Голубка
Українська народна казка Поділля
Жила мати, і в неї був син. Жили вони бідно і пішов син у найми проситися. Згодився служити рік у одного хазяїна за конячку. Закінчився рік, відслужив хлопець, дав йому хазяїн конячку. Напали вовки на лошадку та з’їли. Господар каже:
— Візьми другу!
А хлопець:
— Ні, моє пропало.
У другого пана згодився рік служити за теличку. Через рік теличку буря залляла. В третього просить:
— Посій мені мірку гречки, то буду служити рік.
У всіх людей поганенька гречка, а у нього, як гай. Вдарив мороз — померзла гречка.
— Так і буде, таке моє щастя, — говорить хлопець.
І пішов у світ. Іде, дивиться у одного чоловіка камінь рівний з хатою. От наймається він служити у того чоловіка за камінь. Думає: «Камінь ніде не подінеться». Пройшов рік — камінь в землю вліз.
Ну що ж, з цим і пішов далі. Йшов, йшов, зайшов до одної баби на ніч. Баба дала хлопцеві рушничка і сказала піти вмиватися за город. Він пішов. Дивиться, прилетіло три голубки. Пороздягались, стали гарними дівчатами.
Хлопець прийшов та розказав бабі. Баба каже:
— То моєї сестри дочки. Котра тобі сподобалася, то в тої треба вкрасти плаття.
— То я буду ще ночувати.
— Ночуй.
На другий ранок, вийшов вмиватися і вкрав плаття в самої меншої голубки. Вона ходить і плаче. Хлопець каже:
— Хочу тебе сватати.
— Ну що ж, хай буде так.
Вона дає йому свій перстень, а він їй плаття. Стала дівчина голубкою і полетіла. Зажурився хлопець, а баба й каже:
— На тобі, сину, клубочка, куди він покачається, туди ти і йди.
Так він і зробив. Качається клубочок і він йде за ним. Прийшов до великої скелі. Відчинилися двері, а звідти виходить стара жінка і каже:
— Куди ти прийшов? Прийде сонце, воно тебе спече.
Він показав свій перстень. Баба привела його до дочок, які сиділи рядком, і він зразу ж впізнав ту, що йому сподобалась.
Ввечері Сонце прийшло додому і каже:
— Щось прісну душу чути в хаті.
А баба йому:
— А якби твій зять попався з прісної душі, то що б ти зробив?
— Нічого, так і було б.
Тоді хлопець виходить. Сонце погодилося віддати дочку за нього. На другий день хлопець каже:
— Піду трохи я походжу по світу за вас, батьку.
Йде, бачить йде йому назустріч чоловік. Він і питає:
— Ти хто?
— Я той, що вовками завідує.
Згадав хлопець, як його лошадку вовки з’їли, розсердився і набив чоловіка.
Другого дня знов збирається йти за батька по світу ходити. Здибався йому чоловік, що хмарами завідує, і того він побив. Третього дня зустрів він чоловіка, що відає морозом, і того побив. Четвертого дня зустрів чоловіка, що каміння в землю позагонив. Того теж побив.
Наступний день пішло Сонце по світу і зустріло цих чотирьох чоловіків, а вони побачили сонце і почали тікати. Воно й питає:
— Чого ви тікаєте?
— Бо ти ж нас так побив…
От сонце розгнівалося. Приходить додому і давай до хлопця:
— Що ж ти наробив! Бери свою жінку і йди додому, бо тобі тут залишатися не можна. Ти ж не просто чоловіків побив, ти побив святих.
Взяв він жінку (вже й дитина у них є), прийшли на землю до матері. Жінка й каже:
— На тобі ключика, замкни плаття, бо як не замкнеш, то візьму плаття і втечу.
Він замкнув, а ключа віддав матері. В неділю посходилися жінки на невістку дивитися і кажуть до матері:
— Така то ваша невістка гарна.
А жінка каже:
— От, якби ви мене в моєму платті побачили, то я б ще краща була.
А мати каже:
— А в мене ключик є, вдягнись, хай подивляться.
Відімкнула, невістка вдягнулася, взяла дитину на руки і полетіла. Всі аж заніміли.
Прийшов син з роботи, та й питає, де дружина з дитиною. Мати розказала. Син розсердився і пішов шукати.
Йде, дивиться, б’ються три велетні. Питає він їх:
— Чого ви б’єтесь?
— Бо наш батько помер, а нас не поділив. Осталися чоботи-скороходи, шапка-невидимка і підзорна труба.
Він і каже:
— Я кину цього каменя у воду, хто перший його дістане з води, того і буде все.
Кинув хлопець камінь, а велетні й побігли. Хлопець тим часом насадив шапку-невидимку, взув чоботи, взяв підзорну трубу і побачив свою жінку. Перед цим купив дитині калачиків. Прийшов невидимий, а дитина почула його, кличе:
— Тату! Тату!
Він і дав калачика. Жінка відчула, що він є, і каже:
— Покажись!
Він показався.
— Раз я тобі суджена, то піду з тобою.
Забрала дитину і разом вернулися до матері. Стали жити-поживати і добра наживати.