

— Знаєте що, ви погуляли, ідіть в торбу. Гайди в торбу! І запхав усі чорти в торбу.

Корчмар посилає рано слугу, аби повимітав кістки з чоловіка, а чоловік спить на чортах. Слуга задзвонив ключами, ввійшов — той спить. Слуга питає:

— Ви добре переночували?

— Все добре. Що було, то все в торбі.

Той пішов та й сказав, що там підлога пірвана. Та й сказав, що «все в торбі». А корчмар каже:

— Ну й що? Програв я. Що будемо тепер робити? Приходить корчмар до Ганцина та й каже так:

— Корчму бери собі. А я беру коні, бричку та й куфер з грішми і їду геть.

А Ганцин корчму лишив. А чорти забрав та й іде з ними в місто. Пішов купив собі файну одежу, перебрався на пана. Іде, дивиться, така файна дівка несе воду жидам. А він каже:

— Дівчино, ану поклади ту воду і ходи сюди. А вона не знала, що й він з бідних. Підійшла.

— Що пан хоче?

— Ти би пішла за мене?

— Пішла б, — каже.

— Лишай, дівко, тоти відра і сідай на цю бричку.

Сіли вони й поїхали. Він купив дівчині убрання, перебрав її на паню і поїхали вони далі. Їдуть, а там дванадцять чоловік молотять збіжжя. Він пішов до них з тою торбою.

— Хлопці, що би хотіли, би ви мені годину били цю торбу ціпами?

— Та, — каже, — ми наймлені в пана, ви йдіть кажіть панови. А він гроші мав. Пішов до пана та й каже:

— Пане, плачу, що хочете, най годину мені ці дванадцять чоловік б’ють цю торбу ціпами.

— А ви що маєте в торбі?

— Та гріхи.

— Е, — каже, — най гріхи б’ють. Та й не буде нікому гріха, бо гріхи повбивають.

Та й молотять торбу ціпами, а чорти в торбі пищать. Фест пищать. Та й питають ті, що молотять:

— Що там?

— Гріхи.

— Биймо добре, як це гріхи. Най не буде гріхів.

Вибили тото фест, і їдуть вони далі. Дивиться він, є кузня. Повертає він на кузню та й каже тим, що вчаться на ковалів:

— Що би ви хотіли, аби годину клевцями це били?

— А то що?

— Гріхи.

— Та кажіть панови. Як пан нам скаже, ми будемо бити. Пішов до пана.

— Ви би не позволили, би хлопці били цю торбу мою годину? Я плачу.

— А то що там у тебе?

— Гріхи.

— Най б’ють. Бийте, хлопці, добре, не буде гріхів.

Хлопці б’ють, а то пищить у торбі. Били, били, та й везе він ту торбу з чортами далі. Проїхав ще трохи та й думає: «Та доки буду це везти? Нащо мені цего?» Та й то вигнав з торби:

— Ви йдіть, куди хочете. І пішли чорти.

Приїха́є на місце, де хатина його була. А то вже нічого нема, лиш пляц від хатчини. А хатчини нема. Каже він жінці:

— Берім та рубаймо якесь пруття і городім загороду. Та й будемо ліс возити, аби збудувати хату, би ми тут жили. Та й будемо робити, та й їсти будемо.

А ґрунту було доста. Вже вони розжилися, мають маржину. У рік вродився хлопчик у них. Він каже:

— Жінко, на Петра я йду в поле подивитися, чи збіжжя час жати, чи не час.

— Та йди.

Пішов він у поле, а дощ такий ллє, що страшне. Так він намок, що прийшов додому мокріський. Прийшов та й каже:

— Йой, як мене намочило. А вона питає:

— Дитину треба хрестити. Найшов ти вже кумів?

— Ні, не найшов.

— Підеш завтра шукати. Шукай, як інші шукають. Іде він, а назустріч іде святий Петро.

— Ти куди, Ганцине?

— Та йду кумів шукати.

— А ти би мене в куми не взяв?

— Та чого ні? А ти хто?

— Я Петро Святий.

— Тебе не візьму, бо я пішов на Петра в поле, а ти пустив дощ і так мене намочив, що я ледве додому прийшов.

Іде він далі та й здибає Ісуса Христа.

— Ти куди, Ганцине? Каже він:

— Я йду кумів шукати.

— А ти би мене не взяв?

— А ти хто є?

— Я бог.

— Нє-е, тебе не возьму, ти неправильно робиш.

— А що?

— Ти даєш одному багато, а другому нічого. А третій має середньо. Ти не ділиш поправді.

А він сам ділив по-правдішньому.

Іде він далі. Та й притомився вже. Іде і здибає Смерть. Каже вона:

— Ти куди, Ганцине?

— Та йду кумів шукати.

— А ти би мене не взяв у куми?

— А ти хто?

— Смерть.

— Тебе возьму.

Взяв він і привів Смерть. Та й охрестили дитину і три дні балювали. А в три дні каже Смерть:

— Я вже йду додому. Уже мушу бути там, у раю, мушу душі збирати.

— Кумо, я тебе таку страшну, чорну, та зубату, та окату взяв у куми. А що ти мені даєш за це?

— За це тобі десять років життя. А це не одно літо. Вона його торби навіть і не виділа. А він каже:

— Гайди, кумо, в торбу!

Кума заскочила в торбу, він поклав торбу в шафу і закрив. А бог посилає ангелів і каже їм:

— Йдіть кажіть, най він пустить Смерть, бо людям треба вмирати. Вони мучаться, є серед них каліки.

Приходять ангели й кажуть:

— Пусти Смерть, бо люди мучаться.

— Я її не пущу, бо я ще маю десять років жити. Як пущу, то вона мене першого зітне. І я вже не буду жити. А я хочу жити.

Пішли до бога, а бог каже:

— Ідіть кажіть, що буде жити, скільки хоче. Най скаже, скільки хоче. Стільки й буде жити.

Приходять до Ганцина і кажуть:

— Скільки хочете жити, стільки й будете, кажіть, скільки?

— Хочу, би я діждав пращат *, а від пращат ще пращат і пращенят *. Отакі роки би я прожив і не вмирав. А тоді най вмираю.

— Та най буде.

Пішов він та й пустив Смерть. Пішла Смерть.

І дочекався він багатьох пращат. Та вже такий з него дідо зробився, що в колисці його колишуть і з ложечки годують. А Смерть приходить та й каже:

— А що, Ганцине-куме, йдемо?

— Ой кумо, тепер ідемо. Але, кумо, ти вже виділа мою торбу, але не виділа решту того, що я маю. Бери мене, але, — каже, — я тут ще маю карти, треба їх взяти з собою. Та й, ади, люлька з тютюном. А торби, — каже, — нема і сопілки нема. А це, що є, бери зо мною.

— Добре.

Взяла вона його, ідуть до раю. Прийшли та й стук-стук.

— Хто там?

— Правильні душі та й Ганцин.

— Правильні душі — до раю, а Ганцина не треба, би він тут біду заводив.

Каже Ганцин:

— Знаєш що? Іди і загальні душі забери до пекла. І мене возьмеш з ними туди. І буду я в пеклі.

Приходять і стук-стук у двері.

— Хто там?

— Загальні душі та й Ганцин.

— Загальні душі — у котел, а Ганцина нам не треба. Ганцин каже:

— Ти знаєш що, кумо? Іди набирай тих душ знов і веди сюди.

А я тут буду. І не кажи, що я є. А я заскочу та й буду сидіти з чортами.

— Най буде. Смерть застукала.

— Хто там?

— Загальні душі.

Відкрили чорти двері, а Ганцин заскочив. А вони в крик. Смерть питає:

— Що є?

— Ганцина нам не треба. А Ганцин каже:

— Сидіть тихо. Ви виділи мою торбу, але не виділи карт.

— Яких карт?

— Сідаймо і будемо грати в карти. Як ви виграєте, беріть мене в котел. А як я виграю, то всі душі з котлів пускайте, і най ідуть до раю.

Пішли грати в карти, і програли чорти. Не годні були виграти. Двері втворили і душі полетіли. А вони Ганцина за плечі та й вигнали.

— Іди вже, йди! — кричали чорти. Виходить він, а Смерть каже:

— Ну й що, куме, робити?

— Бери мене з собою, з правильними душами. Тільки не кажи, що я є. А я туди заскочу і буду там сидіти.

Прийшла Смерть до раю та й застукала. З раю спитали:

— Хто там є?

— Правильні душі.

Вже не каже, що є Ганцин. А Ганцин заліз поза двері й сьогодні там сидить. У раю за дверми.

Походження та примітки

* Ру́пцак — наплічник.

* Праща́та — праправнуки, діти правнуків.

* Пращеня́та — діти пращат.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Вербовець, Косівського району, Івано-Франківської області
19 листопада 2003 року
Оповідач: Мазин Марія Ільківна (1925 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.