Українські народні казки

Говіркі воли

Українська народна казка Полтавщини

Один господар, довідавшись від людей про те, що воли проти Нового року розмовляють між собою людським голосом, вирішив підслухати їхню розмову. Так пролежав він до півночі і нічого не почув. Тихо в загороді, воли полягали і румигають собі.

Лежали вони, лежали, а тоді раптом один підвівся. Другий питає його:

— Чого ти схватився, чого ноги томиш?

Господар нашорошив вуха і слухає. А той віл, що підвівся, каже:

— Як же ми далі будемо жити, коли до весни ще далеко, а в нашого господаря сіна мало? Чим він нас прогодує?

Господар слухає це і дивується. А воли, які лежать, кажуть:

— Нічого, у нього ще є ціла скирта соломи. Цією соломою господар і буде нас годувати до Нового року. Якби він обмолотив цю скирту, то набрав би ще жита. Але господар не молотить, бо як обмолотить, то помре.

Отак розмовляли між собою воли, а господар усе це чув. Вагався, вагався господар, страшно молотить. А тоді не стерпів і таки змолотив. Була і солома, було і зерно, але господар недовго прожив. Як казали воли, так і збулося.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

237 (4948). Говіркі воли. СУС 206. Записано 2008 року.
Оповідач: Нерода Ніна Якимівна (1930 року народження), Бакумівка, Миргородський район, Полтавська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.