Голодний вовк
Українська народна казка Полтавщини
Голодний вовк шукав собі здобичі. Забрів у село. Куди не поткнеться скрізь ворота зачинені і собаки дуже злі. Вовк з досади підійшов до крайньої хати, став біля і слухає. А в ту пору в хаті дитина репетувала і вередувала. Мати сиділа біля неї, забавляла її. Скільки вона не панькалася з нею, нічого не могла вдіяти, дитина не переставала плакати. Баба тоді почала дитину лякати, щоб вона утихомирилася від страху.
— Цить, не плач, а то зараз оддам вовкові. Зараз замовчи. Вовк, візьми Гришу, іди, на, візьми його!
Вовк зрадів, уже налагодився був їсти дитину, думав, що баба подасть йому у вікно. Дитина злякалася, замовкла, тільки зрідка схлипувала, а баба почала її утішати:
— Гриша-умничок, він не буде плакати, його не оддам вовкові. Ми вовка прогонимо. Іди геть, вовк! Гриша плакати не буде, іч який, він хоче Гришу з’їсти. Тікай вовк, од нас, а то як візьму кочергу, так всю голову розчавлю!
Вовк злякався, побіг од хати і дума собі: «Нема тепер в світі правди: кажуть, що люди розумні, а ніколи не роблять того, що кажуть. Кажуть одне, а роблять навпаки».
Голодний вовк
Українська народна казка Кіровоградщини
Були собі чоловік та жінка, і мали собі донечку Федорку. Якось одного вечора вередувала й репетувала дитина. Мати, як не забавляла її, а все дарма. Скільки вона не панькалася з нею, нічого не могла зробити. Дівчинка все плакала і плакала. Батько слухав, слухав, а далі не витерпів та й почав доньку лякать, щоб хоч від страху утихомирилась:
— Замовчи, Федорко, не плач, бо віддам тебе он тому вовкові, що під вікном стоїть.
Надворі вже почало сутеніти. У цей саме час голодний вовк забрів у село. Він шукав собі здобич. Ходить він селом і шукає, чим би поживитися, як би голод утамувати, щоб живіт не бурчав. Але куди не поткнеться, скрізь господарі ворота закрили і собак спустили. А ті бігають у дворі і гавкають так, що аж страшно стало вовкові. Бродив він селом та й набрів на крайню хатину без тину, без собаки. Підійшов та й став біля вікна. Прислухається до розмови. А батько мовить дитині:
— Цить, Федорко! Перестань! Ану, вовче, забери Федору. Іди сюди, вовче, та візьми її!
Дуже зрадів вовк почутому. Уже й приготувався їсти дитину. Він думав, що чоловік її подасть йому у вікно. Дівчинка раптом затихла. Видно злякалась. Вона лише схлипувала і схлипувала, кліпала зляканими очима, повними сліз.
Жаль стало батькові дочки, і він почав її заспокоювати.
— Федорко, моя розумниця, хороша дівчинка. Ти не будеш більше плакати? Правда? І я тебе не віддам вовкові. Добре? А сіре вовчисько іде хай собі геть! Тікай, вовчисько, від нашої хати, бо як візьму рогача, а мама коцюбу, то всі ребра тобі перетовчемо.
Як почув це вовк, злякався і побіг хутчіш від хати. Біжить вовк та все озирається, чи бува не наздоганяють його.
— Оце так підживився, — сказав вовк, — хіба можна вірити людям? Кажуть одне, а роблять інше. А ще розумними їх називають.
Дівчинка скоро заснула. А мама і тато лагідно дивились на своє дитя.